Згодом порозходилися й інші, а дід ще довго стояв біля своєї хати. Він і далі переповідав про нічні пригоди, тільки починав тепер з вечора – з того часу, коли Мар’яна зустрілася з листоношею. Гурт усе збільшувався, бо гнали корів до череди. І вже перед обідом про завершальну військову операцію всі знали.

Цього ж ранку Мар’яна пішла до церкви, було велике свято – Вознесіння Господнє. На службі молилася, бо щось не було спокою в її душі. Молилася не тільки за себе, а й за всіх родичів, просила Божої благодаті й для всіх односельців. Отець Федот цього дня чомусь не поспішав і правив службу довго, як у давні часи, а в кінці ще й виголосив надзвичайну промову, теж як колись. Розповідав мирянам, як Христос протягом сорока днів не раз з’являвся апостолам, навчав їх тайнам Царства Божого, запевняв, що скоро на них зійдуть дари Духа Святого і вони будуть проповідувати Слово Боже по всьому світу. Стверджував, що перші християни не боялися переслідувань, за віру свідомо йшли на мученицьку смерть.

Чомусь ці останні слова дуже врізалися в її пам’ять і вона їх повторювала всю дорогу, коли поверталася. Збиралася зайти до Ольги, підтримати її після такої страшної ночі, разом з тим взнати про все. Ще біля церкви почула, що не розписав їх Ігнатович, лише пообіцяв після того, як піймають її Дем’яна. Але дійшовши до центру, побачила біля сільради автомобіль і групу людей, серед яких була й Ольга.

– Забирай свого Дем’яна куди хочеш! – кричав на неї Ігнатович. – Нащо він мені здався! Ти з ним жила, тобі й ховати. Викиньте їй у дворі, – наказував військовим, які були біля машини. – Не хоче хоронити, то нехай собаки його тягають! – ніяк не міг вгамуватися.

– Ради Бога, тільки не везіть його у двір до Михайла Адамовича! Він тут до чого? – просила Ольга. – Везіть у двір до спаленої хати, якось поховаю.

– Розвозити я не стану, – заперечив військовий. – Забирайте їх на підводу і розбирайтеся тут самі, – той теж, мабуть, любив командувати.

Люди все підходили до сільради й цікавилися в Ігнатовича, що ж усе-таки сталося?

– А що пояснювати? Собакам – собача смерть. От вона їх і настигла. – Той з радістю розказував. – Коли виїхали за Горвище, наші бандити надумали втекти, вони ж мастаки в цьому ділі. Дем’ян розв’язався і вдарив солдата-охоронця, який на кузові з ними їхав. Розв’язав інших, але втекти їм не дали – перестріляли, як куріпок у полі. Один Іван зостався цілий, бо того розв’язати не встигли.

Люди шуміли, переказуючи новини. Гурт збільшувався. Підходили сюди з різних вулиць.

– А ось і Никифорович під’їхав. Грузіть йому на підводу! – кричав Ігнатович до військових.

– Та не кидайте ж їх як собак, люди все-таки. – Никифоровича теж нерви колотили. – А ви допоможіть, чого стоїте, роти пороззявляли! – Це вже він на березівських роззяв. – Треба ж поховати. На фронті й німців хоронили.

– А то ти багато бачив, що там на фронті було, на печі сидячи, – гримнув на нього Ігнатович. – Правда, я забув, ти ж на печі не сидів, а німцям служив, значить, і ці тобі не чужі! – умів він не лише душу, а й усе нутро вивернути. – Зараз ще зятька твого на машину прихопимо, потім і до тебе доберемося. А поки що вези дружків своїх куди хочеш, хоч одразу на кладовище в одну яму! Чого стоїш як укопаний? Команду виконуй! – В Ігнатовича аж слина з рота летіла, але за доволі сильним вітром не дуже чути було людям, про що це він там.

У цей час машина загуркотіла, люди розступилися, і вона швидко поїхала на Мар’янину вулицю.

– Кажуть, поїхали ще когось забирати, а потім у район повезуть, – перемовлялися чоловіки. – Про кого то він, Ольго? – питали, бо вона неподалік була.

– Сама не знаю, – махнула вона рукою та побігла за возом, на якому повезли Дем’яна.

Розгублена Мар’яна, теж до пуття нічого не зрозумівши, поспішила на свою вулицю за машиною. Бігла бігом по стежці, по піску серед дороги, потім городами навмання, аби тільки швидше, бо серце колотилося все сильніше, а з голови чомусь не виходили слова отця Федота: за віру йшли на мученицьку смерть. Після Ярощуків вулиця була рівною, і вона одразу помітила машину, яка стояла біля Тониного двору. «Коли свідків збирають, то чому до Тимофія, він же нічого не бачив? – промайнуло в голові. – Треба спішити, нехай до Максима заїдуть та до Харитона, і до діда Кирила можна, там усе і взнають. Можливо, й моє слово зайвим не буде», – думала, вже добігаючи.

З двору якраз виходили люди, і чомусь плакала Тоня. Один військовий штовхнув її, щоб не заважала, і вона мало не впала. А Тимофія в наручниках підганяли до автомобіля.

– Мар’яно, прощавай, сестричко! Пробач за все! І за те, що хату тобі не збудував! Прощавай!!! – кричав він уже з кузова. – І ви, діду, не сердьтеся! Мабуть, уже не побачимося! Не покиньте мою Тоню і дітей моїх!

Піднявся страшенний галас, усі голосили. Мар’яна схопила за руку Віктора Ігнатовича і благала пояснити.

– Сам нехай пояснює, не зізнається зараз, але нічого… там усе розкаже, посібник бандитський!

– Відпустіть, він не винен, – заважала йому сісти в кабіну «Студебеккера».

– Пішла геть звідси! – штовхнув і її – ледве встояла на ногах.

– Та не може того бути, ми ж усі його знаємо, у нього нагороди які! – кричали сусіди.

– Знають вони! – скривив свою фізіономію. – Тоді чому прийшов додому, вже коли сніг падав? Про те не розказував? Де був і що робив? Отож воно і є, що поряд живете, а не знаєте з ким! – навмисне надривався, щоб усім було чути.

Заглянувши в кузов, де поряд сиділи Тимофій з Іваном-бандитом та два охоронці, умостився в кабіні й стукнув дверцятами. Машина розвернулася на ріжку біля ще не закиданої глибокої ями від бомби, в якій з весни стояла вода і плавали гуси. Тоня з Мар’яною мало не потрапили під колеса, бо все благали та бігли слідом. Тимофій продовжував клястися, що нічого такого не робив, нікому не пособляв і навіть не збирався.

– Не вірте жодному слову, прошу вас, не вірте! Нехай син мій знає, що його батько до кінця був чесним солдатом.

– Не прощайся, Тимофію! Я всіх твоїх начальників і друзів фронтових знайду, вони допоможуть! – запевняв Григорій. – Усе зроблю! Ти чуєш мене, Ти-мо-фію!!!

Машина загуркотіла, тільки курява піднялася. Коли вона поїхала, всі з’ясовували хто що чув. Люди розходилися, а Мар’яна з Тонею та Горпиною стояли серед дороги і гірко плакали. Баба Проня сиділа під парканом на лавці оббризкана водою, видно, погано їй було. Своїм блідим виглядом вона лякала діда Саву, тому він метушився біля неї, а вона ніяк не могла отямитись.

– Перестаньте, прошу вас, – просив він жінок. – Тут сльозами не допоможеш, треба щось робити. Он Григорій, Максим і Харитон рушають на станцію і доберуться до райцентру, а там підуть в райком, у міліцію. Хлопці ж свідки, їх вислухають, бути по-іншому не може. Відпустять Тимофія, ось подивитесь, – запевняв у гарячці.

Чоловіки одразу вирушили, а жінки сиділи в Тониній хаті та заспокоювали одна одну. Дід Сава то заходив, то виходив, йому й самому було зле, пригадався і його страшний час, коли батогом гнали по рідній вулиці. Усе відновилося в пам’яті, неначе було зовсім недавно.

– Проню, годі тобі, ходімо чи до Тоні, чи додому, замерзла вся на вітрі. Ти ж у мене найсильніша жінка. Усе, що з нами було, пережила, – обняв її і теж горював, хитаючи головою.

Коли в неї потекли сльози і вона не встигала їх витирати, він зрадів:

– От і добре, а то налякала ти мене дуже. Ходімо, дорогенька, чого доброго люди подумають, що ми з тобою цілуватися тут надумали, – навіть у такому стані намагався жартувати.

– Дуже налякалася, дуже. – Вона хлипала та шморгала носом. – Невже й зараз після такої війни ні за що можуть людину забрати? – дивилася на Савине обличчя запалими очима. – Своє згадала, і Тимофія шкода дуже, і Тоню, і Мар’яну, а діток… – додала, не дочекавшись і слова.

– Ну, досить тобі, – лише по хвилі обізвався дід Сава. – Хлопці в райцентрі правду знайдуть, а ні – то Грицько буде якихось знайомих Тимошиних шукати. – Дід проказав лише згодом.