— Я мушу йти, у мене зустріч, — озвалася та. Її голос на диво пролунав приємно й дружньо. — Але, може, дівчата трохи з тобою погомонять? Як тебе звати?
— Халіна Барська, — пробурмотіла Лінка.
Залишилася тільки одна дівчина, решта теж ушилися, сказавши, що зараз у них якась телеконференція.
— То про що б ти хотіла запитати? — озвалася вона дуже привітно. У неї було довге темне волосся, та сама дівчина була худенька й маленька на зріст, чи не нижча за Лінку.
— Мені цікаво, чому підручники англійської такі дорогі. Учні часто не можуть собі їх купити, бо ці книжки дорожчі за інші. Чому?
Лінка витягла блокнот і ручку, їй здавалося, що так вона виглядатиме поважнішою.
Молода редактор засміялася.
— Уяви, що ти не перша, кого це цікавить.
А тоді Лінка отримала не коротке пояснення, а прослухала цілу лекцію. Про те, скільки платять авторам, скільки коштують фотографії, ілюстрації, авторські права на тексти й додаткові мультимедійні матеріали.
— То що, тебе це здивувало? — спитала дівчина договоривши.
— Певне, що так, — відказала Лінка. — Мені б ще це все тепер переварити.
Дівчина знову засміялася. А тоді сказала, що має вже йти й залишила Лінці електронну адресу, щоб Лінка надіслала їй статтю. Побажала успіхів, а прощаючись, додала:
— Я б на твоєму місці зачепила таку тему: чому люди витрачають купу грошей на свята або лахи й нові телевізори, але шкодують на підручники для дітей?
Лінка поверталася додому мов на крилах. Вона вже наперед знала, що напише. Коли чекала на зворотний автобус, зателефонував пан Антоній. Лінка перелякалася, чи не сталося щось. Відколи минулого року старенький потрапив до лікарні, дівчина постійно хвилювалася.
— Пане Антонію? Щось трапилося? — почала розмову, як завжди.
— Нічого не трапилося, нічого. А що ти так непокоїшся через старого Антонія? Таке порохно, як я, вже й земля не приймає.
— Не жартуйте так! — обурилася Лінка.
— Я дзвоню, бо ти шукала роботу. У нас тут є така кав'ярня, куди ми завжди ходимо зі Стасею, от і нині завітали на чайок, і там висіло оголошення, що вони шукають помічницю. Я побалакав із власницею, зрештою, я її знаю відмалку. Вона нещодавно відкрила цю кав'яреньку разом з подругою, але та отримала якусь закордонну стипендію й на півроку поїхала до Америки. Тому вона тепер когось шукає, бо й сама пише дисертацію й не може весь час просиджувати в кав'ярні. Це дуже приємне місце, а ти ж, здається, любиш каву...
— Пити люблю, а от готувати не дуже, — пожартувала Лінка.
— Для тебе це ідеальний варіант: тричі на тиждень, по обіді, платить вона десятку за годину. Здається, скрізь такі розцінки.
— А що доведеться робити? — невпевнено запитала Лійка. — Щось іще крім кави?
— Та наче нічого такого, у них там є якісь солодощі, тістечка, бутерброди, нескладні страви, але ж це не якийсь-там ресторан...
Шукаючи роботу, Лінка завжди знала одне. Боже, зроби так, щоб не довелося нічого готувати на кухні. Бо Лінка мала, так би мовити, дві ліві руки. Дівчина зітхнула. З іншого боку — може, усе не так страшно. Варити каву й подавати шарлотку. Звісно, вона впорається. А «Пендоліно» зачекає, але, якщо вона не купить квитків заздалегідь, точно не чекатиме.
— Дуже вам дякую. Я піду й побалакаю із власницею відразу після Дня Всіх Святих. Як зветься ця кав'ярня?
— Ой, якось так химерно... «Біла гарячка», здається. Так чи сяк, а знайдеш легко, це відразу за великою будкою з кебабами.
— Гаразд. Пошукаю. Мені відразу йти, чи якось домовитися про зустріч із цією власницею?
— Та просто піди, щойно зможеш.
Листопад
Зі щоденника Наталії.
Сорок вісім кілограмів. Я можу бути задоволена собою. Одяг зробився вільнішим, вигляд — кращим. Найдужче люблю дні, коли мені вдалося справді мало з'їсти. Іноді мрію про те, щоб мати дала мені спокій. Ходить за мною, наче квочка, і без кінця підсовує щось під ніс.
Вона думає, що це я через Марціна. Бо її саму покинули, тому їй здається, що саме це стало в мене причиною депресії чи відмови від їжі. Так, неначе смуток мусить супроводжуватися обмеженням калорій. Але не для мене.
Авжеж, що мені сумно через Марціна, не заперечуватиму принаймні собі. Та моя боротьба із зайвою вагою ніяк не пов'язана із цим сумом. Я не тому не їм, що мені сумно. Навпаки, я не їм, щоб мені було веселіше. Коли я не їм, то почуваюся краще. Тоді я легка й чиста всередині. І відчуваю задоволення. Саме це й дозволяє мені не сумувати через інші причини.
Коли матері немає, я роздягаюся й стаю перед великим дзеркалом у передпокої. Не знаю, навіщо я це роблю. Мені неприємно дивитися на власне тіло, я роблю це, аби побачити, що треба виправити ще. Найдужче не люблю власні стегна. На жаль, я не вдалася в маму: у неї шкіра смаглявіша й завжди виглядає шовковистою й сяючою, наче намащена олійкою. Моя шкіра на стегнах нагадує насяклу водою губку. У мене целюліт, тож мушу ще чимало скинути. А я б хотіла, аби моє тіло було на дотик, наче мармур. Гладеньке, мов давньогрецькі статуї.
На кладовище Лінка вранці не поїхала. Прокинулася від болю в горлі, неймовірно сильного. Та й пора була надто рання. Мати й вітчим постановили поїхати на цвинтар о шостій ранку, бо тоді немає корків. Кошмарна ідея. Кай теж не хотів уставати, тож дівчина пообіцяла залишитися з ним. І з насолодою обернулася на інший бік.
Прокинулася від того, що в замку заскреготів ключ. Мама й Адам повернулися. Лінка зиркнула на годинника — не було ще й дев'ятої. Справді, без корків, дуже зручно. Але що ще робити цього дивного дня, коли всі відвідують кладовища?
— Як твоє горло? — відразу спитала мама, не встигнувши навіть скинути куртку й чоботи. — І де Кай?
— Кай, гадаю, спить. Жодного разу не бачила, аби він прокидався до дев'ятої, якщо, звісно, ніхто його не будив. А горло? — Лінка пошукала якихось ознак болю, але нічого не відчула.
— Покажи-но, — мати підійшла ближче і, як завжди в такій ситуації, наказала відкрити рота. — Нічого там немає. Усе чисто. Ти нас ошукала, щоб не їхати на цвинтар? — запитала ображено.
Лінка не ошукувала, та коли й так, то що? Чому небажання їхати на кладовище першого листопада в цій країні вважають негідним учинком?
— Ні, я не брехала, — відказала Лінка, але мама не повірила й весь час дивилася на неї з підозрою.
— Ну, якщо ти не схитрувала, а просто дивовижним чином видужала, то можеш і сама поїхати до батька на могилу.
Лінка стиснула вуста. Хоч би втриматися й не висловити того, про що вона думала, бо їй так і кортіло нагрубіянити мамі. І не лише мамі, а й усім, хто перетворив цей день на казна-що. Її дратувало, що люди стільки енергії й уваги переводять на те, що всім, для кого воно призначалося, аніскілечки не потрібно. Авжеж, вона розуміла, що могили треба доглядати. Та колись почула коротку фразу, яка спричинилася до того, що на День Усіх Святих вона дивилася тепер по-іншому: «Якби ж то за життя їм стільки давали...» І вона часто про це думала. Про турботу, час і навіть гроші, витрачені на всі ці квіти й свічки. Навіть щонайбільший скупар не шкодував коштів, аби прибрати могили рідних. Усі накуповували якомога більше свічок, а квітів стільки, щоб і самої могили за ними не було видно.
Минулого року на кладовищі Лінка замислювалася, чи в цьому натовпі, виставці свічок та вінків, узагалі залишається місце для пам'яті про покійних. Тому вона не любила їздити на цвинтар. От і все. Про батька часто думала, точніше, про його відсутність, бо як думати про того, кого вона навіть не пригадувала? Їй було сумно, що вона його не пам'ятала. Та, звісно, для мами це було щось геть інше, і Лінка намагалася її зрозуміти.
— Звісно, мамо, я поїду, — сказала вона. — Чом би й ні.
Позіхнула, подумала, що їй принаймні вдалося виспатися, а прогулянка на кладовище — зовсім не погана ідея. Бо що ще робити такого дня?