Іграшок на тумбочці біля мого ліжка все прибувало. Я посміхалася. Мене привітали геть усі… навіть професор Брольш. Тільки його очі мене не жаліли. Він розмовляв зі мною, як з дорослою людиною, відкрито говорив правду в очі, описував реальну картину і ситуацію і за кілька днів навчив мене розбиратися в показниках власного здоров’я не гірше за будь-якого лікаря. Він вважав, що я повинна знати все, що зі мною відбувається… і правильно робив… це змусило мене про багато що подумати і дещо переоцінити. Він зайшов до мене в реанімацію… високий… сивий… у білосніжному халаті… потиснув мені руку… ніжно поцілував… і вибачився, що «не встиг купити мені подарунок». Дивно… ця людина щодня проводила найскладніші у світі операції і при цьому вважала, що я можу образитися на нього через відсутність подарунка в його руках. Я усміхнулася і сказала:

– Професоре Брольш… я даю вам шанс зробити мені найкращий подарунок у житті… після дня народження. І дякую, що пішли назустріч і не почали різати мене саме сьогодні. Це було важливо для мене.

– Нема за що. Я не підведу тебе. – Вперше я побачила, як він усміхається.

Цей чоловік діяв на мене магічно. Він вселяв у мене надію і впевненість, але при цьому жорстко говорив правду в очі. Кілька днів тому в мене різко покращали аналізи печінки й підвищилися тромбоцити… і він повідомив, що, можливо, операції не буде. Шанси були п’ятдесят на п’ятдесят. Наступного ранку на мене знову наділи кисневу маску, але мені не хотілося вірити, що процентне співвідношення змінилося. Професор Брольш зайшов до мене і сказав: «Тільки операція». Я запитала його про шанси. Він відповів: «100 відсотків операція». Я розревілася. А він просто подивився на мене і сказав: «Це твій єдиний шанс, і не плач, а радій, що він є». Взагалі у нас з ним були дивні діалоги… але чесні у ставленні одне до одного.

Вдень до мене в черговий раз прийшла мама… цього разу не сама. З нею була Мара. До цього я бачила Мару два чи три рази, але вже страшенно любила цю надзвичайну жінку. Три дні тому вона приїхала разом зі своїм чоловіком Мареком… Він двічі пройшов через те, що чекало мене… Він був для мене прикладом життя «після», якщо до «після» дійде.

Мара подарувала мені гарненьку коробочку: у ній були срібна долонька і слоїк меду. Але найкращим подарунком для мене став величезний йогуртовий торт… Його занесли зі свічками до мене в реанімацію… Я втратила дар мови. Свічки, правда, запалити не дозволили через апаратуру… але це був мій улюблений торт. Не тому, що для мене він був найсмачнішим на планеті… а тому, що такі торти привозив мені Він… Гена задаровував мене солодощами, і з дитинства в моєму лексиконі був чітко сформований вислів: «улюблений Геноччин торт». Мені дозволили з’їсти величезний шматок, бо вже було неважливо, що їсти, а що пити. Це було ЩАСТЯ. І я загадала бажання.

Вечір був менш святковим… Я залишилася наодинці з вихором думок, що кружляли в моїй голові… Це було схоже на мазохізм. Моя втомлена хвора уява малювала різноманітні варіанти моєї «перспективи»… і мені хотілося якось відволікти свої думки і з кимось поговорити. Та коли я заводила з кимось розмову, мені хотілося знову залишитися в товаристві «хворої дівчинки». До мене в реанімацію зайшов останній відвідувач… Цей чоловік постійно чергував у нічну зміну і всіма силами мене розважав: міняв крапельниці, трубки, катетери… Він подарував мені маленького гумового байкера, бо сам обожнював мотоцикли і знав, що я почувала до них певну прихильність… Він просто сидів біля мого ліжка і не хотів мене залишати. Мабуть, здогадувався, про що я думаю, коли залишаюся сама. Я знов думала про Гену… і згадала пісню, яка з Ним асоціювалася. Несподівана думка сяйнула в моїй голові:

– Я можу вас про щось попросити? – спитала я у свого «розважальника».

– Авжеж.

– Кілька днів тому я чула пісню… по радіо… вона мені страшенно сподобалась… але я не знаю, як вона називається і хто її співає… якась нова пісня… я не чула її в Україні…

– Ти можеш наспівати? – поцікавився він усміхнувшись.

– З цим у мене теж проблема… я зазвичай співаю за кермом… точніше, я раніше співала за кермом… але мій тато завжди говорив, що у мене немає ні слуху, ні голосу. Зате я маю добру пам’ять… я пам’ятаю слова. У цій пісні точно є слова: «Wake me up inside, wake me up inside, call my name and save me from the dark…» і ще «Bring me to life»…

– Так… гарна пісня… і я розумію, чому вона тобі сподобалася… її співає Evanesсence, і вона так і називається «Bring me to life»…

– Мені б дуже хотілося її послухати…

– Але в реанімації не можна слухати музику…

– Я… зрозумійте… сьогодні… зараз… у свій день народження… мені над усе на світі хочеться почути цю пісню, – мій голос зрадливо тремтів…

Мій лікар дивився на мене не відриваючись… Я його розуміла. Він був справжнім корінним німцем, і в його голові коливалася чаша терезів: порушити правила і піти мені назустріч чи все-таки робити, як велить припис.

– У мене в машині є диск… Я зараз повернуся… Тільки ми послухаємо її неголосно, гаразд?

– Дякую… дуже… дякую…

Ми прослухали цю пісню разів тридцять… причому досить голосно… я знала майже всі слова… і ця пісня асоціювалася у мене тільки з однією людиною. Мені б дуже хотілося коли-небудь відзначити з нею свій день народження. Я, Генка… ну можна було б ще запросити Париж.

P. S. Це був найкращий день народження в моєму житті. І найкращий подарунок: мені виповнилося 18 років, і я все ще була жива. Завдяки Йому.

P. P. S. Моя мама подарувала мені на день народження не тільки руду шкіряну сумку «під колір волосся». Моя мама зробила мені найкращий подарунок у житті – подарувала мені саме Життя… вдруге. Вона стала моїм донором і не вагаючись віддала мені 65 відсотків своєї печінки. Мама дивом підійшла мені як донор, якого, враховуючи мої «стислі терміни», не змогла б знайти жодна країна світу.

6 липня 2003 року

Wake me up inside, wake me up inside,

Call my name and save me from the dark,

Bid my blood to run before I come undone,

Save me from the nothing I’ve become… ^[53]

Я лежала, втупившись в одну точку… Не було сил ні про що думати… Дуже багато всього… приватний літак… перельоти… уколи… переговори… трубки… крапельниці… переговори… цілковита безпорадність… Страшенно хотілося спати… понад усе на світі мені хотілося спати… Цікаво, котра година?… Восьма, дев’ята, десята вечора? Я вже давно згубила лік годинам і дням… ніде не було годинника… не було мобільного телефону… Я могла приблизно визначити час тільки за метушнею та кількістю людей у білих халатах в реанімаційному відділенні… Як же хотілося спати… але якийсь німець за стінкою весь час волав: «Я-а! Яволь!»^[54] У реанімації нікого не було… Тихо, як у домовині… тільки моє власне важке дихання… і звук крапельниці… і знову «Я-а… Яволь».

Еге… так я точно не засну… Я вирішила перерахувати всі трубки, які останнім часом стали частиною мене. На одинадцятій я зрозуміла, що засинаю… Та раптом тихенько заграла музика. Напевно, в сусідньому відділенні. Отже, було ще не так пізно… Надзвичайна пісня… Цікаво, хто її виконує?… По шкірі бігли мурашки… Я уважно вслухалася в кожне слово, і мені здавалося, що я починаю божеволіти… «Wake me up inside, wake me up inside, Call my name and save me from the dark, Bid my blood to run before I come undone… Save me from the nothing I’ve become… Bring me to life… Bring me to life… Bring me to life…» Геночко, ну ти ж мене врятуєш, не залишиш мене?… Я починала засинати…

Через якийсь час я відчула легкий дотик. Біля мене стояв чоловік у білому халаті, маленький і лисий. Він серйозно дивився на мене крізь скельця своїх окулярів, тримаючи у руках чистий аркуш паперу… Я не могла розгледіти його ім’я.

– Як ти себе почуваєш? Ти спала? – запитав він, мацаючи мій пульс на шиї. На руці через кількість усіляких трубок пульс він помацати не міг.