— Я не знала... У школі ніхто нічого не сказав. Тебе нині не було, але я подумала... Ну, принаймні я заздалегідь не переживала. Сорі.

— Бо ніхто не знає. Лише ти. Тому я й дзвоню. По-перше: скажи завтра Мишці...

— Слухай, — сказала Наталія, — а тебе можна зараз провідати?

— Думаю, що так. Адже нині Валентина, а тут супер-класні таблетки. А що? У тебе немає кращих планів на вечір?

— Та немає.

Ганка швидко продиктувала Наталії адресу лікарні. Та роз'єдналася й заходилася знімати сукенку. Одягне щось звичайне, це ж не вечірка. Подруга в лікарні, нема чого виряджатися.

Ганка лежала в білій постелі й виглядала справді кепсько. Після телефонної розмови Наталія сподівалася побачити подругу веселою й розкутою, як зазвичай поводяться підлітки під час обстежень. Проте Танка дійсно здавалася хворою. «Добре, що батько поклав її до лікарні, — подумала Наталія. — Принаймні турбується про неї, на відміну від мого», — майнула їй думка.

— Привіт, красуне, — сказала вона.

— Привіт, Тростинко!

Коли дівчата вже досхочу нажартувалися із принесених Наталією апельсинів, мовляв, до лікарень завжди приносять помаранчі, неначе тут хворим загрожує цинга дужче, ніж деінде, коли вже Наталія присіла на краєчку ліжка, десять разів перепитавши, чи вона справді не заважає, Танка схопила її за руку.

— Слухай, годі вже цих церемоній, — сказала вона, — у мене немає на це сили. Я мушу з ким-небудь поговорити. Серйозно.

— Слухаю тебе дуже уважно.

— Ти коли-небудь думала, — запитала Ганка, — що таке тіло? Точніше: що відбувається з тілом і душею, якщо тіло — це ще й мозок, а всі почуття й емоції зосереджені в мозку?

— Чого тобі таке спало на думку?

— Ні, не дурій, я не збираюся вмирати. Просто коли опиняєшся в лікарні, то починаєш філософствувати, хочеш ти цього чи ні.

— Ну, тіло смертне, а душа безсмертна.

— Але що таке власне ця душа? Бо я собі думала так: душа — це те, що є в людині, крім тіла. Ну, коли, наприклад, хтось добрий або має почуття гумору...

— Авжеж.

— Але це в мозку. Як і всі почуття, і кохання. Отже, і в тілі. Я собі тут так лежу, і знаєш, що думаю?

— Що?

— Коли я тут надивлюся на всіх цих хворих, то гадаю, що тіло найважливіше. А знаєш, що китайська медицина вважає, що тіло й психіка — це одне ціле? Що не існує такого, як хвороба тіла, бо хворіє все. Просто хворіє людина, а не якийсь орган. Їй бракує рівноваги або ще чогось. І тоді можна занедужати.

— Звідки ти все це знаєш?

— Начиталася. Під час останнього перебування в тутешньому «спа». Я взагалі багато про це читаю. Ти хочеш вивчати медицину, а мене цікавлять нетрадиційні методи лікування. Я б радо стала буддисткою або заховалася в якому-небудь монастирі Шаолінь чи ще чомусь такому...

— Я думаю, що в мозку передусім мислення... логіка... почуття теж, але душа — це щось первинне. Те, із чим людина вже народжується, а потім на основі цього розвивається все інше.

— Може, ти й права. Принаймні я останнім часом частіше думаю про тіло, ніж про душу, — зізналася Танка. — Тіло таке недосконале... і водночас бездоганне, розумієш?

— Не дуже.

— З одного боку, тіло точать хвороби. Більшість людей має принаймні один слабший орган, навіть, коли про це не здогадується. Цілком здоровими бувають хіба що новонароджені, хоча й не завжди. З іншого боку, це слабке тіло може підтримувати в доброму стані те, що в людині найважливіше.

— Що саме? Цицьки? — пожартувала Наталія. Ця розмова чомусь її лякала. Вона вже воліла обернути все на жарт і більше не повертатися до теми смерті. Начебто вони й не торкалися цього, але все-таки... Безсмертна душа, недосконале тіло — Наталія добре знала, про що думає її подруга.

— Дурна ти, — дорікнула Ганка. — Найважливіше — це твоя безсмертна душа. Або моє смертне мислення й відчуття. Це нагадує ситуацію, коли в будинку зі зруйнованим дахом і піччю хтось вирощував би... ну, не знаю, кого... Павичів?

— Атож, павичів. Прекрасні птахи. Звісно.

Наталія пригадала, як вона познайомилася з Марціном. Тоді вони бачили павичів, це було в Лазенках. І їй стало страшенно сумно.

— Гей, ти чого, Тростинко? Сумуєш, бо немає білого лицаря на коні?

— Знаєш, міг би бути навіть негром. І приїхати собакою або потягом...

— Це пес їздив потягом, а не негр!

— Слухай, а ти чула таку історію, кажуть, що це правда: приходить баба із чорним собакою до ветеринара, а ветеринар у відпустці й замість нього інший, негр. Ну, і ветеринар, чорний мов смола, питає, що із псом таке, заповнює карточку й цікавиться: «А як же нашого песика звати?» А баба раптом замовкає й нічого не може із себе видушити.

— І що?

— Ну, і нарешті каже, що пса звати Негр!

Подруги вибухнули сміхом, навіть медсестра зазирнула до палати.

— Годі вже цих сумних балачок, — вирішила Ганка. — А тепер, позаяк нині День Валентина, поговоримо про хлопців. Колишніх, звісно.

— Ну, теперішніх наче й немає, — пожартувала Наталія.

Проте медсестра знову повернулася й почала натякати, мовляв, уже пізно. Ганка простягнула їй купюру.

— Це за гарний догляд, — сказала вона. — Хотіла вам подякувати.

Медсестра швидко сховала гроші до кишені, усміхнулася Ганці, підбила їй подушку й вийшла.

— Ура, — переможно сказала Ганка й показала пальцями літеру «V».

— Ти дала їй хабара! — Наталія була приголомшена.

— Не обурюйся. Якби ти трохи полежала по лікарнях, то знала б, що це звичайна річ. Це не хабар, а платня.

— Ні, — заперечила Наталія. — Це хабар. Щоб вона не чіплялася.

— А ти коли-небудь лежала в лікарні?

— Ні.

— Отож. Ти просто поняття не маєш. Я лежала вперше, коли мені було одинадцять, з апендицитом. Залишилася в лікарні на ніч сама, батьки думали, що коли це лікарня, то за мною буде гарний догляд. А прийшовши вранці, здивувалися, бо довідалися, що коли вночі я намагалася сама піти до туалету, то гепнулася разом зі штативом для крапельниці. І коли я їм про це розповіла, то прийшла медсестра й сказала мені — цитую (це було через день після операції): «Ти б якось причесалася, бо вся розкошлана». Мати ледь не знепритомніла. А потім тітка їм заявила, що вони поводяться як дурні, бо нічого не «підмазали». Ну, то тепер вони й підмазують, скільки влізе.

— І всі беруть? — Наталію це шокувало.

— Ні, не всі. Ну, і ще залежить, як їм це сказати. Тато зазвичай каже так: «Мені відомо, скільки ви заробляєте. Візьміть для дітей». І все гаразд.

— Але ж це жахливо!

— Звісно, тим більше, що ми аж ніяк не мільйонери. Але тоді догляд кращий. У деяких лікарнях, подейкують, навіть існує неписана такса за годину або за ніч.

— Та ти що!

— Серйозно. Але знаєш, вони б не брали, якби їхня зарплатня справді не була такою низькою. Несправедливість породжує зло. Хто це сказав?

— Гадки не маю.

— Мій батько. Розумно, правда?

Лінка з Адріаном відзначали День святого Валентина. Лінка була щаслива, бо пам'ятала, як зустріла цей день минулого року. Сама. І з ненавистю до всього світу й усіх закоханих довкола. А тепер вона насолоджувалася приготованою Адріаном вечерею.

У коридорі чекав подарунок. Дівчина вирішила здивувати ним коханого після вечері. Знала, що із фреткою все гаразд, у клітці були вода й зернятка. Частину клітки вона відслонила, щоб туди потрапляло світло. Фретку вдалося купити на сайті «Gumtree», і це було справжнє диво, бо зазвичай така тваринка коштує добрих кількасот злотих, а їй довелося заплатити лише за клітку. Адріанові сказала, що це несподіванка, і щоб він нічого не чіпав. Про все дізнається після вечері.

— А що ми власне їмо? — запитала дівчина.

— Молі.

— Не жартуй. Ти їх повиловлював у шафі й стушкував у соусі?

Адріан засміявся.

— Ага, щось таке. Це мексиканська страва. М'ясо, тушковане... угадай, у чому.

— У вині?

Адріан заперечно похитав головою.