— Кого тобі шкода? Він що, людина? Вони ж однакові всі.

Оля слухняна:

— Так, не людина.

Тепер із Тамарою взагалі всі погоджуються, крім хіба що полковника — він досі вдає, що не знає про зникнення Маші, що вірить у раптове навчання в сонячній Ялті.

— Тепер не кричи, будь ласка. Я хочу поспати.

Оля вкривається ковдрою з головою. «Так, не людина, — шепоче. — Не людина, а... хто?» Вона знову провалюється в прокурений салон мерседеса.   

Брезентове поле

 

Крім знайомої суміші запахів — брезент, метал і земля — я чую ще щось. Я чую когось. Нас викрито, хай мені бультер’єр. Хтось бачив літак, хтось торкався його, аби пересвідчитися: це не сп’яну здалося. Бо той, хто нишпорив тут учора, був п’яний.

що

під його городом, — а під городом кістки. Тут з півстоліття тому когось розстріляли.

Що далі? Він донесе на нас? Полковника посадять, відберуть пенсію та квартиру... І як ми житимемо всі?

Так, я панікую. Тікати. Ніколи не зізнаватися, що літак наш. Тим більше — який же він наш? Нехай приїздить Клейно-молодший і забирає його в свій Донецьк. Нам тут такого не треба. Тікати, терміново тікати. Але як це пояснити старому полковнику?

Я кричу, як умію. Звичайна собача робота — повідомити про чужинця. Полковник не розуміє.

— Тихо, Доме! Мовчати!

Так-так, хто й коли дослухався до пуделів? Старий дурень погрожує мені кулаком. Не чує біди, гладить алюмінієвий бік літака (я не ревную — мені не до того).

Коли полковник, як завжди, залізає до кабіни й стискає штурвал так, що біліють пальці, я вибігаю за огорожу.

Полковник просидить у кабіні з годину, не менше. Я встигну все з’ясувати. Слід беру легко. Чужинець був тут учора, і я вже його впізнаю. Це наш сусід. Такий же старий, як полковник. Носить подертий капелюх, не вітається, на дачу приходить, щоб випити — вдома, видно, не дозволяє жінка. На городі п’є й переважно плаче: може, такий характер, а може, нутром чує,

Минуле самого сусіда мені невідомо, руки його пахнуть паперами і чорнилом — як у дрібного чиновника. В СРСР, певно, було безліч таких. Але зараз він передусім горілкою пахне, вона затирає всі інші знаки — й насправді десь всередині, невидимо для людей, нечутно для псів, горілка так само притлумлює пам’ять. Одного дня Тамара буде, як цей старий.

Зачем я сажаю алюминевые огурцы. А-а. На брезентовом поле...

».

 

Дідуган шкандибає поміж строкатих огорож. Витягує шию, проходячи повз город полковника. Дивиться на привезені нами відра та граблі — упевнюється: злочинці на місці. Я вже здогадуюся, куди він іде. Я — слідом.

Під вікнами міліції я вслухаюся:

— Я вже тобі сказав, дід! Провалюй! — гаркає хтось.

— Та я ж... — це голос сусіда.

— Нап’ються оце... Що ти там робив взагалі? Огірків чужих захотілося, а? Помідорчиків?

Добре, що міліціонер не знає, що за огірочки в нашій теплиці. Алюмінієві, зовсім як в пісні, яку я чув із Машиного магнітофона. «

— Допився, наволоч... Бригаду викликати тобі? Чи в обєзьяннік? Догр-р-раєшся!

Чути, як щось падає, — можливо, навіть наш ворог.

Він виходить, пригнічений і старий. Похитується на порозі відділку. Для чого він доносив на нас? Злості в крові я не чую навіть тепер. Тільки горілку — й образу на міліціонера. Наш сусід доносив на нас просто за звичкою. Невже так? Просто за старою радянською звичкою доносити. Викривати, поки тебе самого не викрили. Просто так, бо це можна.

Але все добре. Ніхто й ніколи не повірить у такий донос. Винищувач на городі? Винищувач у величезній теплиці? Це божевілля. Так не буває.

 

Старий сусід довго шкандибає назад. Зупиняється біля нашого городу.

— Олексійовичу! — кричить. — Позич мені пару рублів, а?

Та полковник не чує. Не чує й не знає. Летить собі в брезентову далечінь. Теж за звичкою, за старою радянською звичкою, — просто в кожного свої звички. 

Розділ 7

Колії та аеропорти

 

Тамара кочує з міста у місто. В автобусах і плацкартних вагонах. Перетинає вже навіть державні кордони, все слідами Машиного дитинства — Курськ, Ленінград, Донецьк... Тільки в Шверин тепер не проїхати — хто Тамарі відкриє візу?

Додому жінка тепер приїздить лише зрідка, схудла, але не змарніла. Знову стала схожа на царицю, дарма що зістригла довге волосся — зручніше в дорозі. Полковник свариться:

— Жінці зістригати волосся? — каже, та замовкає, зустрівши Тамарин погляд.

І я розумію: він, звісно, все знає про Машу. А ще здається, я знаю, де вона. І білявий хлопець з тонкими плечима, якого вона завжди малювала поряд з собою, — теж має знати. Тамара вже була в Ленінграді, де тепер знову живуть колишній генерал і його син, — Лисицькі підтвердили здогадку. Маша, можливо, приходила, та їх не було. Сусідка казала щось про підозрілу дівчину. Та чи мало тепер у Пітері підозрілих дівчат із провінцій?

Ні, цей Ромка має знати, й він не те, щоби винен, ні... Як не винен і його батько. Хоча Тамара й упевнена, що саме через генерала Лисицького її другий чоловік втратив усе й сховався у пляшці. Генерал підняв родичів дружини не так вже й високо, та падати було боляче. З офіцера в симпатичному німецькому містечку до безробітного на околиці Донецька — не кожен витримає, — міркує Тамара. Й вона також не залізна. Після зникнення Маші теж усе більше говорить зі мною, шукає в минулому ключ: оту мить, коли визначилося майбутнє доньки.

Берлінська стіна, сповідається Тамара, впала якраз тоді, коли потяг, яким вони поверталися до Шверина, перетинав кордон. Потяг стояв на станції Брест. Там, на цій станції, закінчувалося те, що радянські люди вважали своїм великим домом, як в пісні «

Мой адрес — Советский Союз...

»

— Різниця між шириною колій тут і там — кілька сантиметрів всього, але з радянськими колесами далі — ніяк, — бубонить Тамара, й тут же махає рукою, розплескуючи ядучий напій: мовляв, що ти розумієш, дурненький. — Раніше «російська колія» була ще ширша... — вона розкриває руки, мов для обіймів, демонструючи широту російської колії.

Можливо, ідея була в тому, аби так потрохи цю колію звужувати, аж поки не стане схожа на європейську.

Я заплющую очі й ніби насправді бачу, як Маша спить в потязі на кордоні й не знає, що люди танцюють на Берлінській стіні, що її розберуть, продадуть уламки на сувеніри. Потяг стоїть на станції, час іде. Маші дванадцять, вона піонерка, вона закохана в однокласника, вона повертається до

своєї

Німеччини, вона знає, що буде завтра — вона так думає. У Берліні руйнують стіну. Вартові вагаються: чи стріляти? І не стріляють. Потяг заїжджає у цех. Зупиняється важко, як все велике. Не хотячи. Якийсь час здається, що нічого далі не відбуватиметься. Можливо, робітники

заснули, дивляться новини по телевізору, слухають заборонене радіо? Потяг просто стоїть. Чекають і слухають дощ інструменти, домкрати й колеса для європейських колій. Здається, чекання цілком може бути вічним. А якщо так і не поміняти колеса — з радянських на європейські? В Берліні німці обіймають німців. Процес заміни коліс починається з від’єднання вагонів. Цілий потяг не підняти жодним домкратом. Так бом-бом-бом — від’єдналися. Прожектори зі сторожових веж вихоплюють обличчя з натовпу — перелякані та щасливі. Облич прикордонників не розгледіти. Цікаво, чи були у них прикордонні пси? Такі, знаєте, слухняні німецькі вівчарки. Прикордонники і вівчарки теж були стіною, яку руйнували в ту ніч. І майор, Машин вітчим, теж нею був. Навіть Маша, маленька дівчинка, що виросла у Німеччині, можливо, була частинкою тої страшної стіни.

Потяг таки доїхав до станції Schwerin. Дитинство тривало. Та вітчим Маші був чоловіком не дуже розумним. Ставив родичу-генералу дурні запитання: куди поділося невикористане паливо, куди зникають машини з військового автопарку, звідки беруться ті іномарки, що їдуть в Союз... Тож генерал не барився й відправив майора вслід за іномарками, з цінною технікою, старшим колони. Майор успішно довів колону до місця призначення — точки на карті посеред Сибіру. Крім власне точки на карті, було засніжене поле й казарма — добудована майже. Майор намагався додзвонитись до штабу, потім родичу, потім знову до штабу. Скільки міг, майор разом із солдатами протримався в тому полі, охороняв майно Радянської Армії, як стратегічну висоту. Там і почав пиячити, а тоді — подав рапорт на звільнення. Йшов 91-й.