– Про все ти наговорила, тільки про головне не сказала – у кого ж весілля я сьогодні проґавила, а заодно й жениха неабиякого?

– Михайло Адамович з Ольгою вашою розписався. Чи ти й справді не знала? – Її маленькі очі лукаво посміхалися.

– На полі цілий день була, туди такі новини не дійшли. – Мар’яна відчинила хвіртку корові, яку гнав із череди Василько.

– А хлопці твої молодцюваті, всі при ділі, старший з чоловіками, кажуть, нарівні робить, а менший корів пасе, – хотіла почути правду, щоб потім знову в брехні її не звинувачували.

Ніна була не тільки поштаркою, заодно розносила по селу всі новини. Охочих на такі розмови було багато, особливо серед жінок, тому кожного дня всім було про що поговорити. Ніна про почуте доповідала і в сільській раді, де одразу стала правою рукою Віктора Ігнатовича.

– Я ще не встигла на одне питання відповісти, а ти мені інших настрочила. – Видно було, що Мар’яна незлюбила її з першого дня. – Ніно, ти в селі як та сорока. Дивись, буде тобі горе, поб’ють як не чоловіки, то самі жінки. Виконуй свою справу, як Тамара колись, і всім будеш хороша.

– І ти туди. Усі мені про Тамару нагадують, наче вона з іншого тіста зліплена. Точнісінько така, як усі, – мужика хотілося, то й дитину нагуляла, а коли отямилась, то надумала з горища плигнути, аби від дитини збавитися. Добре, що не з груші, бо й кістки збирати довелося б. Тепер нібито від чоловіка вже пузо носить, та так важно ходить, так важно, неначе золото там лежить. От вам і скромна ваша Тамарочка, – навіть не приховувала своєї неприязні.

– Побійся Бога, ти теж без чоловіка живеш і не знаєш, що завтра з тобою трапиться. То про чуже тільки легко говорити, а про своє – навпаки. А воно, дивись, і до тебе прийде. Бог шельму мітить! – хотілося і Мар’яні її вколоти в болюче місце. – Йди, мабуть, далі, бо мошка дуже кусає, стояти нема сили, та й чого стояти, багато хто тебе повчає, а ти все одно про своє. Так і не зрозуміла нічого, по очах бачу! – Мар’яна вже хотіла зачиняти свою хвіртку, коли побачила перед своїм провулком Максима, який розмовляв з якимись чоловіками. – Ти б краще допомогла розбійників піймати, бо не тільки в нашому селі всім дошкуляють, а й у сусідніх також. Може, хто проговорився б, а може, сама б щось помітила. – Мар’яні здалося, що якраз Ніна може таке знати.

– Ти ж уважаєш мене дурною? – У Ніниних очах з’явилося здивування. – Ти, твої родичі й сусіди, – ви всі розумні, то й піймайте! – повісила на плече торбину та високо підняла голову. Вже й перші кроки зробила, коли надумала докинути: – Рая Квасьчиха, яка на краю села живе, годину тому піч топила і двір мела, каже, що не встигла вранці. І кому то вона борщ варила, на ніч глядячи? Чи не синкові своєму та дружкам його? – закопилила губу, ніби розсердившись. – От і подумайте, коли розумні такі!

Мар’яна взяла дійницю і почала моститися доїти корову, але почуті слова не давали спокою. Вона через хвіртку ще раз виглянула і, побачивши, що чоловіки вже розходяться, поспішила на вулицю.

– Максиме, зажди хвилину! – кричала та махала йому рукою. – Тітко! Затримайте ж ви його! – просила ще не стару Настю.

– Диви, щось у Мар’яни сталося, біжить і тебе кличе. – Тітка кивнула на провулок. – Тепер ти нарозхват. Десь спиняйся, хлопче, а то жінки й додому дійти не дають, – сказала і, лукаво посміхнувшись, завернула до своєї хати.

Максим стояв перед Мар’яниним провулком і дивився на неї якимось незвичним поглядом – забуте тепло починало зігрівати душу. «Бувають такі хвилини, коли один погляд багато чого значить», – пригадалися йому братові слова, сказані перед тим, коли він збирався оженитися. Мар’яна, відчувши його пильний погляд, зніяковіла і почала поправляти свою хустку, потім смикати спідницю, яка на ходу трохи піднімалася від вітру. Максим теж пройшовся своїми руками по гімнастерці та галіфе, неначе збирався запрошувати її до танцю. «Одежа як одежа, багато хто так ходить, а от у чоботях уже й ногам парко. Але не босому ж?» – проскочили і такі думки в його голові.

– Максиме, я так боялася, що ти не почуєш мене.

– Та чого ж, тебе почув би, – починав по-солдатськи, а коли заглянув у її очі, то й свого голосу не пізнав.

– Ти, мабуть, з роботи йдеш? І що там у центрі?

– Нічого, на плотні цілий день трудився, голові вікна на хату робити почав. А чому питаєш? – Сам радів, що є нагода поговорити з нею наодинці.

– Поштарка до мене заходила, казала, що Рая, яка на твоєму кутку живе, піч топила ввечері і двір мела.

– То й що, нехай топить, – не міг зрозуміти, що вона хоче сказати.

– А коли сина чекає? Чи дружків із Дем’яном? – Мар’яна йому тихо, майже по секрету.

– Так, так… – Він задумався. – Від мене до них через городи шапкою докинути. Можна б і прослідкувати. І хлопці там наші теж не проти будуть. Тільки раз були в селі два дні тому, то чого б вони знову сюди пробиралися? – Він аж потилицю чухав. – Хіба що військові за ними в лісі слідкують, – розмірковував над її натяками. – Чи й не тікали нікуди, тут і кружляють поночі? Може, не ліс треба чесати, а село? – аж підняв брови від здивування.

Сам розглядав Мар’янине обличчя, яке підфарбовувало сонце і грало маленькими вогниками в очах.

– Дуже прошу тебе, не бери з собою Тимофія і не говори йому нічого. Він хворий, поробить трохи в колгоспі і лежить, то спина в нього болить, то в животі. Відбили щось йому, мабуть. Ніяк не можемо його на ноги поставити.

– Та він з виду вже й так герой. Якби був здоровий, сам би їх піймав. А ти не хвилюйся, йому говорити не стану. Може, там нікого й не буде, а ми тут усіх сколотимо.

Максим збирався йти, але Мар’янин погляд не відпускав його. Він її давно бачив у селі, ще коли вона заміж збиралася. На той час у нього вже три сини росли, а потім – чи то доля така була, чи радянська влада пройшлася по ньому, як сама захотіла, – після голоду і війни від сім’ї залишилася тільки стара мати та найменший син. «Скільки всього позаду…» – аж мурашки по спині бігти починали, коли минуле зринало.

– То правда, що в тебе сина в армію забирають? – не могла вона витримати його погляд.

– Так, залишусь без помічника, думав, що по осені, а вони весною надумали. Уже з військкомату приїжджали. Стара мати лише на призьбі під хатою сидить, отже, сам я на господарстві залишусь.

– У такий час – і сам. Тітка Настя каже, що жінки тобі проходу не дають, то вибирай та женись. – Вона намагалась усміхнутися, а засоромившись, опустила голову.

– Якби я тебе покликав, ти б пішла? – Він уже давно опанував себе, тепер у голосі відчувалася чоловіча наполегливість.

Густий рум’янець залив Мар’янині щоки. Вона ховала свої натруджені немиті руки, терла їх за спиною одну об другу, не знаючи, що відповісти.

– Про що, Максиме, говоримо? Я наречена з великим приданим. – Знайшовши в собі сили, вона посміхалася. – Повна хата дітей – в одного штани порвалися, в другого черевики дірками світять, дочці до школи щось придбати треба, а там і малому Ванькові. Це ще літом по теплу якось перебігають, а потім… Так що відходила я своє, тепер дітям лад треба дати.

Не сказавши нічого, Максим попрощався і пішов додому. А Мар’яна, глянувши крадькома на нього, відчула, як боляче защеміло її серце.

Ніч була темною і неспокійною. Чомусь не спалося. Колотилося серце в грудях, як у спійманого зайця. Не відходило від очей Максимове обличчя. Завивав інколи собака, а на тополі над дахом кричали сичі. Точніше, не кричали, а моторошно плакали, як малі діти. Мар’яна декілька разів поривалася вийти у двір. Хоча й була не з боязливих, але не насмілилася, і лише далеко за північ, коли на темне небо вийшов старий місяць, відчинила двері. З високого неба блимали мовчазні зірки, а навкруги – неначе все завмерло. Село спало, лише півні сповіщали про наближення ранку.

«Чомусь так тяжко на душі, як у ніч перед війною. – Вона те відчуття ще пам’ятає та й чи коли забуде. – Душа відчуває, тільки не скаже, – думала про щось живе всередині її грудей. – Може, з Уляною чи з Дунею щось погане сталося, а може, Тимофій пішов на бандитів і… Ні, Максим обіцяв не говорити. Невже з дідом Савою щось, чи з бабою Пронею, або Горпиною Петрівною? Ні, нехай живуть ще довго, бо як же без них, ми ж – одна родина не від роду свого, а від життя нашого, – намагалася розгадати причину свого хвилювання. – Захисти всіх і ти, Матінко Божа!» – аж очі на небо підняла, пригадавши видіння перед війною. Коли зайшла до хати, навіть прошепотіла молитву.