— Тримайтеся, — закричав Трістран, — ми вже майже на місці!
Він вхопив чоловічка за лікоть і потягнув вперед.
Нарешті вони вибігли на справжню дорогу — смужку зеленої трави, що вела крізь сірий ліс.
— Тут ми в безпеці? — запитав Трістран, важко дихаючи і злякано озираючись.
— У безпеці, якщо не відхилятимемося від стежки, — відповів коротун, поклав на траву свій клунок і всівся поряд, розглядаючи дерева обабіч. Їхні бліді гілки тремтіли, хоча вітру не було. Трістранові здавалося, що вони тремтять від злості.
Його супутник також тремтів, водив руками по траві й хапався за неї. Потім поглянув на Трістрана.
— У вас часом немає пляшечки якогось алкогольного напою? Або хоча б гарячого солодкого чаю?
— Ні, — зітхнув той. — Боюся, немає.
Чоловічок свиснув носом і узявся за замок на своєму клунку.
— Відверніться, — сказав він Трістранові. — Не підглядайте.
Хлопець слухняно відвернувся. Почулася якась метушня. Потім замок знову закрився.
— Все, можна повертатися. Якщо хочете, звісно.
Чоловічок тримав емальований бутель. Він щосили, але безуспішно, намагався витягнути корок.
— Гм. Допомогти вам? — нерішуче запропонував Трістран, побоюючись образити супутника. Але хвилювався він марно — коротун вмить віддав йому бутель.
— Будь ласка, — сказав він. — Ваші пальці для цього чудово підходять.
Трістран узявся за корок і витягнув його. У ніздрі вдарив п’янкий запах — схоже було на суміш меду з хвойним димом і прянощами. Хлопець передав бутель власникові.
— Гріх пити такий рідкісний скарб просто з пляшки, — сказав кошлатий. Він відв’язав від пояса дерев’яну чашку і, силкуючись стримати тремтіння рук, плеснув туди трохи бурштинової рідини. З насолодою вдихнувши запах напою, він трохи відсьорбнув і всміхнувся, на мить показавши свої маленькі гострі зуби.
— А-а-а-ах, отепер мені краще, — сказав він, передаючи чашку Трістранові. — Пийте маленькими ковтками. Королівський напій! Я віддав за нього два чималі блакитно-білі діаманти, механічну пташку, яка чудово співала, і лусочку дракона.
Трістран відпив з чашки. По всьому тілу до кінчиків пальців розлилося тепло, а в голові немов залоскотали маленькі бульбашки.
— Ну як, смакує?
Хлопець кивнув.
— Боюся, воно аж занадто добре для таких, як ми. Разом з тим… Це чудова розрада у скрутну хвилину — себто, в таку, як зараз. Вибираймося з цього лісу, — сказав кошлатий чоловічок. — Нам у який бік, до речі?
— У той, — сказав Трістран, вказуючи наліво. Коротун заткнув бутель корком, упакував його, закинув валізу на плече, і двоє подорожніх знову пішли разом зеленою стежкою, що вела крізь сірий ліс.
Через декілька годин білі стовбури почали рідшати. Нарешті сухоліс скінчився, і тепер вони йшли вздовж крутого берега, між двома низенькими кам’яними стінами. Озирнувшись, Трістран не побачив за спиною ані сліду лісу; позаду темніли лише пурпурові від вереску пагорби.
— Тут можна зупинитися, — запропонував супутник. — Нам треба поговорити. Сідаймо.
Він поставив на землю свій величезний клунок і сів на нього верхи, дивлячись згори донизу на Трістрана, котрий примостився на камені край дороги.
— Я дечого не розумію. Поясніть мені. Звідки ви?
— Зі Стіни, — відповів Трістран. — Я вже казав.
— Хто ваші батьки?
— Мого батька звуть Дунстан Торн. А матір — Дейзі Торн.
— Гм. Дунстан Торн… Гм. Знаєте, мені одного разу пощастило поспілкуватися з вашим батьком. Він поселив мене на ніч. Непоганий хлопець, тільки спати надто сильно любить. — Коротун почухав своє рильце. — Але мені й досі незрозуміло… Послухайте, у вашій родині є щось незвичайне?
— Моя сестра Луїза вміє ворушити вухами.
Кошлатого чоловічка це зовсім не вразило. Він теж поворушив вухами, великими і волохатими.
— Я не про це, — сказав він. — Я мав на увазі, наприклад, бабусю-відьму або дядька-чаклуна, або родичів-ельфів десь далі в генеалогічному дереві.
— Навіть якщо такі є, то я про них не знаю, — зізнався Трістран.
Коротун змінив тактику.
— Де розташовується селище Стіна? — запитав він.
Трістран враз обернувся і вказав рукою.
— А де Спірні Гори?
Трістран знову показав, й на мить не замислюючись.
— А Катаварські острови?
Хлопець вказав на південний захід. Він навіть уявлення не мав про те, що Спірні Гори і Катаварські острови взагалі існують, поки кошлатий не заговорив про них; проте він не мав анінайменших сумнівів щодо того, де вони розташовані — наче питання стосувалося лівої ноги або носа.
— Гм-м. В такому разі… Ти знаєш, де Його Широкість Ластівчаний Мускус?
Трістран здивовано похитав головою.
— А де Прозора Цитадель Його Широкості Ластівчаного Мускуса?
Трістран упевнено вказав.
— А де Париж? Той, що у Франції.
Хлопець трохи замислився.
— Якщо Стіна там, то й Париж має бути в тому ж напрямку. Правильно?
— Отже, що ми маємо? — промовив кошлатий чоловічок радше сам до себе, ніж до Трістрана. — Ви вмієте вказувати напрямок до різних місць у Чарівній Країні, а у своєму світі — ні. Єдиний виняток — Стіна, і це прикордонне селище. Людей знаходити ви не вмієте… але… скажіть, хлопче, куди впала зірка, яку ви шукаєте?
— Он там, — умить вказав Трістран.
— Гм. Це добре. Хоча це теж нічого не пояснює. Зголодніли?
— Так, трохи. А ще в мене весь одяг подертий, — відповів Трістран, обмацуючи лахміття, що залишилося від його штанів і пальта. Намагаючись його зупинити, гілля не жаліло тканини, і навіть листя залишило чимало подряпин. — А мої черевики! Тільки погляньте на них…
— Що у вас в сумці?
Трістран відкрив свого Гладстона.
— Яблука, сир, півхлібини, горщечок рибної пасти, кишеньковий ніж, запасна білизна і кілька пар шерстяних шкарпеток. Певно, треба було взяти більше одягу…
— Пасту залиште на потім, — запропонував супутник, швидко розділивши решту їжі на дві рівні частини. — Ви зробили мені послугу, — сказав він, захрустівши яблуком, — а я таких речей не забуваю. Спершу ми дістанемо для вас одяг, а потім відправимо вас по зірку. Згода?
— Буду вам дуже вдячний, — схвильовано відгукнувся Трістран, нарізаючи сир на бутерброд.
— Гаразд, — сказав кошлатий чоловічок. — Тепер пошукаємо для вас ковдру.
Удосвіта троє лордів Штормгольда спустилися скелястою гірською дорогою в кареті, запряженій шістьма вороними кіньми. У коней на головах гойдалися чорні плюмажі, карету зовні пофарбували у чорний колір, і на всіх лордах було жалобне вбрання.
Праймус вдягнув довгу чорну рясу на кшталт чернечої. Терціус був вбраний у стриманий костюм — він нагадував купця у жалобі. А Септімус вбрався у чорний камзол, щільні чорні штани і чорний капелюх з чорним пером, чим уподібнився до вишуканого лиходія з історичної п’єси про шістнадцяте століття.
Лорди Штормгольда перезиралися — один підозріливо, другий насторожено, третій — байдуже. Вони не розмовляли між собою: якби була можливість об’єднатися заради спільної мети, Терціус міг би об’єднатися з Праймусом проти Септімуса. Але такої можливості не було.
Карета поскрипувала і трусилася.
Один раз вона зупинилася — лорди вийшли до вітру — і загрюкотіла далі вибоїстою дорогою. Троє принців Штормгольда разом поховали останки батька у Залі Предків. Їхні мертві брати мовчки спостерігали за цим процесом із дверей зали.
Увечері кучер вигукнув: «Село Провалля!» і спинив карету біля старезної корчми, що стояла під руїнами якоїсь давньої будівлі.
Троє лордів Штормгольда вилізли з карети і розім’яли затерплі ноги. Крізь темно-зелене скло вікон за ними стежили кілька пар очей.
З дверей визирнув корчмар — непривітний дратівливий гном.
— Провітри кімнати і постав на вогонь горщик з бараниною! — крикнув він комусь у будинку.
— Скільки кімнат провітрювати? — запитала зі сходів покоївка Летиція.
— Три, — відгукнувся гном. — Закладаюся, що вони залишать кучера спати з кіньми.