– Так, напевно, спала. Там якийсь хлопець весь час кричить «Яволь»… Може, йому допомога потрібна?

– Ні. У нього все гаразд. Це наркоз.

– Ясно.

– Тобі треба дещо зробити. – Він простягнув мені аркуш паперу і ручку.

– Що це?

– Тобі треба написати своє ім’я, прізвище, вік і адресу. Перед цим поставити порядковий номер.

– Гаразд. Англійською писати?

– Бажано так, щоб я міг зрозуміти, що ти пишеш.

– А навіщо це? Ви ж і так все про мене знаєте, – сказала я, беручись до дивного завдання.

– Потім поясню. – Він простягнув мені течку. – Візьми оце… тобі незручно писати.

– Авжеж, незручно. Я не можу встати. – Я починала злитися: ручка погано писала, і я не могла зрозуміти, навіщо все це потрібно.

Коли я закінчила, він забрав у мене аркуш і прочитав уголос: «1) Pylypenko Yuliya, 17 years old, Ukraine, Dnipropetrovsk, prospect Geroyev 25/72».

– Чудово, дякую, – швидко промовив він і попрямував до виходу.

– Нема за що. А можна прохання?

– Звичайно.

– Ви можете вимкнути світло?

– Так, але це не бажано.

– Чому?

– Тому що я скоро повернуся. – При цьому він все-таки вимкнув світло.

Я не зрозуміла його останньої фрази, втім, як і не зрозуміла, навіщо мені треба було від руки писати свої дані на звичайному паперовому аркуші А4 формату. Хотілося спати. Це було якесь неконтрольоване бажання. Очі просто закривалися, але мозок не відключався ні на мить. Я неначе засинала, але в той же час виразно відчувала реальність.

Увімкнули світло. Без стуку. Без попередження. Різко. Знову цей чоловік… і знову він простягає мені аркуш паперу.

– Що? Щось не так? – запитала я геть здивована, прикриваючи рукою обличчя. Світло реанімаційних ламп боляче било в очі.

– Ні. Все гаразд. Тепер постав цифру «2». І напиши те саме, що й минулого разу, – сказав він металевим голосом.

– Ви жартуєте? – Я не могла повірити в те, що тільки-но почула.

– Ні. Пробач, я знаю, що ти хочеш спати. Але тобі доведеться робити це кожні тридцять-сорок хвилин. – У нього на обличчі не здригнувся жоден мускул.

– Ви будитимете мене кожні тридцять хвилин, щоб я писала на папірці своє ім’я, вік і місце проживання? Я вас правильно розумію? – У мене була чудова англійська, але мені хотілося вірити в те, що я все-таки чогось не розумію.

– Так. Це необхідно. – Він сказав це, як робот.

– Але навіщо? Скажіть… Я нормально почуваюся. Просто хочу спати.

– Ось тому нам це й необхідно.

Я нервово взяла ручку, поставила цифру «2», написала те ж саме, що й минулого разу, і, не дивлячись на цього чоловіка, простягнула йому аркуш. Він подякував мені, вимкнув світло і вийшов.

Це були тортури… Мені здавалося, що я божеволію… Вічне дежавю: різке світло… аркуш… непроникне обличчя чоловіка в білому… і цифри… 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9… на «10» замовк німець, який відходив від наркозу і кричав «Яволь»… на «12» я почала ненавидіти своє ім’я… на «13» – місто, в якому я живу, і країну, де я народилася… на «14» я зненавиділа цього лікаря… мені здавалося, що він – причина всіх моїх нещасть… на «16» я згадала фільм «Під замком» із Сталлоне… там був епізод, коли його зачинили в карцері й катували… врубаючи світло… на «17» я вже ревіла… на «18» я зрозуміла, що треба щось робити… якось це припинити… Я поставила «19». Намалювала маленького товстого чоловічка, лисого, в окулярах і підписала: Dr. Evil… LET ME SLEEP… PLEASE PLEASE PLEASE PLEASE PLEASE…^[55] Я обписала весь аркуш, не залишила на ньому місця. І простягнула йому. Він узяв папірець і уважно подивився на мене. Його обличчя розпливлося в усмішці.

– Гаразд. Можеш поспати, – сказав він, усміхаючись і далі, – коли-небудь ти зрозумієш, що це було необхідно.

– Сподіваюся, що зрозумію. На добраніч.

P. S. Через якийсь час я дійсно зрозумію, чому всю ніч мене змушували писати на аркуші паперу своє ім’я, прізвище, вік і адресу. Лікарі боялися, що почнеться енцефалопатія – ураження головного мозку. І я зрозумію, чому так щиро заусміхався чоловік, якого я несправедливо назвала Доктором Зло.

4 липня 2003 року

Щастя – як здоров’я: коли воно є, його не помічаєш. Михайло Булгаков

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною… Буквально кілька днів тому я переживала через те, що не знала, як відзначити день народження, а сьогодні мене просто зі злітної смуги везуть у машині невідкладної допомоги, під крапельницями… зовсім в іншій країні… і під дике виття сирени. Це безперервне виття сирени… у ньому було щось жахливе… Мені здавалося, що воно мені снитиметься. Машина мчала з божевільною швидкістю і не зупинялася.

Ми тільки-но приземлилися у Франкфурті… і вже за п’ять хвилин я лежала в цій машині в товаристві якогось лікаря. На вигляд йому було років тридцять п’ять. Мені одразу впали в очі гарні риси його обличчя і смаглява грубувата шкіра. Він весь час міряв мій пульс і температуру. Моя мама сиділа попереду, поруч з водієм.

– У тебе трохи спала температура, вже тридцять вісім і шість. Скоро ми будемо в Ессені. Потерпи трішки. Тебе не закачує? – У мого чергового лікаря був приємний низький голос.

– Ні… начебто.

Він поставив мені десятки запитань про моє самопочуття, про Ізраїль, вивчав якісь картки. А мені зовсім не хотілося з ним говорити. Ні про що. Не було настрою. Вдень мені вже не могли збити температуру навіть сильними медикаментами і загортали у крижані простирадла, бо мене морозило і підкидало на ліжку, як тенісний м’ячик. Потім цей переліт… Він був уже не таким радісним, як перший. І річ не в тім, що під час сьогоднішнього польоту я вже знала, що зі мною відбувається. Річ у фізичному стані. Тепер уже було погано, і я це відчувала. Я уявляла, як ця отрута розповзається по моєму організму, заповнює кожну клітинку… здавалося, я відчуваю це фізично. Починалась апатія.

– Незабаром у тебе день народження… восьмого липня, еге? – поцікавився мій лікар. – Треба ж… тобі виповниться вісімнадцять… я думав, тобі років чотирнадцять-п’ятнадцять…

– Дякую за комплімент. У мене скоро день народження, але, як ви розумієте, мене це не надто радує. Все це не входило в мої плани… – Я не могла згадати його ім’я. У мене завжди була погана пам’ять на імена. А за останні кілька днів на мене навалилося стільки нових «імен», що я, у принципі, вже не намагалася їх запам’ятати.

– Ну… що з твоїми очима? Ти неодмінно видужаєш і відсвяткуєш день народження, – його голос лунав майже впевнено.

– Ви знаєте, що мені, швидше за все, потрібна трансплантація? Про який день народження ви говорите? Ви знаєте, що моя мама, можливо, стане моїм донором?

– По-перше, я вивчив твої дані й аналізи… Все не так погано. Я раніше не зіштовхувався з таким діагнозом, як у тебе. Це дуже рідкісне захворювання. Але навіть у твоїй карті написано, що тобі, можливо, просто призначать медикаменти. – Він відклав «мою» течку вбік.

– Було б здорово. Там, правда, так написано? – Я не вірила йому, але, на відміну від лікарів в Ізраїлі, він говорив якось м’якше… не так категорично… і його голос вселяв у мене надію. Цей хлопець починав мені подобатися, напевно, тому, що мені подобалось чути те, що він говорив.

– Ну, звичайно, навіщо мені тебе обманювати? А як би ти хотіла відзначити свій день народження? – Він явно намагався якось мене розвіяти, перевести мою увагу на щось інше.

– Чесно?… Ще тиждень тому я думала, кого запрошувати, що одягати і куди піти. А сьогодні я точно знаю, як би я його відсвяткувала. Я б полетіла до Парижа. Сама. Або покликала б із собою чоловіка, який мені по-справжньому дорогий. Я тільки недавно зрозуміла, наскільки Він мені дорогий… І їла б круасани з шоколадом… просто об’їдалася… Я завжди боялася погладшати, тому обмежувала себе. А тепер розумію, яка все це дурниця… Аж смішно…

– А чому саме до Парижа?

– Бо я люблю Париж. Ти був там?