— Чогось трохи лячно, — сказала Зуза, — що із моїм текстом буде скандал. Якщо Азор це прочитає, його чорти візьмуть.

— То й нехай візьмуть. Прилюдно нічого не станеться, бо таким чином він би зізнався, що це про нього. А якщо з ним це станеться — то й чудово.

— Попри все...

— Не хвилюйся, Зузо. З такими ж треба якось боротися. Якщо все справді було так, як ти це описала, я дуже тобі співчуваю. Подумай: може, комусь ця стаття допоможе? Іноді людина не впевнена, і хтось має їй підказати, щоб нарешті все стало зрозумілим...

— ...і в яку халепу він ускочив.

— Отож.

— А ти? Про що ти писатимеш? Щось новеньке?

— Ні, не нове... Я хочу продовжувати писати про анорексію. Мене взагалі цікавить тіло. У різних проявах. Може, Це також через завдання в школі. Крім того, моя подруга, Наталія... останнім часом вона страшенно схудла. Коли я недавно її бачила, мені спало на думку, що саме так усе й починається. Бо вона, звісно, не вважає, що це проблема. Тому я й хочу писати про це.

— Я теж знаю таку дівчину, вона ходила зі мною до школи в молодших класах. Живе тут недалечко. У неї теж були проблеми з анорексією. Якщо хочеш, можу тебе з нею познайомити.

— Звичайно, було б класно.

— Знаєш... я гадаю, що взагалі варто написати, як на нас впливають вимоги оточення. Я колись страшенно комплексувала через те, що вважала себе товстою. Мені вже трохи попустило, та лише тепер, а мені ж уже сімнадцять! Кілька років я змарнувала на те, що переймалася своїм поганим виглядом.

— Але ж ти чудово виглядаєш.

— Це ти так думаєш. Знаєш, я ношу сороковий розмір. Тобто L. Так чи сяк, а на думку багатьох, я просто гладуха.

— Дай спокій. Ти просто чудова, — сказала Лінка й захоплено глянула на Зузу. Бо Зуза й справді була дуже гарненькою. Світле кучеряве волосся, ледь помітні веснянки, сірі очі. Від неї віяло затишком і хотілося пригорнутися до неї. — А ще в тебе нормальний бюст, — додала вона. — Не те, що в мене, я пласка мов дошка.

— Ніяка ти не пласка.

— Раніше я так думала й страшенно цим переймалася. Але Адріан любить мене такою, яка я є.

— Тобі дуже пощастило.

— Це правда, — погодилася Лінка. — Я навіть не знаю, чим я на таке заслужила.

— Кожна людина заслуговує на щастя.

— Сподіваюся, що й ти невдовзі познайомишся із хорошим хлопцем і перестанеш думати про...

— А я взагалі про нього не думаю. І знаєш, що? Це б його найдужче розлютило. Якби він знав, що я взагалі про нього не думаю.

Наталія хвилювалася. От-от мав прийти батько. Вона не розуміла, чому почувається так ніяково. Здається, було б краще, якби він узагалі не звертав на неї увагу. Принаймні дав би їй спокій. А тепер він до всього доскіпуватиметься, Наталія це просто відчувала.

Пролунав дзвінок у двері. Дівчина залишилася у своїй кімнаті, причаїлася.

— Наталіє! — почулося за мить.

Так, наче не можна було прийти до неї, постукати у двері кімнати. «Батьки гукають дітей так, як кличуть собак», — спало їй на думку. Саме так. Глянула на себе в дзеркало. Наталія зробила все, щоб добре виглядати, нафарбувалася, на щоки поклала рум'яна, на губи — ніжного відтінку помаду. Гарно зачесалася. Одягла джинси й квітчасту блузку. Дівчина не хотіла, щоб батько подумав — варто йому було піти, як донька й дружина впали в розпач. Принаймні не вона. Бо мати й справді без батька перетворилася на власну тінь.

Попленталася до вітальні. Побачила матір — і їй відразу зробилося недобре. Якщо вона, Наталія, намагалася виглядати якомога краще, то мати вдалася до цілковито протилежної стратегії. Вона виглядала, наче хіпстер, а на думку Наталії, не було нічого гіршого, ніж жінка за сорок, переодягнена хіпстером. Може, мама занадто перейнялася словами доньки, мовляв, одягається як стара баба, і вирішила обрати молодіжний стиль? Важко було уявити собі щось гірше. Мати нап'яла на себе якийсь сірий лантух, який прикидався светром. Вузька горловина й широкий тулуб. Вона скидалася на амебу. Ноги обтягували чорні легінси. Воно б ще нічого, якби до цього мати не вирядилася в товсті вовняні шкарпетки до колін із білим мереживом. Кошмар якийсь! І крокси. Наталія сама носила таке, та ніде правди діти — на матері вони виглядали зле, зокрема ще й тому, що були ядучо-зеленого кольору. Мати, мабуть, сказала б, що вони веселенькі, та насправді крокси виглядали жалюгідно, як і все її вбрання.

«Господи, — подумала Наталія. — Це дійсно жах. Мені соромно за матір перед батьком. Жахіття, бо ми ж не на демонстрації моди. І все-таки багато важить, як людина виглядає. Хіба можна комфортно почуватися в такому одязі?»

Побачивши доньку, батько розтягнув вуста в посмішці.

— Ну ти й виросла! Вибуяла!

— Вона вже не росте, Мареку. Зате схудла.

— Схудла? А чому?

— Бо сидить на дієті, — квапливо повідомила мати, неначе батько щойно повернувся з іншого континенту, і тепер треба було притьма розповідати йому про все, що діялося протягом останніх місяців.

— Здається, це природно в її віці? — знову всміхнувся батько.

— Так, тату, це дуже природно. Адже кожна дівчина хоче гарно виглядати, правда?

Ах, їй так кортіло сказати, що інакше станеться те, що трапилося з її родиною, але вона промовчала.

— Я чув, донечко, що ти маєш проблеми в школі, тому й прийшов.

«Донечко» — теж іще! Із батькових вуст це слово пролунало, як образа. Наталія почувалася так, ніби їй дали ляпаса. «Донечко». Не бачив її від жовтня, а тепер «донечкою» називає... І вона не втрималася.

— Певне, треба було одиницю отримати, щоб ти прийшов!

— Наталіє! — вигукнула мати. — Що ти таке кажеш!

— Було б чудово, якби ти бодай кілька хвилин помовчала, мамо. Маємо, що маємо, і час нам це зрозуміти Точніше, вам, бо я все зрозуміла вже давно. Одиниця за семестр з одного предмету. Це не трагедія, тату, особливо, якщо зважити на те, що інші три я виправила. У цій школі важко, дуже високий рівень. Якби ти зволив бодай раз до мене подзвонити й запитати, то я б тобі розповіла. Та, мабуть, такої потреби ти не відчуваєш. Тому повторю ще раз: одиниця з одного предмету — не трагедія. Тим більше, що вчителька латини поставила одиниці шістьом особам. Вона вважає, що краще нас так налякати, щоб усі взялися до праці. Трагедія в іншому. Трагедія — це те, що тобі на мене начхати! Просто начхати! А це означає, що так було завжди. Адже це не змінюється. Отож усе моє дитинство було брехнею, витвором уяви! Зрозумів? А позаяк ти прийшов сюди, щоб обміркувати подальші кроки, дозволь мені тобі їх показати. По-перше, одиницю я виправлю, не хвилюйся. По-друге, більше не приходь. Як бачиш, ми собі даємо раду й без тебе.

Запала мовчанка. Мати й батько сиділи непорушно й мовчали. Батько кахикнув.

— Узагалі Аліція... — хрипко проказав він, — теж уважає, що ми повинні бачитися частіше. Може, ти б якось прийшла до нас. Вона пече дуже смачний сирник. А ти ж його любиш...

О ні. Цього вже Наталія стерпіти не могла. Ну й фуфло. Мати сидить поруч, хіпстерка стара, а батько наче Пилип з конопель, вихоплюється із цією Аліцією та її сирником. Мати якось дужче губи кусає. Зараз розплачеться, а цього Наталія вже точно не стерпить.

— Подякуй Аліції за її запрошення, — процідила вона. — Може, колись й завітаю. Коли тебе не буде. До побачення, татусю.

Вона відчувала, як усі ці емоції вирують їй у животі, її знудило, причому буквально. Дівчина швидко побігла до ванної й виблювала геть усе: і цю зустріч із батьком, оте його «донечко» і «щасливе» дитинство. Звісно, за мить мати почала грюкати у двері.

— Дай мені спокій!

— Мені треба до туалету! — відповіла мати.

«Так я й повірила, — подумала Наталія. — Брехня. Певне, що їй не треба, це лише спроба мене звідси витягнути. Ну й нехай».

Наталія вийшла з ванної.

— Я до себе й хочу побути сама. І щоб нікому навіть на думку не спало туди заходити, — попередила вона.

— Гаразд, гаразд, не хвилюйся так, — намагалася заспокоїти її мати. — Батько вже пішов.