— Краще я вже буду товстою, — прошепотіла Зуза на вухо Лінці.

— Припини, ніяка ти не товста, — відповіла Лінка. — Блін, я собі навіть не уявляла, що це такий кошмар. Зараз мене знудить.

Лінка прямувала Французькою. Здалеку побачила кебабну, вона добре знала це місце, бо іноді приходила сюди, закінчивши роботу в пана Антонія, аби щось переїсти, хіба що пані Стася її чимсь годувала. Тоді Лінка сідала над повною тарілкою, і їй здавалося, що вона отримує гроші за обід, а не за сумлінну працю.

Дівчина вирішила, що коли розмова вийде вдалою, піде в нагороду на кебаб. А якщо ні? — завагалася вона. Тоді... теж піде. Щоб підняти настрій. Сама із себе посміялася й раптом побачила кафе. Як воно звалося? «Біла гарячка»? На вивісці видніли металеві білі мишки, які бігли до дверей кафе. Ха-ха! «Біла гарячка»! Не «Біла гарячка», а «Білі мишки»! Який же пан Антоній кумедний! Добре, що пані Стася цього не чула, бо ще б подумала, що то в нього ознаки старечого маразму чи щось таке.

Лінка легенько штовхнула двері.

І аж охнула від подиву, опинившись усередині. Тут було дивовижно! Усі меблі були різними, і всі виглядали так, наче їх знайдено на блошиному базарчику. Стільці обтягнені тканиною різних кольорів і відтінків. Деякі здавалися новими, мабуть, їх старанно відреставрували. Столики з натурального дерева мали різну форму й не всі були новими, зате на них лежали ажурні серветки. З карнизу звисали тюлеві фіранки, а на стінах... На стінах були фото в прегарних рамках. Чорно-білі портрети: молода мати чистить картоплю, а дитина бавиться каструлею. Маленька дівчинка грає в класи. Хлопець Лінчиного віку на скейтборді. Літній чоловік годував качок. Лінка обожнювала такі фото, тому зупинилася біля кожного й на мить навіть забула, навіщо сюди прийшла. І лише жіночий голос повернув її до дійсності.

— Доброго дня, щось замовляєте?

— Я прийшла спитати про роботу... — відповіла Лінка. — Здається, ви шукали помічницю. Як же у вас гарно... — не втрималася вона й негайно зніяковіла, бо ця молода жінка ще подумає, наче Лінка їй лестить.

— Дякую... — усміхнулася та. — У вас... у тебе... перепрошую, можемо бути на «ти»? Бо якось воно дивно...

— Звісно, — відказала Лінка. — Мене звуть Лінка, Халіна, — представилася вона. — Халіна Барська.

— Рута. Рута Немчик.

— А Рута — це від якого імені? — Лінці дівчина відразу сподобалася. Ім'я теж.

— Просто Рута. Тільки не називай мене Руткою чи Руточкою. А якщо йдеться про роботу, то який у тебе досвід? Ти працювала коли-небудь у кафе?

— Я в житті різне робила. Роздавала флаєри, працювала в друкарні й навіть була гостесою...

— Ого, то в тебе справді неабиякий досвід! — засміялася Рута.

— А останнім часом понад рік доглядала одного дідуся. Пана Антонія. Мабуть, ви його знаєте. Це він прислав мене сюди.

— Ах! Ну, звісно! — Рута сплеснула руками. — Послухай: мені потрібна помічниця. Я не можу бути тут постійно. Моя товаришка повертається за півроку або за рік. Я б не хотіла брати когось на постійне місце або підписувати трудову угоду. Тому справу треба вирішити... ну, тихо. Я б хотіла, щоб ти приходила кілька разів на тиждень, а я тим часом залагоджуватиму свої справи, а якщо хтось запитає, то ти просто моя знайома. Мусимо оминути податки, бо це нас знищить.

— А так можна?

— Повір мені, купа людей саме так і робить. А що, коли твоя мама наймає когось, щоб прибрати в хаті, то підписує із цією жінкою угоду чи просто дає гроші?

— Моя мама нікого не наймає, — буркнула Лінка.

Узагалі їй це трохи не подобалося, та, може, вона перебільшує? Адже коли люди дають уроки, то, мабуть, теж не сплачують податків? Зрештою, вона не надто розумілася на цих тонкощах.

— А з паном Антонієм ти угоду підписувала? — поцікавилася Рута.

— Та ні.

— Отож. Бо це щось на зразок сусідської допомоги... Ну, гаразд. Каву готувати вмієш...

— Удома я п'ю розчинну... Зате з кардамоном, — похвалилася Лінка. — Мій хлопець мене навчив.

— Гм, я з кардамоном не пила.

— Мусите... мусиш спробувати.

— У нас є експрес, я тебе навчу. Це дуже легко. А найкраще — залишися нині на годинку, то сама побачиш, як обслуговують відвідувачів. У нас ще є тістечка, бутерброди, прохолодні напої. Я планую запровадити нескладні страви. Бо стає дедалі холодніше, і люди цікавляться, чи можна в нас з'їсти щось гаряче. Тому я подумала про супи. І, може, налисники. Ти готувати вмієш?

— Не дуже, — видушила Лінка. — Мені бракує... досвіду.

Якби не те, що їй у кафе дуже подобалося, то після цих слів Лінка вже давно втекла б подалі. Але... поки що воліла не зізнаватися, що не надто бачить себе в ролі шеф-кухаря.

— Ну, поки що це тільки плани. А там побачимо.

І тоді до кафе увійшли двоє молодих людей. Дівчата урвали розмову. Лінка сіла біля першого-ліпшого столика й спостерігала, що робить Рута.

Кава, тістечко, чай, бутерброд... Не так уже й складно. Коли пара вийшла, Рута показала, як користуватися експрес-кавоваркою, а Лінка намагалася якось це все запам'ятати. Розкручуєш, викидаєш стару каву, насипаєш свіжої, приминаєш, закручуєш, тоді молоко, і стежиш за спінювачем, його треба чистити, бо він весь час забивається... Ех, якось воно буде, всього можна навчитися. Зрештою, дівчата сіли й накидали попередній графік.

А потім щаслива Лінка, яка вже подумки полічила, скільки на цьому заробить, звісно ж, пішла по кебаб. Щоб відсвяткувати. Вона обожнювала лаваш з бараниною, хоча й уважала, що він занадто дорогий. Її рецептори просто шаленіли від смаку м'яса. Десь читала, що це п'ятий смак. Крім солоного, кислого, солодкого та гіркого є ще один, який відкрили китайці, назвавши його... ні, назви Лінка не пам'ятала. Ех, китайці розуміються, що справді смакує. Але й турки незгірші. Цікаво, де знаходяться рецептори, що відчувають саме цей смак? Бо гіркоти — ззаду, кислого, здається, спереду — так Лінка намагалася пригадати собі вивчене в школі. Я б не здивувалася, якби вони були скрізь, навіть у носі! — подумала раптом і пирхнула від сміху, а тоді помітила світлий візерунок соусу на улюбленій джинсовій куртці. — От чортівня! Невже я завжди мушу їсти, як порося?» Та, на щастя, існує така корисна річ, як пралька. І добре, що не треба поспішати на якесь побачення. Зате завтра вона піде на роботу! Знову! Як це приємно!

Лінці кортіло танцювати. Вона й не підозрювала, що їй бракуватиме чогось, окрім школи, Адріана, фотографування, друзів, блогу... Подумала, що давно не була такою щасливою. Усе складалося просто чудово.

Марцін ішов, стусаючи ногою камінці. Коли перший опинився в кущах, хлопець знайшов наступного й знову підкинув носаком черевика. Це допомагало не думати про Наталію. Вранці вона йому написала. Уривки повідомлення закарбувалися Марцінові в пам'яті. Стусання камінців не допомагало й не втишувало думок. Хлопцеві навіть здавалося, що з кожним камінцем її слова свердлять йому мозок.

«Я думала, що ми могли б зустрітися. Мені Тебе бракує. Я дуже сумую. Мені так важко. Я б хотіла з Тобою поговорити».

Марцін не міг опанувати емоцій. Йому здавалося, що мозок от-от вибухне. Хотів відписати: «Мені теж бракує Тебе, я теж сумую. Мені теж так страшенно, неймовірно важко. Я не можу без Тебе».

Але розум підказував йому: «Зупинись! Адже ти покинув її не тому, що не кохав. Покинув, щоб зберегти бодай дещицю гордості й поваги до себе». Він же розумів, що вона про нього думає. У її очах він завжди буде недолугим. І це лише поглиблюватиметься, тож краще відрізати шляхи до відступу негайно, доки він ще не втратив гідності. Ех!

Марцін ударив ногою в бордюр так сильно, що ледь не зламав великого пальця. Припини думати про неї! Ти не можеш їй відписати, тільки не це!

— Вона не для тебе, і це доконаний факт, йолопе, — проказав він так голосно, що якась стара, що сиділа на лавці й балакала з іншою, схожою на себе, озирнулася й зневажливо глянула на хлопця. Купа старих бабів у цьому парку! Подумки показав їм язика. Але тільки подумки, адже він був добре вихованим. Принаймні таким себе вважав.