Зайшла до ванної, щоб зважитися — останнім часом це в неї перетворилося на манію. Найгірше, що вона була дуже пунктуальною. А ще досить випити дві склянки води, щоб важити на півкілограма більше. І знову не знати, не мати певності... Вона й досі важила сорок вісім кілограмів. Наталія розуміла, що це абсурд, і вона не погладшає раптово, з'ївши двісті грамів сирку. На мить їй здалося, що вона божеволіє.

— Ні, я просто хочу тримати це під контролем, — сказала вона собі. — У цьому немає нічого поганого.

Зійшла з ваги й упіймала своє відображення в дзеркалі. То було вузьке дзеркало, яке хтось почепив на кахляній стіні напроти туалету. Химерна ідея: той, хто сидить на унітазі, може зазирати собі глибоко в очі. Можливо, архітектор прагнув оптично збільшити доволі вузьке в цьому місці приміщення, але Наталія, хоч і звикла до дзеркала на цій стіні, усе-таки вважала, що то виглядало абсурдно.

Тепер у дзеркалі побачила свій живіт. Наблизилася й сильно стиснула шкіру, яка нагадувала їй губку. Або якусь дивну масу, схожу на пластилін. Її тіло, навіть схудле, видавалося їй потворним. М'ясо, кістки. І жир, купа жиру. Здається, він жовтого кольору. Яка гидота.

Раптом двері ванної відчинилися. Наталія аж підстрибнула.

— Мамо! — верескнула вона.

— Що? — обурилася мати. — Я не знала, що ти тут. Думала, що ти в кімнаті сидиш.

— Не можна заходити не постукавши! Тебе що, ніхто цього не вчив?! — Наталія репетувала дедалі голосніше.

Але мати не слухала цього крику. І вона не вибачилася й не вийшла. А стояла, втупившись у доньку.

— Наталко, — сказала мати. — Ти страшенно схудла. Що з тобою відбувається? — підійшла, торкнулася живота. — У тебе ребра стирчать.

— От і добре! Саме для того я й сиділа на дієті, щоб схуднути, не розумієш?

— Так не можна! Ти взагалі що-небудь їси?

Наталія інтуїтивно відчувала, що повинна припинити репетувати й заспокоїти маму. Якщо цього не зробить, мати може розсердитися, прив'язати її до столу й годувати, наче різдвяну гуску.

— Певне, що їм. От тільки уникаю солодкого чи жирного. Пам'ятаєш, скільки я могла зжерти шоколаду? Так-от, я його взагалі перестала їсти. І більше рухаюся.

— Справді?

— Так, я бігаю після уроків.

Це була неправда, але ж мати не могла цього знати.

Наталія усміхнулася.

— Ну ж бо, мамо, не перебільшуй, не така вже я й худа.

— Зважся.

Наталія стала на вагу. А що було робити?

— Сорок вісім кілограмів! Ти наче якась жертва голоду в Судані! Скільки ти важила раніше?

— П'ятдесят.

Це теж була неправда, але ж мама Наталії не зважувала. Проте такою легковірною вона теж не була.

— Брехня, — відказала мати. — Ти ніколи не важила п'ятдесят кілограмів. А важила п'ятдесят шість, пам'ятаєш, як ми колись зважилися в аптеці? Це однаково було замало, бо ти висока. У тебе понад метр сімдесят зросту! Ти занадто худа!

Наталія не витримала. Вона завжди була такою врівноваженою, але нині щось у ній зламалося.

— Я худа, бо хочу бути худою. Бо хочу бути гарною! Ти мені просто заздриш. Може, якби ти більше про себе дбала...

І замовкла. Та попри це зрозуміла, що зайшла задалеко. Не треба було й договорювати. Усе й так зрозуміло без слів.

Мати закінчила за неї.

— Що ти хотіла сказати? Що якби я більше дбала про себе, то батько не покинув би мене заради молодшої? Ти справді гадаєш, що якби я схудла на двадцять кілограмів, то він би продовжував мене кохати? Нічого ти не знаєш про життя, нічогісінько! Дурниці якісь. А якщо ти сподіваєшся таким чином повернути хлопця, то помиляєшся! Кохання не має із цим нічого спільного.

Тепер прикро зробилося Наталії. «Якщо сподіваєшся повернути хлопця». Так, наче вона його втратила. Це вона хотіла його покинути, вона! Те, що він розстався з нею першим — це просто випадковість. Адже це вона збиралася його покинути, бо він їй взагалі не підходив! Повернути, теж мені! Він їй узагалі більше не потрібен, що це матері на думку спало!

Наталія так розлютилася й зациклилася на собі, що навіть не помітила, що мати пішла до себе плакати. І що дорогою глянула на себе в дзеркало. Вона завжди здавалася собі стрункою. А тепер, після доньчиних слів, почала над цим замислюватися. Зрештою, йшлося ж не про ту невелику зайву вагу. «Якби ти дбала про себе...» А хіба вона не дбала? Замало? Але вони користувалася непоганими кремами. Раз на місяць ходила до перукарки й косметолога. Не фарбувала занадто яскраво, але він (мати давно перестала вживати слово «чоловік») завжди повторював, що любить, коли обличчя виглядає природним. Та жінка, інша, справді, мабуть, більш доглянута. Краще виглядає, користується червоною помадою, фарбує нігті червоним лаком. Мати бачила її одного разу, здалеку. Так, Наталія завжди казала: «Носи, мамо, коротші спідниці, ти в цих виглядаєш, наче якась тітонька». Як тітонька? А може, як бабуся?

Мати Наталії, як і її донька, поринула у власний світ і власні проблеми. Вона недовго думала про доньку та її вагу. Може, через те, що чим довше думала, тим більше їй здавалося, що, можливо, перебільшує, і Наталія зовсім не така худа, і якщо донька здорово харчується й більше займається спортом, то це для неї краще. Що, може, вона, її мати, справді підсвідомо заздрить їй через таку стрункість? А може, тому, що вона так перейнялася власними проблемами, що на доньчині їй просто забракло часу?

Лінка запізнилася до школи. Проспала, а ніхто її не розбудив. Домчала до класу й уже хотіла тихенько сісти на своє місце, аж тут побачила, що замість учительки польської біля столу стоїть якась рудоволоса жінка.

— Пробачте, — промимрила дівчина й сіла так тихо, як тільки могла. — Що це? У чому справа? — пошепки спитала Зузу.

— Лекція на тему анорексії. Щойно почалася.

Рудоволоса змінила слайд презентації. На екрані з'явилися фотографії схудлих жінок. Тоді нові й нові. Виглядало все це жахливо. Ці постаті скидалися не на людей, а на якихось хворих птахів... Нагадували жертви концтабору. Скелети або втілення смерті. Постаті з dance macabre[3].

— Це фото моделі Ізабель Каро. Вона померла від анорексії в 2010 році. Їй виповнилося тоді двадцять вісім і вона важила тридцять один кілограм. Захворіла на анорексію в тринадцять років. У 2007 Каро взяла участь у кампанії проти анорексії. Тоді й опублікували це фото. Воно шокує... Особливо, якщо не забувати, що в боротьбі з хворобою Ізабель утратила кілька зубів, їй довелося обрізати волосся, бо половина випала...

— А все через те, що від моделей вимагають, аби вони були худими! — голосно прокоментувала Лінка.

— Так, проте не значить, що під загрозою опиняються лише моделі.

— Ну, але, мабуть, просто треба хотіти худнути й сидіти на дієтах...

— Так часто все починається. Але люди починають голодувати з різних причин, бажають контролювати власне життя. Невже ви думаєте, що вона його контролювала? Або, — тут з'явилося нове фото, — ось ця дівчина?

На фотографії була напівоголена дівчина, яка повисла над унітазом. Тіло вкривали численні синці.

— Вона мертва, — пояснила рудоволоса. — Так її й знайшли. Ця дівчина хворіла на булімію. Намагалася виблювати все, що з'їла. А з'їла стільки, що в неї розірвався шлунок.

Лінці зробилося недобре.

— О Боже, — вихопилося в неї.

— Шлунок витримує біля чотирьох літрів їжі. Вона поглинула понад п'ять.

Наступний слайд демонстрував уміст шлунку дівчини. П'ять літрових контейнерів.

Котрась із дівчат не витримала й вийшла.

— Коли хтось сідає на дієту, то ніколи не уявляє собі, що може захворіти. Чимало дівчат помирає від анорексії й булімії, а всім довкола здається, що вони самі завинили, позаяк або занадто мало їли, або навпаки, переїдали й блювали, щоб мати можливість безкарно запихатися. Тим часом це такі самі дівчата, як ви. Теж ходили до школи, про щось мріяли. Хвороба змінила все. Навіть ті, хто подолав це, ніколи не повернуться до звичайного життя. Ця хвороба руйнує внутрішні органи, знижує імунітет, — перелічувала лекторка.