– А коли дуже заступатиметься, ще і його можуть посадити. Як же ми тоді без нашого Гриця? – знову заголосила.

– От завела! Сама надумала, сама й заплакала. – Аж розсердився він на свою бабу, хоча й сам чого тільки не передумав за ці хвилини.

Не сиділося Мар’яні, не знала куди себе подіти і до кого податися за допомогою. Ввечері вирішила піти до голови сільської ради, надіючись, що той уже повернувся і щось розкаже. Зайшовши у двір, постукала у вікно. Надворі темніло, і в хаті вже горів не каганець, а яскрава лампа. Коли двері відчинила його дружина, вона аж зраділа.

– Що вам тут треба? – почула неприязний її голос.

– Мені з Віктором Ігнатовичем поговорити б. Він удома? – У той час неначе хтось підказував – від цієї розуміння не дочекаєшся.

– Диви: і ця до нього! Баби бігають за моїм Віктором одна поперед одної. Сорому в них немає! – крутила вона головою, розповідаючи іншій, яка теж виглянула з хати.

– Я по сьогоднішній справі, а не по тій, на яку ви натякаєте, – випалила Мар’яна.

– Спить він уже, і будити його я не стану. Завтра в сільраду прийдете, а не додому. – Вона прямо перед Мар’яною стукнула дверима.

Серце рвалося від болю, від образи, але вона згодна була і не таке стерпіти, аби тільки зробити щось для Тимофія. «Може, до Афанасія податися, чимось і він допоможе, – згадала про старшого брата, з яким після перемоги бачилася всього раз. – Але він далеко, та й помічник ніякий – після контузії». Тисячу думок перебрала до ранку. Багато людей благала про допомогу, сто поклонів відбила подумки, аби тільки повернуло на краще.

Вранці спішила в сільраду. Віктор Ігнатович сидів за столом і підпирав голову руками.

– А… прийшла коза до воза! – проказав, коли вона тільки-но переступила поріг його кабінету. – Говорив колись тобі, що сама прийдеш, а ти не вірила. – Тонкі губи аж розтяглися в посмішці, але вона вийшла якоюсь кривою.

Сам далі розглядав Мар’яну. Здається, його тішило її змучене обличчя. А на руки, які й зараз тремтіли, дивився навіть з насолодою. Потім вирівнявся за своїм довгим столом, застеленим червоною скатертиною, поглянув на прапор з серпом і молотом і застиг, неначе перед художником, який збирався малювати з нього портрет. Вона теж мовчала. Втупивши погляд у важку чорнильницю, вже уявляла, як вона розбивається об його голову. Навіть бачила, як Ігнатович падає на підлогу і не підводиться. Але повертається машина з Тимохою, і він сердито говорить: «Для чого ти це зробила? Ти ж дітей посиротила». Мар’яна вмить витерла холодний піт з чола і була рада, що такого не сталося.

– А я думав, що ти схопиш чорнильницю і вдариш мене з усієї сили, – дивно, але Ігнатович, неначе прочитав думки, і здогадався про її наміри. Навіть у голосі з’явилися боязливі нотки. – Чи то мені здалося? – з якимось острахом дивився на неї.

Мар’яна помітила, що він знову сидів, зігнувшись над столом, і дивився на неї спідлоба.

– Здалося, не стану ж я з-за якогось начальника дітей своїх сиротити, – відповіла впевнено, радіючи, що хоч налякала такого пройдисвіта.

Знову тиша в кабінеті командувати стала – стулила їхні вуста і не дає їм розгулятися. А клубок злості в обох накручується далі, поглядами б’ються, немов шаблями.

– То це ваших рук діло? – не витримала вона тієї боротьби. – Тимофія всі поважали, і ви вирішили від нього збавитися? – тепер вона з його голови думки витягала.

– Ти що кажеш? Говори, та не заговорюйся! Тут тобі не вулиця і я тобі не сусід! Іч, що надумала! Іван і всі інші вказали на нього, і не мені, а представникам органів, – задріботів він словами, як під гармошку ногами.

– То наклеп, бандити спеціально так зробили, вони на всіх злі, а на Тимоху тим паче, бо він погрожував сам їх поодинці переловити. Вам усе це відомо, тож взяли та й скористалися ситуацією.

– Що хочеш? Давай до пуття, справ у мене багато, і ніколи тут теревені з тобою розводити, – зиркав спідлоба, бажаючи покласти край.

– Що ж то за справи такі, коли невинного чоловіка забрали, а самі навіть сказати не можете за що? Знову за старе взялися? Наговорити, донести, посадити. – Вона заплакала.

– Вам що плакати, що сцяти. – Він знову намагався вирівняти свою спину.

Намагався і цього разу утримати ту позу, як для портрета на дошку пошани, але йому не вдалося. Усе ж, здається, був задоволений, що може зверхньо дивитися на неї.

– А забрали по ділу, і я тут ні до чого. Коли не винний, то відпустять. На те вони й органи, щоб розібратися.

– Ой-йой-йой! Коли це таке було, щоб відпускали? Років через десять хіба. Уже було – ми тих розбійників на війну відправляли, а їм захотілося ще раз нам насолити. От і звели наклеп на Тимоху. Тут і без тітки Лисавети не обійшлося. А при чому ж тут Тимофій? Заздрість душить, що його поважають. Але не тільки їх, вона і вас душить.

– Не вигороджуй. Він один знав, де в лісі зброя залишилася, де які просіки заміновані. Без нього там ніяк не обійшлося. Не раз, мабуть, розказував їм вечорами. Ще й у в’язниці сидів у Хабаровську. Інформацію таку дарма органи не отримали б. По чужій території тинявся неспроста.

– Ви ж військовий чоловік, невже зрозуміти не можете, що й таке могло статися. Але люди знайшлися, які виручили його.

– Нічого не хочу знати, – стукнув він рукою по столу. – Ще раз тобі кажу, є органи, вони й розберуться. Дивись, бо ще й тебе допитувати будуть, може, й ти борщі бандитам варила. Мені не захотіла, а з тих, може, і пригріла кого.

– Прости вас Господи за такі слова! Бог є на світі, і вам перед ним відповідати доведеться.

Не те вона говорила, що їй хотілося, зовсім не те, але здавалося, що Тимофій стоїть позаду і не дозволяє їй далі продовжувати той двобій.

– Не лякай, я давно ляканий! Попа вашого сьогодні зранку теж забрали. Додумався – представники з органів у селі, а він тут служить коли хоче, у дзвони дзвонить, після обіду ще й на кладовищі над бандитами молитви читав. Тепер читатиме в іншому місці. Сказали йому – до сьомої ранку, ото треба було і слухатися.

– Отця Федота? Так і знала – це ви в селі таке виробляєте!

– Помиляєшся, Мар’яно, це ви самі.

– Страшний ви чоловік… Правду люди казали, що свій такого б не зробив, бо йому тут жити і його дітям також.

– Йди з моїх очей, поки ціла, та язичка прикуси.

Не дуже голосно гримав Ігнатович, видно було, що дуже боліла в нього голова і, судячи із запаху в кабінеті, боліла з похмілля, а не від їхньої розмови чи подій у селі.

«Щоб ти проклятий був! Щоб з горілки здох! Щоб у пеклі згорів!» – вирвалися прокльони вже на вулиці. А так хотілося їх сказати прямо йому в лице. Ще й плюнути, аби на душі легше стало. Ніколи такого не відчувала, а зараз кипів усередині страшенний гнів і ніяк було його вгамувати.

Наступного дня повернулися додому Максим, Харитон і Грицько, але хороших новин не привезли. До начальства ніхто їх не пустив. Походивши по тих кабінетах та по начальниках, які нічого не вирішують, переночували в Харитонових родичів та й знову пішли по тому самому колу. Потрапили до заступника начальника міліції, який повідомив, що Тимофія рано-вранці вже відправили в область, там точно розберуться, і коли не винний, то ніхто за ґратами його не триматиме.

І побігли один за одним дні в чеканні. Уже і Трійця минула, але ні Тимофія, ні повідомлень з органів не було. Церква була на замку, а про отця Федота Ігнатович радив людям забути.

– Казав Лаврентій, що правдоньку до кінця світу люди шукатимуть, то так, мабуть, і буде, – про те ще не раз нагадуватиме всім Горпина.

Не минуло й тижня, коли баба Проня помітила, що Мар’яна дуже схудла, навіть декілька днів на роботу не вийшла – лежала. Інколи починала говорити щось не те – то Федора проводжати на поїзд, то Костю видивлятися під поликом, то знову за машиною бігти збиралася, на якій у наручниках повезли Тимофія. Прошепотіла якось, що вбити Ігнатовича надумала, коли місяць буде повний. Потім знову ставала сама собою, але все більш мовчазною. Тому Проня все частіше почала придивлятися до неї. А коли одного вечора, вже зачиняючи свій хлів на ніч, виглянула на дорогу і побачила її у вишитій сорочці з Ваньком на руках, побігла слідом. У той час уже нікого не було, навіть собака не зустрівся. Лише повний місяць то швидко ховався за хмару, неначе й сам поспішав у своїх справах, то знову придивлявся до жінки з дитиною на руках. Інша жіноча постать у темному майже не траплялася на його очі. Навіть не шукав її, коли вона відхекувалася в тіні високих дерев, і не помічав, коли швидко перебігала по видній місцині. Чому не наздоганяє? Чому не намагається спинити? Його й це не цікавило, а вона б не відповіла, ніби й хвилини не мала, щоб подумати. Могла б і назад повернутися – нехай собі йде, куди надумала. Але вишита довга сорочка, в якій вона ніколи її не бачила, неначе вела за собою. «Мар’яно, спинися!» – тільки хотіла крикнути перед центром, як хтось присвітив їй прямо в очі. Вона аж за паркан схопилася, а коли протерла їх, зрозуміла, що випустила її з виду. Тепер бігла до самої сільради вже не криючись, пригадавши Мар’янині чорні думки про вбивство Ігнатовича. «Не треба. Тільки себе занапастиш. Не треба. Я вже тут», – шепотіла по дорозі. Перед темними вікнами сільради спинилася, але скрізь було тихо. Уже взялася рукою за хвіртку, як почула хлюпіт води. Метнулася в бік річки, до якої було зовсім недалеко. Коли злякано заверещав Ванько, вона й зовсім мало не впала.