Пані Семела свиснула, охопивши себе за боки кістлявими пальцями і розгойдуючись туди-сюди.

— Серце зірки, кажете? Хе-хе! Воно мені стане в пригоді! Я з’їм шматочок, щоб повернути собі молодість — моє волосся з сивого знову перетвориться на золоте, груди підтягнуться і наллються — знову стануть пружними й високими. А решту серця я відвезу на Великий Ярмарок біля Стіни! Хе-хе!

— Ти цього не зробиш, — тихо прошепотіла гостя.

— Чому ж? Адже ви моя гостя, дорогенька. Ви присягнулися. І їжі моєї покуштували. Згідно законів нашого сестринства, ви не можете мені нашкодити.

— В мене є безліч способів нашкодити тобі, Відстійна Сел. Передусім хочу нагадати, що той, хто покуштував трави лімбус, протягом кількох годин говорить тільки правду. Ідемо далі… — у її словах почувся далекий гуркіт грому, і навіть ліс принишк, ніби кожне дерево, кожен листочок уважно дослухалися до відьминих слів. — Ось що я скажу: ти викрала знання, на яке не заслужила, але користі тобі від цього не буде аніяковісінької. Ти не бачитимеш цієї зірки, не чутимеш її, не зможеш до неї доторкнутися, покуштувати, знайти або вбити її. Навіть якщо хтось інший виріже її серце і піднесе тобі, ти не зрозумієш і ніколи не здогадаєшся, що тримала в руках. Ось мої слова. Відтепер вони — істина. Також знай: я присягнулася клятвою сестринства, що не завдам тобі шкоди. Якби не це, за твою витівку я вже давно перетворила б тебе на чорного таргана, повідривала б тобі усі лапки, одна за одною, і покинула б на видному місці птахам на поталу.

Від жаху очі пані Семели мало не вилізли з орбіт. Вона витріщилася на гостю крізь вогонь багаття і запитала:

— Хто ти?

— Востаннє ти бачила мене тоді, — відповіла пані в багряному, — коли ми з сестрами правили у Карнадині — перш ніж Карнадин загинув.

— Присягнешся? Ви всі мали вже давно померти!

— Ходили чутки, що Лілім давно мертві — але, як сама бачиш, це брехня. Білка ще не знайшла той жолудь, з котрого виросте дуб, з котрого зроблять колиску тому, хто має нас вбити.

Поки вона говорила, у вогнищі спалахували і згасали срібні язички.

— Значить, це таки ти. І твоя юність повернулася до тебе, — зітхнула пані Семела. — Але ж і я невдовзі помолодшаю!

Пані в багряному платті встала, підняла свою миску і вкинула у багаття.

— Ніколи ти не помолодшаєш, — сказала вона. — Ти мене чула? Щойно я піду, ти забудеш, що мене бачила. Ти забудеш усе, що тут відбулося, навіть моє прокляття, хоча воно дражнитиме й мучитиме тебе, наче біль у давно відрізаній кінцівці. В майбутньому стався до гостей з більшою повагою.

Дерев’яна миска спалахнула. З неї вилетів височенний язик полум’я, що торкнувся листя дуба високо над багаттям. Пані Семела виштовхнула палицею обвуглену миску з вогню і загасила її, затоптавши у високій траві.

— Якого біса я вкинула миску у багаття? — вигукнула вона. — Та ще й ножа! Ой лишенько, один з найкращих ножів обгорів і вже ні на що не годиться! Що я собі думала?

Відповіді не було. Десь далеко на дорозі чувся тихий стукіт копит — здається, цапиних. Пані Семела потрусила головою, мовби бажаючи струсити пил і павутиння.

— Старію — і нічого з цим не вдієш, — пробурмотіла вона, звертаючись до барвистої пташки, що сиділа на жердині біля місця кучера. Пташка, до речі, за всім спостерігала і нічого не забула. Вона збентежено завовтузилася на жердині.

Трохи повагавшись, на світло багаття з темряви вибігла білка. Вона підібрала з землі жолудь, трохи потримала його у передніх лапках, мов людина, що склала руки у молитві. А потім пострибала геть, щоб заховати жолудь у землю і забути про нього.

Скейз-Ебб — маленьке портове містечко, збудоване на гранітній скелі. Це місто дрібних крамарів, теслів і парусних майстрів. Старі моряки — хтось без пальця, хтось без руки, хтось без ноги — повідкривали тут пивниці, де цілими днями сидять такі ж моряки. Усі вони, як і в молодості, заплітають волосся — точніше, його залишки — у довгі коси, хоча щетина на підборіддях давно посивіла. Повій у Скейз-Ебб немає — принаймні ніхто з тамтешніх жінок себе такою не вважає. Але якщо добряче порозпитувати, чимало з них призналися б у тому, що мають далеко не одного чоловіка. Один, мовляв, з такого-то корабля, навідується раз на півроку, інший приїжджає у відпустку що дев’ять місяців…

Загалом уся ця математика працює добре, і всі залишаються задоволені. Трапляються часом непорозуміння — хтось повертається до дружини, коли інший чоловік ще не встиг відплисти. В таких випадках заведено влаштовувати бійки, а того, хто зазнає поразки, радо обслужать у пивниці. Моряки не заперечують — їм приємно думати, що хоч хтось помітить і заплаче, якщо одного дня вони не повернуться з плавання. Дружини ж виправдовують себе думкою, що й чоловіки їм не до кінця вірні: справжнім їхнім коханням, їхньою дружиною й матір’ю завжди буде море. А коли прийде час, море подбає і про їхні тіла — вибілить кістки і впокоїть серед коралів, перлин і слонової кістки.

Саме до Скейз-Ебб одного разу й прибув Праймус, лорд Штормгольда, весь зодягнений в чорне, з кошлатою бородою, густою й міцною, як лелече гніздо під ринвою. Він приїхав у кареті, запряженій четвіркою вороних коней, і зняв кімнату в корчмі «Сон моряка», що по вулиці Кривій.

Забаганки гостя здивували господаря: приїхавши з власною їжею і питвом, він тримав їх у дерев’яній скрині своєї кімнати. Скриню відмикав лише тоді, коли хотів щось узяти — яблуко, шматок сиру, або трохи перцевої настоянки — і знову замикав. Він займав верхню кімнату у високій башті на скелі, що свого часу неабияк допомагала контрабандистам.

Він підкупив з десяток вуличних хлопчаків, щоб ті відразу доповідали йому про будь-якого незнайомця, що прибував до міста по воді чи по суші — особливо якщо це буде високий худорлявий брюнет з тонким голодним обличчям і байдужими очима.

— Праймус таки вчиться обережності, — сказав Секундус до решти мертвих братів.

— Ти ж знаєш, як кажуть, — підтримав його Квінтус тужливим мертвим голосом, подібним до плескоту далеких хвиль, що набігали на пісок, — хто втомився озиратися, чи немає за плечем Септімуса, тому набридло жити.

Щоранку Праймус балакав з капітанами кораблів, що стояли у гавані. Він щедро пригощав їх грогом, але сам з ними не пив і не їв. Пополудні лорд ішов оглядати кораблі в доках.

Незабаром по Скейз-Ебб розповзлися чутки, з яких усі дізналися, в чому річ: бородатий джентльмен збирається сісти на корабель, що пливе на схід. З наступних чуток стали відомі додаткові подробиці: він попливе на борту «Серця мрії», судні пана Яна. Цей корабель, чорний з червоною палубою, був відомий дещо сумнівною репутацією (мається на увазі піратство у дальніх водах), і був готовий відплисти будь-якої миті.

— Милостивий пане! — звернувся до лорда Праймуса вуличний хлопчисько. — У місті чужоземець! Він зупинився у пані Петьєр. Худий, схожий на ворона; я бачив, як він у «Ревінні океану» пригощав усіх грогом. Каже, що він — моряк, і шукає собі роботи на кораблі.

Праймус погладив хлопчака по брудному волоссю і дав йому монету. А опісля повернувся до своїх приготувань, і пополудні було оголошено, що «Серце мрії» знімається з якоря через три дні.

Останнього дня перед відплиттям «Серця мрії» люди бачили, як конюх з вулиці Вардл купував у Праймуса чорну карету і коней. Після цього джентльмен пішов у гавань, дорогою роздаючи хлопчакам дрібні монети, увійшов до каюти на борту «Серця мрії» і суворо наказав у жодному разі не турбувати його, поки корабель не відпливе від порту щонайменше на тиждень шляху.

Того ж вечора зі здорованем-матросом, що відповідав на судні за такелаж, стався нещасний випадок. Напившись, він посковзнувся на бруківці вулиці Прибуткової і зламав стегно. Добре, що знайшлося, ким його замінити — тим самим моряком, з яким вони разом пили, і який попросив його просто на бруківці показати складну фігуру танцю хорнпайп. Новий моряк — високий, темний і схожий на ворона — тієї ж ночі відмітився у корабельних документах, а наступного дня, в густому ранковому тумані, піднявся на борт.