А вона просто зайшла в літак і сказала: «Доброго дня, я Ольга Михалик, ваша нова стюардеса!» Я люблю красивих жінок, у тому числі й на роботі, але мені здається, що її попередниця Алла, по-перше, не заслуговувала на таке до себе ставлення, а по-друге, зовсім не відомо, як ця дівчина взагалі знає справу. Я зв’язався з шефом, вибачте, ми товаришуємо вже не перший рік, він, як і я, знає про літаки все або майже все. Але він пробубонів щось незрозуміле, на кшталт «вибач, старий, не встиг попередити, не переймайся, ти нічого вже не вдієш. Так треба. З Аллою все буде в порядку, я обіцяю». І на тому спасибі!
Новенька виявилася спритненькою, і навіть на перших порах з нею було обмаль проблем, вона все хапала з льоту. До того ж, незважаючи на досить неприємні обставини нашого знайомства, між нами одразу налагодились приємні робочі стосунки. У мене складалося таке враження, що вона знала наперед, чого я хочу, чого я хотів і чого хотітиму. Вона поводилась так, наче ми були знайомі вже не перший рік, але ніколи не переступала межі «шеф — підлеглий», що я дуже ціную в колегах, особливо в жінках.
Гадаю, щось особисте з’ явилося в наших стосунках того вечора, коли рейс із Вільнюса перенесли на ранок. У мене був не дуже добрий настрій від цього — я люблю повертатись додому вчасно, особливо, коли на мене там чекають. А Мері якраз могла чекати, як ніхто. Мері взагалі — дарунок долі, коник Інтернету, якого він викинув, коли мені після розлучення було дуже зле. Я не можу сказати, що не любив попередню дружину — любив, ще більше я люблю сина, але все в нас склалося не так, як ми того хотіли. Точніше, як це справді буває, кожен хотів свого, але ми обоє називали різні речі одними й тими ж словами і думали, що розуміємо одне одного. А потім з’ясувалося, що ми поплутали терміни, і те, що я називав собакою, в її уяві було кішкою, а те, на що вона казала «кішка», для мене виявлялось амазонським алігатором. І щойно ми з’ясували, що звірі в нашому зоопарку мають такі різні назви, то одразу розлучились. І слава богу, бо тоді б я не одружився з Мері. Та все ж одне звірятко — нашого спільного сина — ми називали однаково.
У Вільнюсі вийшло так, що випадково ми опинились удвох — я і Оля. Ми довго гуляли старим містом, посиділи на Стікліу, заходили в крамниці, часу було вдосталь. І крок за кроком, слово за словом я відчув, що потихеньку закохуюсь. Таке буває, це нормально. Сімейне життя із Мері могло не влаштовувати тільки ідіота, я її кохав, не скажу, що яскраво чи до нестями, але кохав світло і спокійно, без штормів, вибухів і так далі. Можливо, саме цього мені й не вистачало раніше.
Ми зайшли в якийсь нічний бар, пили каву по-ірландськи і довго розмовляли, я люблю поговорити з жінками «за життя». Вона розповідала про себе, мені було цікаво знову взяти в руки нову книжку з цікавим сюжетом і прочитати. У неї був дар розповідати смішно, яскраво. Вона вся була наче з вогню, наче актриса, яка виходить на сцену з виграшною реплікою. Я обожнюю таких жінок. Не надовго, але обожнюю. Ми чудово провели час, а в готелі я спробував її… Вона не пручалась, але й не давалась, така собі тактика стриманості. «Ну, і в чому річ?» — «А тільки після весілля», — грайливо пожартувала вона, провела рукою по моїх штанях, тут я вже не витримав, але двері її кімнати зачинились, і мені нічого не лишалося, як іти до свого ліжка.
Взагалі, я читаю такі «книжки» швидко, часто одразу заглядаю в кінець, тому що ціную свій час і своє подружнє життя. Але тут було щось не те. Зненацька я відчув дивну підліткову залежність і сором’язливість, вона накрила мене, як мішком. Я довго не міг уявити, що маю робити, щоб дістати її прихильність, взагалі, як і куди маю її запросити, щоб у спокійному темпі ознайомитись зі змістом, а потім швиденько перейти до еротичних сцен. Потім я згадав, як вона довго розповідала про театр, про те, як їздила зі старшим братом до Москви на вистави. Наразі в Києві йшли всі вистави Віктюка, така собі ретроспектива. Я довго стояв біля каси, розмірковував, яку б виставу обрати, щоб її зміст ніс яскравий підтекст моїх бажань, але зіткнувся з великими труднощами. По-перше, останнього разу я був у театрі ще в школі, і зрозуміло, що це був не Віктюк, а по-друге, коли я розпитував у друзів-театралів, хто такий цей Віктюк і що він робить, то зрозумів, що обрати виставу з його репертуару, яка б відповідала моїм намірам, буде нелегко. Тому я купив квитки на найбільш, на мій невинний у цьому питанні погляд, нейтральну виставу — «Покоївки».
Я не знав, був у неї хтось, чи ні. Скоріш за все, ні, але, повторюсь, я нічого про її особисте життя не знав і не хотів знати. Навіщо? Достатньо було того, що вона розлучена і в неї також є син. Тож нам було про що поговорити. З часом я дізнався про хобі, дозвілля, домашніх тварин, тобто про все те, що необхідно знати, щоб запитати «Як справи?» і уважно вислухати. Але в жодному її реченні, наче вони були добре відрепетирувані, не прослизнув і натяк на якихось чоловіків. Єдиний, про кого вона розповідала, був її брат.
Коли я сказав, що хочу запросити її до театру, на Віктюка, вона зраділа, як маленька дитина. «А яка вистава?» — «Покоївки» — «Здавай квитки, на неї я не піду!» — ??? — «Купи на „Мадам Батерфляй“. Цю виставу я ще не бачила!» Після театру я спитав, чому вона обрала саме цю п’єсу. Вона відповіла, що в ній багато чого повчального, а чого це так, я потім зрозумію, але не потрібно її слова так прямо сприймати, в мистецтві не існує заданих курсів і рейсів, це — просто метафора, я потім зрозумію. Так і вийшло через кілька місяців, а тоді я навіть не знав, що таке «метафора».
Того ж вечора ми вперше цілувались. А потім усе пішло само собою, але як на зло, ми ніяк не могли дістатись до ліжка. Звісно, коли жінка каже тобі «ні», я особливо не переймаюсь, бо час від часу з чоловіком таке має траплятись. Але це було таке довге «ні», таке довге палаюче «ні»!
Вдома на мене чекала Мері. Спокійна, врівноважена Мері, я не знаю, чи здогадувалась вона? Думаю, що ні. Однак скоро Мері попросила влаштувати її на роботу, і я, з великими муками, користуючись зв’язками шефа, але все ж таки виконав її прохання. Вона стала стюардесою, причому на престижних рейсах. Відтепер ми стали бачитися з Мері значно менше, часто бувало так, що ми обоє були в рейсі, але частіше хтось із нас був удома, а хтось — у повітрі.
У мене з’явився вільний час, який майже повністю збігався з вільним часом Ольги. Ми часто зустрічались: ходили в кіно, театри, на концерти, у ресторани, але щойно діло йшло до інтиму, вона буквально вислизала з рук. Вона стала моїм другим повітрям — я нею дихав, але не міг доторкнутись або покласти в кишеню, вона начебто й належала мені, і начебто — ні. Вона відчайдушно цілувалася, гладила мене, навіть дозволяла мені торкатись до неї, але це було все, що відбувалося між нами. Так тривало майже півроку. А потім я їй сказав, що кохаю її, що хочу її до нестями. «Ти ще скажи, що жити без мене не можеш!» — «Зараз — не можу!» — «Коли зможеш, то скажеш!» Чесно кажучи, таких дивних, майже платонічних стосунків у мене не було з жінками давно. Я забув, або й не знав, як слід правильно поводитись, щоб зламати або обійти цю стіну. Але стіна виявилась Китайською. Минали місяці, а прогресу не було, я все більше й більше вгрузав у Олю. Часто мені приходила думка кинути її, не розмовляти, не спілкуватись, я намагався бути холодним і відстороненим. Та кого я хотів обдурити? Ми бачились чи не кожного тижня, якщо не в театрі, то в літаку.
Після чергового походу в театр, який мені вже набрид, як яєчня, я крикнув їй в обличчя: «Чого ти хочеш, скажи?» — «Я ж тобі вже сказала!» — «Але ж я одружений!» — «То розлучися!» Дивно, але ця проста думка до того моменту жодного разу не приходила мені в голову.
Це був, звісно, нелегкий вибір. Одна річ, коли ти розлучаєшся з жінкою, яку не кохаєш, інша річ, коли ти розлучаєшся з жінкою, яку кохаєш, але кохаєш більше як друга, товариша по життю, який ніколи тебе не підставить, і водночас ти несамовито, до нестями, до болю кохаєш і хочеш іншу жінку. Якби Ольга була менш упертою, якби Мері була хоча б трохи гіршою, якби в неї були якісь очевидні вади: поганий характер, блядська натура, вона не готувала їжу тощо, я б не вагався ані хвилини. Так ні ж! Вони наче змовились. Одна тупо не давала, інша була ідеальною дружиною! І що я мав робити? Якби вони були не такими, як були, не потрібно було б робити ніякого вибору, можна було б жити, як живуть усі люди.