Изменить стиль страницы

У квартирі пахне, як перед похороном. Ні, не ялівці, не труна свіжолакована, не запах ладану, що приносять з собою священики, навіть не запах тіла, що розкладається, — просто люди пахнуть так, як і ті, у кого помер хтось близький. Інші запахи навіть перестаєш помічати. Чуєш цю суміш — жаху й надії. Надії, що повільно відходить. Взагалі надія на похороні — це найстрашніше. Вона має піти. Піти ще до того, як тіло сховається під землею, бо якщо вже тіло не переконало у смерті... Що ж переконає, коли і тіла вже не буде? Безглузда надія на диво мучитиме ще довго. Час не лікує тих, хто ще сподівається.

У Ціликів ніколи не було Машиного тіла. І надія вбивала їх — вигадливо і повільно. Душила, як хронічна нестача повітря. Їм би вкотре вигадати щось — вони мають це вміти.

Наша

Маша?

На двадцять четвертий день від зникнення, в суботу, в квартирі на Лепкого пролунав телефонний дзвінок.

Усі були зайняті. Мама Оля продавала сигарети в кіоску. Тамара блукала містом, задихалася, наче загострилась її дивна алергія на нього. Велика Ба висунулася у вікно — цього разу настирливо дивилася в бік клена, вслухалася в торохкотіння трамвая на Городоцькій і шибок у такт із ним. Полковник, як завжди, сховався в мушлі й нібито нічого не чув. Маруся сиділа на скрині, схрестивши ноги, й водила пальцем по книзі — єдиній її книзі шрифтом Брайля, яку вона колись «забула» повернути до бібліотеки. Я лежав біля дверей, де й годиться псу. Пролунав дзвінок. Але Маруся ще не чекає дзвінків, ніколи не бере слухавки.

— Бабусю! Діду!

Знову дзвінок.

Полковник у мушлі, Велика Ба — в очікуванні. Потрісканий телефонний диск кричить і чекає.

Маруся не хотячи ховає крадену книжечку під матрац.

— Алло!

У слухавці хтось зітхає:

— Це що, ти, мала?

— Машка! Де ти...

— Заткнися й слухай, у мене зараз гроші закінчаться.

Скажи матері й всім, що зі мною все добре. Я тут буду вступати на факультет образотворчого мистецтва. Жити є де. Здорова. Ціла. Все.

— Ти ж в подруги живеш, так? У Ялті? Нам з дідусем сказа...

— Якій Ялті... Чому в Ялті? Я взагалі-то майже в столиці тепер живу.

— Нічого собі! — радіє молодша сестра. — У Києві?

У відповідь вона чує короткі гудки. Ще щось намагається говорити слухавці. Слухавка нічого не знає, ані про Київ, ані про Ялту.

— Доміку, дивно все... Машка дзвонила... — звертається Маруся до мене й гладить, вивчає телефон, що приніс таке диво. Я підскакую й навіть хитаю хвостом від радості. Тільки б Маруся не забула передати новину дорослим, тільки б вона не забула. Маруся не забуває — ще не навчилася.

Тамара, Мама Оля й Велика Ба беруть її на свою кухонну раду за зачиненими дверима, допитують зі всією жорстокістю, якої навчив їх останній місяць, точніше двадцять чотири дні. Не вірять.

— Це точно була Машуня?

— Ти не могла помилитися?

— Вона сказала, що вона Маша?

Під кінець розмови Маруся схлипує. Втішити її немає кому, бо інші жінки ридають ще дужче. Обіймають одна одну. Називають одна одну: «Донечка», «Томочка», «Олічка».

Тамара того ж вечора їде до Києва, блукає там мистецькими факультетами (слово «образотворчого» Маруся не запам’ятала, та зрештою, всі й так знають, що Маша хотіла малювати). Насправді, вступити Маша би не могла — вже вересень, але, може, навідувалася, дізнавалася...

Але Тамара повертається ні з чим. Повторює по колу одні й ті самі запитання:

Велика Ба пригортає молодшу онуку до себе, Велика Ба — вірить.

— Знайдеться наша Маша, знайдеться.  

Антиквар

 Я бачив цього юнака кілька разів поруч із власницею Олиного кіоску, а ще — з переляканою продавщицею хлібного, й біля антикварної лавки на розі... Старий продавець із неї навіть називав хлопця на ім’я, дивно так — Марік — і лагідно. Але й старий антиквар, як і всі, теж платив йому. А Марік часом затягував до крамниці якісь загадкові коробки й мішки...

Усі платили, звісно, не цій дитині — певно ж, тому, хто часом ховався всередині чорного автомобіля й чекав — на сигарети, гроші чи проститутку Світланку. А може, й ще комусь вищому за пасажира, далі за харчовим ланцюжком.

Хай там як, хлопчина та мерседес на якийсь час зникли. Олі не було з кого спитати борг. Гроші ж з кіосків та магазинів збирали якісь інші люди, а часом навіть — зовсім ніхто. Й тоді власниця кіоску ніби сумувала за необхідністю сплачувати данину. Радила Мамі Олі мати при собі газовий балончик і, бажано, злу собаку — краще б когось серйознішого за пуделя. Та пес який є, такий є. Й на газовий балончик грошей шкода. Справді, що може статися в центрі міста? Добре, що Оля не знає що.

Сьогодні та сама автівка з’явилась нарешті. Я впізнав її за запахом, Оля — за номером. З-за керма, втім, вийшов не молодий боржник, а той, хто раніше лишався у темряві, за тонованим склом.

Незнайомець пахнув, як тридцятирічний, і чимось був схожий на мого Господаря... Мружився від незвично яскравого зимового сонця. Пахнув утомою, так, наче з полювання. Та яке ж полювання в місті? Мені чомусь стало навіть трохи шкода незнайомця. Накинута на плечі спортивна куртка не ховала просочений потом гіпс. І як він, бідака, керує автом одною рукою? І дитина-водій десь подівся, як нікудишній зброєносець.

Озирнувшись кілька разів, наче не певен, в якій ролі він сьогодні на полюванні, чоловік нахилився до віконця й тихо попросив сигарети. Я впіймав себе на думці, що уявляв власника мерседеса й Маріка (бо хіба хлопець не така ж власність?) монстром, а він — звичайний. Тихий голос не пасує до великого золотого хреста, що просвічує крізь футболку, до модних адідасових смужок на штанях, до задавненого запаху страху на стертих у тренажерних залах долонях.

Можливо, й Оля подумала те саме: не такий уже він і страшний, і — наважилась запитати про борг. Це ж були

Пояснювала багатослівно:

— ...Тут ще дівчина вас чекала... Не пам’ятаєте? — Оля готова здатися, вона ж завжди здається, але додає, наче це може допомогти: — Я її вчила в школі, а вона сіла до вас...

Чоловік мовчить і дивиться на жінку так, ніби справді намагається пригадати. Стільки зморшок зібрав на лобі. Може, Світланку пригадує, може, ще щось.

— Не люблю бути винним, — каже. — Це мій водій, мабуть. Я би запам’ятав. Ось, тримайте, — і він простягає гроші, більше, ніж треба.

І мені раптом здається, що річ не в тому, що голос чоловіку не пасує — йому просто не личить те, ким він є. Час надто швидко змінює декорації, люди випадково обирають не свої ролі. Немає часу на прослуховування, тексти акторам роздають навмання. Запахи й звуки викривають помилки на прем’єрі.

— Зараз, я дам решту...

— Не треба. Беріть з відсотками, — покупець усміхається, він зачаровує, хоче зачарувати. — Марік не спеціально, він нормальний пацан. Він тепер... прихворів. Ти б помолилась за нього... У нього, знаєш, яке смішне прізвище? — чоловік дивиться Олі в очі й чомусь переходить на ти. Ймовірно, він відчуває за собою це право, Оля ж уже тримає в руках його гроші — оті «відсотки». — В нього прізвище, знаєш, яке смішне? Мендельсон! І поганяло таке ж, за збігом. Він ось одужає й нам на гітарі заграє... — чоловік сміється.

Уже з кількома такими чоловіками Оля хотіла заговорити — згідно з мудрою притчею про кавуни та рекет. Але обережність завжди перемагала. То чи спробувати тепер?

Не знаю, наважилася б Оля чи ні, та чоловік однаково заговорив першим:

— А ти така ж руденька, з веснянками... Ти мене пам’ятаєш? Я ж оце...

Та Оля, звісно, не пам’ятала. Вона злякалась і обірвала розмову:

— Ні, вибачте, не пам’ятаю. Вам ще щось?

Я знаю тепер: якби Оля не була така перелякана, не крутила по колу, як набридливе мелодраматичне кіно, думки про племінницю-утікачку й доньку, то, можливо, обличчя боржника здалося би їй знайомим. Вона б пригадала, що він був непримітним її однокласником. Завжди був окремо, й весь клас вважав його підлабузником. А красуня-відмінниця Оля змінила надто багато шкіл, аби запам’ятовувати таких. І навіть коли перевелася до Львова й зустріла цього юнака в коридорі історичного факультету — вона й тоді не впізнала знайомого. А він упізнав.