Лінка зітхнула й вимкнула комп'ютер. Вона вся тремтіла. Її текст викликав таку реакцію, але чому? Чому ця дівчина (Лінка була переконана, що дівчина) так жахливо поводиться? І тоді Лінка просто розплакалася.

— Ну, от у тебе й з'явилася своя особиста хейтерка, — мовила Зуза. — Не переймайся. Це свідчить про те, що ти пишеш класно. Хейтери завжди нападають на тих, хто має власну думку.

— Як ти гадаєш, хто вона?

— Гадаю, що ніхто. Бо лише такі й мають час, щоб писати дурниці.

— Ми її знаємо?

— Ти що, жартуєш? Хто б це мав бути? Хейтери анонімні, у тому й справа. Вони ніколи не називаються, навіть не натякають нічим, щоб їх не вирахували.

— І що мені із цим робити?

— У тебе є дві можливості: або долучитися до дискусії, або ні, і продовжувати робити своє. Я б на твоєму місці написала, що дякуєш усім за коменти. І що це не останній текст на цю тему. Не останній, правда?

— Звісно, що ні. Я збираюся написати про канони краси. Мені здається, що це має бути цікаво. Розумієш, порівняти: як було колись, і як із цим нині, або як це виглядає в інших країнах...

— Мабуть, скрізь однаково. Що худіша, то краща.

— Та я не певна. Здається, у Бразилії не так. Досить подивитися на карнавал у Ріо, там у дівчат такі задочки...

— Може, вони генетично схильні до повноти...

— Дехто, може, і так, — усміхнулася Лінка. — А ти? Про що ти писатимеш?

— Не знаю, після того, як Азор мене так принизив, чомусь не хочеться писати.

— Не жартуй. Треба бути сильною, а не розкисати відразу. Я б із цих твоїх «П'ять чи десять способів, щоб...» створила цілий цикл.

— То це мають бути смішні тексти чи серйозні?

— Не знаю... Найкраще, і такі, і такі. Щось схоже, як ти написала про тирана, — Лінка задумалася. — Загалом це було написано жартівливо, але на серйозну тему.

— Гаразд, я подумаю. А ти? Що робитимеш?

— Іду на роботу. Так не хочеться. Щось я останнім часом не знаходжу спільної мови з начальницею. Вона мені страшенно набридла, але ж не можна отак відразу відмовлятися. Крім того, я навчилася обслуговувати клієнтів, і мені не хочеться шукати нову роботу.

Лінка справді втомилася. Рута ставилася до неї дедалі гірше. Крім того, постійно скидала на Лінку нові й нові обов'язки, причому такі, яких раніше не було. Усе почало погіршуватися після канікул. Бо Рута розсердилася, що погодилася відпустити Лінку. Весь час нарікала, що через неї не може скласти якийсь іспит, що його перенесли. Та нічого не вдієш, Лінка не збиралася втрачати квитки на поїзд і відмовлятися від поїздки.

— Хіба не можна зачинити кав'ярню на кілька годин? — спитала вона, коли Рута страшенно не неї напалася.

— Ти здуріла? — питанням на питання відповіла Рута. — Це тобі не забава, зарубай собі на носі, це серйозний бізнес. І таким чином можна всіх клієнтів розгубити.

— А ти не можеш повісити оголошення, мовляв, аварія, перепрошуємо, чи щось таке?

Рута нічого не відповіла, лише глянула на Лінку скривившись. І щойно Лінка після поїздки повернулася на роботу, як відразу отримала есемеску:

Привіт, Лінко. Перш ніж прийдеш нині, купи продукти. Кілограм лимонів, три літри молока, спельтове борошно (в мережі «Пйотр і Павел»), яйця, лосося для салатів (але не шматочками, найкращий у «Simply»). Якщо не маєш грошей, забіжи дорогою, а ні, то потім собі візьмеш із каси».

Лінка розсердилася. У неї ледве був час, щоб після уроків на хвилинку забігти додому, залишити рюкзак і щось нашвидку перехопити — і вже треба було мчати до кав'ярні. Цього разу вона не встигла навіть поїсти. Перспектива працювати кілька годин натще їй не всміхалася. Але дівчина подумала, що це, мабуть, якась виняткова ситуація. І все-таки була розлючена, бо спершу довелося йти до «Пйотра і Павела» по борошно, а тоді до «Simply», де купила решту продуктів і відстояла чверть години в довжелезній черзі до каси. Втомлена, добрела до «Білих мишок», проте замість удячності, на неї чекало Рутине невдоволення.

— Ти запізнилася, — зауважила її начальниця. — Мені вже треба йти.

— Я не встигла раніше через ці покупки. До того ж, я ще й у школі вчуся, — відповіла обурена Лінка.

— Що ж, наступного разу доведеться поквапитися.

«Наступного разу? — здивувалася Лінка. — Це як? Якого наступного разу?»

— Руто... — почала вона. Хотіла сказати, що вони не домовлялися про купівлю продуктів, що, власне, чого б це вона мала це робити, але Рута дуже поспішала й не було сенсу з нею говорити. «Нічого, побалакаю наступного разу», — пообіцяла собі Лінка.

За кілька днів Рута знову надіслала список продуктів. Розлючена Лінка вбігла до кав'ярні. Рута саме обслуговувала якусь відвідувачку. Лінка помила руки й виклала продукти.

— Ну, нарешті, — сказала Рута, щойно побачивши Лінку.

— Нам треба поговорити, — видушила Лінка.

— Я поспішаю.

— Це недовго.

— Будь ласка, — відказала Рута. Лінка лише тепер помітила в ній якусь дивну нервовість, напружене обличчя. Подумала, що Рута має якісь проблеми. Ну, але це не її клопіт.

— Ми від початку не домовлялися... що мені доведеться купувати продукти... Я ледве встигаю додому після уроків, щоб залишити рюкзак. Коли доводиться ходити по крамницях, я не маю часу пообідати. Крім того, не знаю, чи отримаю за це якісь додаткові гроші?

— Отримаєш як за півгодини роботи. Адже покупки займають стільки, правда? Не більше?

— Але я не хочу додаткових грошей. Пробач, але краще я пообідаю вдома! Ми не домовлялися...

— Люба моя, — процідила Рута, — ти що, справді думаєш, що коли когось беруть на роботу, то новий працівник відразу знає свої обов'язки?

— Ну... мабуть, що знає. Інакше...

— Дулю з маком він знає. Знає основні обов'язки, а потім з'являються нові, йому можуть давати чергові завдання, більш відповідальні чи просто інші. Раніше продукти приносив кур'єр, але тепер ми собі не можемо цього дозволити. Я купую продукти дорогою, і тобі теж часом доведеться це робити. Прикро, якщо я тебе розчарувала. Гроші на деревах не ростуть, іноді треба добряче напрацюватися, наприклад, тягаючи торби. Ага, і ще одне.

— Що саме?

— Я вже казала, справи йдуть кепсько. Ти повинна старатися обслуговувати відвідувачів так, щоб вони замовляли більше. Маєш їх до цього заохочувати, говорити, що в нас смачні налисники, чудові тістечка й таке інше, тямиш? Якщо виручка на твоїй зміні перевищить чотириста злотих, матимеш десятку за годину, а ні — знижу до восьми. Мусиш краще старатися.

— Але... це несправедливо! Це не моя провина, що немає відвідувачів!

— Що ж, треба використати тих, що вже прийшли. Усміхайся, будь увічливою. І, зрештою, якщо клієнтів мало, то й роботи небагато, тож, мабуть, логічно, що й ставка нижча, га?

Відтоді Лінці лише один раз удалося вторгувати стільки, скільки вимагала Рута. Причому лише тому, що до кав'ярні прийшла велика група жінок за тридцять, які давно не бачилися. Лінка швидко зсунула докупи столики. Жінки спершу пили каву з тістечками, а тоді замовили вино. Раз, а тоді вдруге й утретє. О десятій Лінка почала ввічливо натякати, що кав'ярня зачиняється. Сама вийшла через сорок хвилин, бо треба було ще й поприбирати. Це виявилося не дуже вигідно. Добре, що принаймні встигла на звичайний автобус, не довелося їхати нічним.

Тепер Лінці геть розхотілося йти на роботу. Щоправда, списку продуктів вона не отримала, та лише того, що побачить вічно невдоволену Руту, яка, певне, знову скаже щось неприємне, їй цілком вистачало, щоб гарний настрій зник. Увійшла до «Мишок», а Рута вже чекала. Проте цього разу та не була, як завжди, у куртці. «Невже вона нині не поспішає?» — здивувалася Лінка.

— Привіт, — почала Рута. — У мене до тебе справа.

— Щось трапилося?

— Ні. Але мені треба, щоб ти трохи поштувала. Я вже не даю ради. Узагалі ні з чим не даю ради.

Рута сіла. Вона й справді здавалася втомленою.

— Я нині погано почуваюся. Продукти купила, але більше нічого, голова паморочиться й узагалі.