Коли Лінка вже все принесла, бабулька в пальтечку, яке кольором нагадувало полуничний торт, пошепки звернулася до дівчини:
— Дорогенька, а там у тебе нічого не горить? Бо щось дуже дивно пахне...
Лінка зойкнула й помчала на кухню, де відразу опинилася в хмарі сірого смердючого диму. Суп згорів, цього не можна було ані приховати, ані заперечити. Лінка швидко схопила каструлю й налила холодної води. Головне, щоб сморід не поширився до кав'ярні. Чи принаймні, щоб не смерділо дужче, ніж це вловила полунична бабулька.
На мить присіла. Вона так утомилася! Закрила обличчя долонями. «Я наче задрімала», — подумала Лінка. Знову хтось прийшов. Знову довелося виходити, начепивши на обличчя посмішку. Не можна, щоб відвідувачі помітили, що їй це все достобіса набридло й вона мріє лише про те, щоб опинитися вдома.
Але біля бару стояв не відвідувач. То був Адріан. Лінка вже й сама не знала, рада вона чи ні. Вона неймовірно втомилася. Нащо він прийшов? Головне їй з усім упоратися й піти додому.
— Що ти тут робиш? — спитала Лінка. Здається, не надто привітно.
— Як це — що? Я не знаю, що тут відбувається, не можу до тебе додзвонитися. Я подумав, що може, тобі потрібна допомога.
«Боже мій, і чого я серджуся, він же такий чудовий?!» — майнула думка.
— Пробач, — сказала Лінка. — Я дуже змучилася. Суп мені згорів...
— Ага, я вже зрозумів, — відповів Адріан. — Як тобі це вдалося? — засміявся хлопець, а її охопила лють.
«Легко йому казати, — подумала Лінка. — Нічого не робить, тільки вчиться. Може, собі готувати задля приємності, а це геть різні речі».
— Відчепися, — їй хотілося нагримати на нього, але дівчина втрималася. У кав'ярні були сторонні. — Адріане, — тільки й сказала вона, — не мороч мені голову. Я перевела півкілограма сочевиці, супу не буде, приготувати його нема часу, глянь, скільки тут людей, постійно приходять нові клієнти.
— Може, принаймні вдасться виконати план?
— Не думаю. Вони замовляють саму каву, багато на цьому не заробиш.
— А вона ще є?
— Що? — не зрозуміла Лінка.
— Сочевиця. Я тобі допоможу із цим супом, — запропонував Адріан.
— Ти що? Але, здається, так не можна...
— А що, на кухню нікому не можна?
— Не знаю.
— А ця твоя Рута прийде?
— Ні. Я зачиню кав'ярню.
— От бачиш. Усе можна владнати. Розслабся трохи, бо ти в такому стані просто нестерпна.
Вона вже хотіла відповісти, щоб він забирався до біса. Але вчасно прикусила язика. Схоже, що Адріан мав рацію, вона справді була нестерпною.
«Отже, «любий татко» живе тепер тут», — подумала Наталія. Вона не знала, чия це була квартира: тієї жінки чи, може, вони наймали її разом. Що ж, про це вона невдовзі довідається. Батько тепер мешкав на Жолібожі. Вони проминули площу Вільсона, кінотеатр «Вісла». Наталія пам'ятала його, бо колись приходила сюди з мамою дивитися якийсь фільм, котрий показували тільки тут, і виявилося, що вони єдині глядачки. Наталія тоді страшенно бешкетувала. Стрибала по стільцях, а тоді сховалася від мами, яка намагалася її знайти й утихомирити. Фільм Наталія взагалі не дивилася, набагато цікавіше було те, що вона сама в кінозалі. Скільки їй було тоді років? Мабуть, шість чи сім.
Звернули в невеличку вулицю. Батько вийшов, відчинив ворота. Мовчки в'їхали на подвір'я.
У вікні Наталія побачила силует, який, наче в театрі тіней, рухався за фіранкою. «Отже, доведеться зустрітися з Аліцією», — зітхнула Наталія й відчула себе якось незвично. Наче трохи замлоїло. Може, тому, що нині вона ще нічого не їла.
Коли вони ввійшли до помешкання, Аліція вже чекала на них у передпокої. Убрана була досить химерно, бо білу сукню оперізував великий фартух, з-під якого видніли тонкі, мов макаронини, ноги, обтягнуті тілесними колготками, і червоних шпильках. У вухах погойдувалися великі сережки з діамантами, а волосся мала вкладене у високу зачіску. Попри те, що її явно відволікли від готування, занадто щедрий макіяж на молодому обличчі тримався бездоганно. «Водотривкий або перманентний», — оцінила Наталія. Жінка широко розкинула обійми, а перламутрова помада розтягнулася в посмішці.
— Наталко! — вигукнула Аліція. — Яка несподіванка! Нарешті ти до нас завітала! Я казала твоєму татові...
— Що мені слід частіше у вас бувати, — буркнула дівчина.
— Що тобі слід частіше в нас бувати, — голос Аліції нагадував Наталії телевізійну рекламу. — Повечеряєш з нами? — знову залунав веселий дзвінкий голос.
— Так, — відповіла Наталія. — І поснідаю. — Аліція заніміла. — Але не хвилюйся. Я вас не об'їм, бо сиджу на дієті.
— О! — вигукнула Аліція. — Я теж! Тому я готую корисні страви! Твого тата теж переконала перейти на дієту професора Чайковського. Зрештою, сама зараз побачиш. Я завдяки ній схудла на чотирнадцять кілограмів і важу стільки, скільки в шістнадцять років. Хіба не чудово?
Стіл було накрито. Аліція приносила з кухні миски. Вона й на мить не переставала говорити, але батькові, схоже, це аж ніяк не заважало. Він дивився в далечінь наче зомбі, здається, до нього не цілком доходило, що відбувається навколо.
— Професор Чайковський завдяки цій дієті вилікувався від раку й діабету. А крім того сильно схуднув. Його дієта говорить, що важливо не те, скільки ми їмо, а що. Словом, їсти треба не менше, а краще. Нині я приготувала хіноа...
— Кіноа, — машинально виправив її батько. Отже, таки слухав.
— Кіноа — це зернова культура з Анд, яка має дуже високий вміст білків. Я його готую...
— Її готую, — буркнув батько. — Це крупа.
І що це він раптом таким мовознавцем зробився?
— Із рожевою гімалайською сіллю, — не вгавала Аліція, — у ній купа мікроелементів і...
— Християнських цінностей, — закінчив батько.
Аліція нічого не відповіла, лише прикусила губу.
«Він глузує з неї», — зрозуміла раптом Наталія, і це її здивувало. Вона гадала, що батько шалено закоханий в Аліцію, тим часом він кепкував з неї, а це якось не дуже нагадувало закоханість...
— Тату... — зауважила йому Наталія. Власне, їй це вихопилося, вона аж ніяк не збиралася захищати Аліцію. Просто, невідомо-чому, така батькова поведінка їй зовсім не подобалася. Може, їй слід було радіти, зрештою, вона ніколи не була на боці Аліції. І все-таки... Наталія раптом усвідомила, що їй соромно за батька.
— Перепрошую, — буркнув батько, трохи здивований тим, що йому хтось зробив зауваження. І водночас незворушний. — Аліціє, вгамуйся вже із цими дієтами.
— Але я б хотіла послухати, — озвалася Наталія. — Мені цікаво.
— Ну... — Аліція геть розгубилася й уже не знала, що й сказати.
— Їжмо, — порушив мовчанку батько.
— Кому розторопші? — тихо спитала Аліція.
— А що це таке? — поцікавилася Наталія.
— Це для печінки. Я тобі насиплю, котику, — звернулася вона до батька.
— Припини, — не витримав той. — Моя печінка почувається прекрасно. Крім того, я не розумію, як ти можеш вірити в цю маячню! Адже це все рекламні вигадки!
Аліція замовкла. Посипала свою страву якимсь дивним порошком з баночки. Порошок нагадував попіл або чийсь прах. «Мабуть, це і є ота розторопша», — подумала Наталія. І раптом, несподівано для себе, сказала:
— І мені посип.
Аліція мовби перелякалася. Глянула на батька, але той лише знизав плечима, отож вона легенько притрусила порошком їжу Наталії.
— Воно практично без смаку, не хвилюйся, — сказала Аліція. — Але справді чудова річ. Така детоксикація. І для шкіри добре... Здається.
Наталія скуштувала. Розторопша виявилася не такою вже й поганою. З'їла зі смаком. Уперше віддавна Наталія з'їла щось із апетитом. Абсолютно невідомо чому.
Із блогу «Три дурненькі мавпочки».
Сьогодні я хотіла б написати про канони краси. До цього мене спонукало фото Мерилін Монро, знайдене в інтернеті. Мерилін Монро, одна з найвродливіших кінозірок, жінка, яку вважали втіленням краси й сексапільності, носила... 42 розмір одягу! Іноді її вага сягала сімдесяти кілограмів! І все-таки, її вважали граційною. На цій фотографії вона стоїть на пляжі спиною, і видно, що в неї справжні пухкенькі стегна й сідниці, а якщо придивитися ближче, певне, виявилося б, що на цих частинах тіла навіть є целюліт... Якщо порівняти її із сучасними ідеалами — худими, аноректичними моделями, можна добряче здивуватися...
Канони краси стрімко змінюються. Від доісторичних часів, коли успіх мали жінки з величезним бюстом, широкими стегнами й товстим животом, бо це свідчило про плодючість, через хлоп'ячі фігури й голомозі голови єгиптянок, у міру гармонійні фігури в античній Греції та Римі (загалом, Венеру Мілоську, порівняно з фігурками доби палеоліту, огрядною не назвеш), аскетичних і тендітних жінок Середньовіччя й рубенсівські форми барокових красунь — до сьогодення, коли панує мода на струнких, ба навіть худих. Хоча... теж не скрізь і не завжди. Бо те, що вважається каноном краси, знайоме нам з європейських та американських медіа. І нам може здаватися, що скрізь найбажанішою вважається фігура Барбі. У Південній Америці, особливо у Венесуелі, у «топ виходить така собі карикатурна Барбі — з величезними грудьми й сідницями. Там обидві частини тіла напомповують силіконом, аби збільшити.
У Японії ідеальна жінка виглядає геть інакше й нагадує дівчинку-підлітка. Вона має бути тендітна, з маленькими грудьми, худенька. У волоссі носить бантики, на ногах — білі гольфи. Але в інших азіатських країнах ідеал краси шокує ще більше. На щастя, у Китаї вже вимерло останнє покоління жінок, яким туго бинтували ноги в ранньому дитинстві, що в кожної десятої призводило до загибелі, не кажучи вже про неймовірний біль та страждання. Але та, що мала семисантиметрові ступні, могла стати наложницею божественного імператора й танцювати в золотій квітці лотоса, інкрустованій усередині нефритом та іншим шляхетним камінням. Китайська приказка «Краса вимагає страждань» і досі актуальна в цій частині світу. Мабуть, усі чули про жінок-жираф із племені падунг, які надягають на шию бронзові або мідні обручі й носять їх усе життя, а їхні шиї видовжуються так, що ці обручі неможливо прибрати, бо жінка може померти. Значно менших страждань завдають собі жінки із племені акха, які пишаються зубами, чорними від жування бетелю...
Африканські канони краси також можуть шокувати європейців: пігмейки спилюють собі зуби трикутниками, а масайки голять голови. У Південній Ефіопії жінки одного із пастуших племен укривають тіло шрамами. Їх завдають надзвичайно ризикованим та болісним способом, бо відкриті рани посипають попелом, а це спричиняється до того, що після загоєння шрами залишаються опуклими, утворюючи вигадливі візерунки на шкірі. Саме вони приваблюють тамтешніх чоловіків. Але наших дівчат, які без кінця прагнуть схуднути, найдужче шокувало б те, що я прочитала про жінок у Мавританії. Так-от, у цій країні вродлива жінка — це... товста жінка. Худа не знайде собі чоловіка, тому маленьких дівчаток посилають на спеціальні ферми, де їх відгодовують величезними кількостями козячого молока, вівсянки й тваринного жиру (його треба пити чистим!)
Найдужче примушує замислитися факт, що в усіх цих місцевостях (і в усі попередні епохи) жінки так легко погоджуються з каноном. Голодують або запихаються їжею, калічать себе й прикрашають тіло попри потворний біль. І все це, аби подобатися чоловікам. Воно й не дивно, що в наш час на анорексію або булімію теж хворіють головно жінки. Наче й вільні, сильні, але все-таки дуже вразливі на критику оточення...