— Тихше, агов! Годі вже! Ось твоя корона…

Лев потрусив єдинорога за загривок — неначе кіт, що тріпає шерстяний шарф — і здивовано глянув на Трістрана.

— Ти переміг. Тепер можеш відпустити єдинорога.

Він наблизився ще на крок, і з тремтінням у руках вдягнув корону левові на голову — поверх колючок і листя, що встигло набитися у гриву.

Лев таки зліз зі спини супротивника і з високо піднятою головою гордовито пішов по галявині. Дійшовши до краю лісу, він спинився, зализав рани червоним-пречервоним язиком, і з голосним муркотом, що нагадував землетрус, зник серед дерев.

Зірка, накульгуючи, дошкандибала до пораненого єдинорога і незграбно опустилася поряд з ним на траву, витягнувши хвору ногу.

— Біднесеньке, бідолашне створіння, — повторювала вона й гладила його по голові.

Єдиноріг розплющив свої чорні очі, уважно подивився на неї, поклав їй голову на коліна і знову опустив повіки.

Того вечора Трістран повечеряв залишками сухого хліба. Зірка не їла нічого. Вона наполягла на тому, що треба посидіти з пораненим єдинорогом, і Трістранові забракло духу їй заперечити.

На галявині стемніло, а в небі замерехтіли тисячі зірок. Дівчина-зірка теж мерехтіла, немов обсипана Чумацьким Шляхом. Єдиноріг трохи світився в темряві, наче місяць крізь хмари. Трістран лежав, притулившись до тіла єдинорога, гріючись його теплом. Зірка лежала по інший бік тварини. Схоже, вона наспівувала єдинорогові пісеньку; Трістран шкодував, що не може її добре розчути. Дівчина співала так тихо, що до нього долітали лише уривки якоїсь чарівної мелодії.

Хлопець торкнувся ланцюжка, що сполучав їх із зіркою — холодного, як сніг, і тендітного, наче сяйво у ставку біля млина, або як блиск лусочок форелі, що плаває у сутінках біля самісінької поверхні.

Незабаром він заснув.

Королева відьом їхала колісницею по лісовій дорозі, лупцюючи білих цапів батогом щоразу, коли вони хоч трохи сповільнювали ходу. По один бік дороги вона побачила невеличке багаття. До нього залишалася десь половина милі. Незвичайний колір полум’я підказував, що багаття палить хтось з її колег по відьомській справі. Під’їхавши ближче, вона зупинила цапів біля яскраво розфарбованого циганського фургона. Поряд сиділа сивоволоса стара і крутила над багаттям рожен, на якому смажився заєць. З розпоротого заячого живота капав жир — він шипів і шкварчав, долітаючи до розпечених вуглин; у повітрі висіла суміш запахів паленого дерева і смаженого м’яса.

Біля місця візничого на дерев’яній жердині сиділа строката пташка. Побачивши королеву відьом, вона наїжачила пір’я і подала сигнал тривоги — але сама нікуди відлетіти не змогла, бо була прикута до жердини ланцюжком.

— Перш ніж ви що-небудь скажете, — розпочала сива жінка, — хочу попередити вас, що я всього лише бідна стара квіткарка, тиха бабця, яка ніколи нікому не завдавала шкоди. Зустріч з вами, такою величною і суворою пані, сповнює мене страхом і трепетом.

— Я не завдам тобі шкоди, — сказала королева відьом.

Зіщуливши очі, стара роздивлялася прекрасну пані в багряному платті.

— Добре, що ви так кажете, — промовила вона. — Але звідки я знаю, що ви мене не обманете? Я ж просто стара добра бабця, що уся тремтить перед вами. А раптом ви собі надумали пограбувати мене серед ночі, чи навіть вчинити щось гірше?

Вона поворушила палицею у багатті, і полум’я спалахнуло яскравіше. Запах смаженого м’яса посилився.

— Згідно правил і обов’язків сестринства, до якого ми обоє належимо, — сказала пані у багряному платті, — присягаюся могутністю великих Лілім, своїми губами, грудьми і своєю невинністю, що я не завдам тобі шкоди і поводитимуся з тобою, як із власною гостею.

— Ось тепер я спокійна, дорогесенька, — зраділа стара, вишкіривши обличчя в посмішці. — Проходьте, сідайте. Вечеря ось-ось буде готова — не встигне ягня двічі хвостом махнути.

— Із задоволенням, — відповіла пані в багряному платті.

Цапи свистіли носиками і жували траву поряд з колісницею, з неприязню поглядаючи на мулів, що возили фургон.

— Гарненькі цапки, — сказала стара.

Королева відьом кивнула, скромно посміхаючись. Полум’я багаття освітлювало браслет на її руці — багряну змійку. А тим часом карга продовжувала:

— Звичайно, мої підстаркуваті очі вже не такі, як раніше. Та щось мені здається, що один із цих красунчиків раніше ходив на двох, а не на чотирьох…

— Таке трапляється, що тут казати, — погодилась королева відьом. — Чудовий приклад — ось ця ваша розкішна пташка.

— Ця пташка років двадцять тому віддала за безцінь прекрасний екземпляр моєї колекції. А потім поставила мене в таке незручне становище, що й подумати бридко. Тому тепер вона переважно у пташиній подобі — крім випадків, коли потрібна фізична робота, або за прилавком з квітами постояти. Якби я знайшла їй на заміну іншу служницю, сильну й тямущу, таку, що не боїться роботи, — то була б вона пташкою весь час.

Пташка на жердині сумно зацвірінькала.

— Мене називають пані Семелою, — представилася карга.

«А коли ти була дівчиськом, тебе звали Відстійною Сел», — подумала королева, але змовчала. Натомість сказала інше:

— Можеш звати мене Морваннеґ.

Їй подумалося, що непоганий вийшов каламбур: «Морваннеґ» означало «морська хвиля», а її справжнє ім’я давно затопив океан.

Пані Семела звелася на ноги, дошкандибала до фургона і повернулася до вогню з парою дерев’яних мисок, двома ножами з дерев’яними ручками і маленьким горщиком трав, висушених і розтертих у зелений порошок.

— Я збиралася їсти руками, а замість тарілки нарвати зелених листків, — усміхнулася вона, простягаючи одну з мисок пані в багряному платті. На чаші з-під шару бруду виднівся малюнок — квітка соняшника.

— Але потім подумала — хіба часто випадає нагода повечеряти в такому вишуканому товаристві? Тому й принесла найкраще. Вам голову чи хвіст?

— На твій вибір, — відповідала гостя.

— Тоді віддам вам голову. Сама смакота — очі, мізки, хрусткі вушка. А мені — стегна. Нічого цікавого, саме м’ясо.

Відьма зняла рожен з вогню, і швидко-швидко працюючи ножами — тільки леза мелькали — розділила тушку, зрізала м’ясо з кісток і досить справедливо розклала у дві миски. Потім вона передала гості горщик з приправами.

— Солі в мене немає, дорогенька. Тому просто посипте страву ось цим. Трохи базиліку і гірського чебрецю — мій власний рецепт.

Королева відьом узяла печеню і один з ножів, посипала страву приправою. Зачепивши шматок м’яса кінчиком ножа, гостя почала ласувати зайцем. Господиня їсти не поспішала — трохи покопирсалася у своєму м’ясі, потім почала дуже старанно на нього дмухати. М’ясо парувало.

— Ну як вам? — запитала стара.

— Смакує пречудово, — чесно відповіла гостя.

— Тут головне — приправа, — пояснила карга.

— Базилік і чебрець справді відчуваються, — сказала жінка, — але є тут ще якийсь присмак — ніяк не зрозумію, що він мені нагадує.

— Он як, — відгукнулася пані Семела і взяла до рота невеликий шматок м’яса.

— Дуже незвичайний присмак.

— Справді, є там одна травичка, що росте лише в Гарамонді, на острові посеред великого озера. Чудова приправа до будь-якої страви з м’яса чи риби. На смак схожа на фенхель, з легким присмаком мускатного горіха. Квіти в неї дуже приємного помаранчевого кольору. Рослина допомагає при метеоризмі й лихоманці, а також має легкі психотропні властивості — той, хто її покуштує, кілька годин не здатен говорити нічого, крім правди.

Пані в багряному платті випустила миску на землю.

— Трава лімбус? — вигукнула вона. — Невже ти посміла нагодувати мене лімбусом?

— Можна й так сказати, — задоволено зареготала стара. — А зараз розкажіть мені, пані Морваннеґ — якщо вас і справді так звуть — куди ж ви прямуєте у своїй прекрасній колісниці? І чому ви мені так нагадуєте одну давню знайому?.. Адже пані Семела ні про кого й ні про що не забуває.

— Я йду на пошуки зірки, — відповіла відьомська королева, — зірки, що впала десь у лісах по той бік гори Живіт. А знайшовши її, я візьму великий ніж і виріжу їй серце — поки вона ще жива і поки її серце належить тільки їй. Адже серце живої зірки — єдині дієві ліки від часу й від старості. Сестри з нетерпінням чекають на моє повернення.