Моїй Мамі… за те, що Ти – Велика Жінка, яка подарувала мені життя двічі. За те, що Ти шалено і самовіддано мене любиш… Дякую.

Моєму Татові… за те, що рятував мене. За те, що завжди розумієш мене. За те, що ніколи не засуджуєш мене. За те, що дружиш зі мною… Дякую, рідний…

Усім моїм лікарям – за те, що боролися за мене, підтримували, ніжно витирали мої сльози і дарували сотні міжнародних усмішок. Дякую за моє життя.

Професорові Брольшу… за те, що дотримав дане мені Слово. Дякую.

Марі… за твій оптимізм, чарівливість, підтримку і найпахучіший сигаретний дим у світі. Дякую.

Миколі Миколайовичу… за те, що Ви довели мені, що деяких українських лікарів усе-таки можна назвати справжніми професіоналами своєї справи… Дякую.

Петі… за мій чудовий настрій і віру в себе. За те, що Ти – мій Святий Петро… Я навіть купила в Парижі на останні гроші флешку від Marc Jacobs у вигляді Очкарика… З мене Шато у Провансі. Molto Grazie.

Чоловікові в Чорному… за вибух у моїй душі… Ти мав рацію: неможливо створити щось своє, якщо не знаєш, що було «до». Так… Вінсент Ван Ґоґ народився 30 березня 1853 року… Дякую.

Анєчці… за твою Дружбу, допомогу, відданість і безмежну любов. Дякую.

Глібу… за прекрасні п’ять років. За твою любов, Терпіння і трепетне ставлення до мене. Пробач… Дякую.

Елі… за те, що терпиш мене з усіма моїми пригодами… Дякую.

Андрію… за дружбу і надзвичайний теніс… за те, що Ти краще за всіх «знімаєш кульку з асфальту»… Дякую.

«Опері»… за чарівну казку і європейський настрій. Пробач, коли що… Дякую.

Василю Григоровичу… за ваш талант і чудову поезію, яка очищає серця тисяч людей… За те, що назвали маленький фрагмент мого щоденника біблійним одкровенням і переконали мене в тому, що «заради такої прози треба творити і жити, бо вона того варта». Дякую…

Усім моїм друзям… дякую за все.

Усім людям, які були, є і будуть у моєму житті. Дякую.

Парижу… за те, що змушуєш мене дихати, мріяти, плакати, сміятися… За те, що завжди міцно тримаєш мене за руку і не даєш розбитися. За те, що малюєш свої неповторні французькі узори на моєму серці й залишаєш смак шоколаду на губах. MERCI.

Дякую, життя!

Я люблю тебе до сліз… Карамелевих!

Епілог

We are the champions my friend

And we’ll keep on fighting till the end

We are the champions

We are the champions

No time for losers

Cause we are the champions of the world.^[63]

У 2007 році ми з Глібом літали до Банґкока на «16-th World Transplant Games».^[64] Олімпійський стадіон… принцеса Таїланду, яка вітає учасників… десятки видів спорту… різні вікові категорії… сотні щасливих очей… і девіз чемпіонату: «Life is Precious. Share It». Неможливо передати відчуття, коли бачиш, як тисячі людей з усього світу стоять на яскраво-зеленій траві футбольного поля, зі сльозами на очах підкидають у безхмарне небо різнобарвні кепки й футболки із символікою своєї країни, обіймають і вітають одне одного. Тільки вітають не з золотими, срібними та бронзовими медалями, а – з Життям. Тому що для кожної присутньої тут людини це Життя колись обірвалося, і вони гідно його оцінили. Всі учасники чемпіонату були переможцями незалежно від того, мали вони медалі чи ні. Найбільше враження на мене справили п’ятдесятирічний канадський біатлоніст з пересадженим серцем, професійний плавець з пересадженою легенею і маленькі дітки з хірургічними татуюваннями на тілі, що залишилися на пам’ять після трансплантації… Вони з вереском пустували в басейні офіційного готелю чемпіонату і вигукували: «Show me your tatoo!»,^[65] при цьому з цікавістю розглядаючи шрами одне одного. Атмосфера життя: незабутня і унікальна. Я ніколи не забуду, як грала фінал на центральному корті з дівчинкою з Голландії, і її товариші по команді однаково підтримували і мене, і її. Це був єдиний фінал у моєму житті, коли перемога не мала для мене ніякогісінького значення. Я пам’ятаю, як ця дівчинка засмутилася після закінчення матчу, і я запропонувала їй помінятися медалями. Вона відразу розсміялася, поцілувала мене під час нагородження і подарувала на пам’ять футболку збірної Голландії. Медалями вона мінятися не захотіла, хоча у мене їх було дві за одиночний і парний турніри. І я точно знала, що ці медалі належать не мені. Я знала, кому я їх подарую. Щоправда, цим людям медалі не потрібні…

Що ж до девізу… «Життя безцінне. Поділися ним»… Я часто згадую трагічну історію великих Нікола і Франческо Труссарді. Нікола Труссарді втратив керування свого «Mercedes’а» і наступного дня, не приходячи до тями, помер у міланському шпиталі у віці п’ятдесяти шести років. Родина Труссарді дала згоду використати його внутрішні органи, і печінка Нікола відразу ж врятувала життя іншому пацієнтові. Через чотири роки на «ferrari» розбився його талановитий двадцятидев’ятирічний син Франческо, який очолив керівництво Будинком Моди Trussardi після батькової смерті.

Я ніколи не забуду збірну Арабських Еміратів: сто – сто п’ятдесят усміхнених чоловіків у білосніжних балахонах і однакових чорних шльопанцях від Gucci. Ще чомусь мені запам’яталося, що збірна України була єдиною, у кого не було форми, але був якийсь спонсор. Форми не було б узагалі ніякої, якби Гліб заздалегідь не купив однакові футболки і кепки з українською символікою, які ми збиралися просто роздарувати як сувеніри. Менеджера нашої команди, який навіть не говорив по-англійськи, хвилювали зовсім інші питання. Тому Гліб не тільки виручив усіх жовто-блакитною формою з написом Ukraine, а й виступив у ролі мого особистого спонсора… Дякую…

І мені назавжди запав у пам’ять образ одного хлопця з Арґентини… мого героя і однодумця…

Цей хлопець знепритомнів на тенісному корті: він лежав на харді й бився в конвульсіях. Першим зорієнтувався український лікар і підбіг до нього. Через хвилину біля нього вже були лікарі з усього світу. Миттєво приїхала «швидка», і хлопця відвезли. Увечері в готелі я запитала у його товаришів по збірній, що трапилося. Вони відповіли, що він у реанімації, але «прорветься». Виявилося, у хлопця не прижилася нирка і йому взагалі не дозволяли летіти на чемпіонат, але він наполіг. Хотів підтримати команду.

Наступного дня ми приїхали на закриття – заключний банкет. На вулиці було дуже парко, попри те, що сонце вже давно сховалося. Всі прагнули якнайшвидше сховатися в приміщення. Біля входу стояла тільки одна людина: хлопчина з тенісного корту. Він чимось нагадував мені бісика: скуйовджений чуб, чорний костюм, напіврозхристана білосніжна сорочка, метелик, що з’їхав набік і висів на його грудях, як чудернацький медальйон… В одній руці він тримав сигарету, а в другій – запітнілий пластиковий стакан з пивом. Він жадібно ковтав гаряче повітря в перервах між затяжками, цмулив холодне пиво і потішно облизував губи. Він вітав усіх на вході, розповідав якісь анекдоти, реготав… і був цілком щасливий. Він наполіг, щоб його випустили з лікарні, також як наполіг на тому, щоб його включили до команди збірної своєї країни. Як він це зробив? Важко відповісти… Моєю зброєю проти лікарів завжди виступали сльози у поєднанні з усмішкою… що робив з лікарями він – я не знаю… Але це було неймовірно… його погляд: у ньому було стільки сили, бажання жити, любити, боротися, сміятися, дихати… Чи дозволили йому лікарі пити пиво і курити? Не думаю, враховуючи те, що в нього були серйозні проблеми з новою ниркою, і ще вчора він лежав у реанімації. Чому він пив крижане пиво і курив? Та тому, що він обожнював пиво і йому хотілося курити цього дня. І коли вчора він бігав тенісним кортом, він точно не думав про те, що через хвилину нова нирка його підведе і він лежатиме непритомний. Вірив він у те, що завтра з ним усе буде гаразд… чи боявся, що все може повторитися? Він просто про це не думав, тому що сьогодні його єдиним бажанням було стояти на нагородженні разом зі своєю командою і відчувати смак крижаного пива на губах. Сьогодні… ось що по-справжньому важливо. І цей ковток пива означав для нього стільки ж, скільки для мене холодний персиковий чай Lipton. У нас із цим хлопцем була одна віра. Ми віримо тільки в сьогоднішній день: літній чи осінній, сонячний чи дощовий, веселий чи сумний, але реальний, відчутний і справжній, тому що ми дихаємо ним і відчуваємо його. І жоден лікар світу не змусить повірити нас у те, що «завтра» має значення… Хай спочатку доведуть, що це «завтра» існує десь, окрім нашої власної уяви.