– Ні, ніколи. Але якщо ти мені розкажеш про це місто, я неодмінно туди поїду. Мої знайомі чомусь негативної думки про нього. Чи тобі важко багато говорити? Твої губи… у мене є спеціальний спрей. Зараз. – Він потягнувся до якоїсь сумки.

– Пробач, але твої знайомі нічого не розуміють. Це найкраще місто у світі. І я не розумію, як можна його не любити… – Я завелася і вже не могла зупинитися. Я купилася на його провокацію, забула про свої проблеми і температуру. Мені треба було захистити Париж.

Через п’ятнадцять хвилин він знав про Париж усе, що знала я. Він розповідав мені про свої подорожі, мотоцикли, мрії, про молодшу сестру, яка йому чимось мене нагадувала… Він намагався мене розвеселити і жартома називав мене Сімпсоном.

– Сімпсон… мені подобається. Необразливо і позитивно. – Я сміялася від душі. – Пробач, мені соромно, але ти можеш повторити ще раз своє ім’я? У мене жахлива пам’ять на імена.

– Нічого… у мене теж. Мене звуть Малек, – він знову побризкав мої губи якимсь спреєм.

– Малеку, а знаєш, чого я хочу зараз понад усе на світі?

– Чого бажає Сімпсон?

– Я хочу крижаного Lipton Ice Tea зі смаком персика… хоч би ковток.

– У мене є вода… і навіть бляшанка теплої кока-коли. Але холодного чаю нема… і тобі бажано зараз пити тільки воду… Пробач, Сімпсоне.

– А ми можемо зупинитися? – Я дивилася на нього благальними очима.

– Ні… вибач… нам треба поспішати. Ми не маємо права зупинятися. Нас пропускають усі машини… і світлофори. Тебе чекають в Ессені… – Він намагався говорити якомога м’якше, щоб не налякати мене.

– Малеку, будь ласка… Я все розумію… Я знаю, що ти зараз за мене відповідаєш. Але для мене це так важливо. Я обіцяю тобі, що зі мною нічого не станеться за ці дві хвилини. Я обіцяю, що не спатиму і весь час з тобою розмовлятиму. Тільки дай мені ковток персикового чаю… Зрозумій мене. Будь ласка, зупинімося.

Він вагався. Хвилини півтори. Потім узяв рацію і почав щось говорити по-німецьки. Він явно з кимось сперечався.

– З ким ти говориш? Що ти сказав? Я не знаю німецької… – Я чомусь дуже занервувала.

– Я попросив водія, щоб він зупинився на першій же заправці. Це його не обрадувало… Я сказав, щоб він спробував пояснити твоїй мамі причину зупинки. Вона ж трохи говорить по-німецьки? Я не хочу, щоб вона переживала, коли ми зупинимося.

– Малеку… дякую… я віддам тобі гроші… обіцяю. Ти купиш мені два чаї?

– Сімпсоне…

Ми зупинилися. Нарешті замовкла ця зловісна сирена… У вухах дзвеніло так, ніби я годин п’ять поспіль протанцювала під колонкою в нічному клубі… Малек швидко вискочив з машини. Я почула, як відчинилися передні двері. Це була мама: вона вибігла, щоб особисто впевнитися, що зі мною все гаразд. Мама була налякана.

– Матусю, пробач… але я так хочу чаю… Пробач. – Понад усе на світі мені хотілося обійняти маму і вибачитися. Я здогадалася, про що вона подумала, коли ми зупинилися. Це було написано на її обличчі. Мабуть, вона не зовсім зрозуміла, що намагався їй сказати водій.

Малек повернувся через хвилину. Він не встиг ще зачинити двері, як знов увімкнулася ненависна сирена, і ми рушили. Він підвів мою голову, прибрав з обличчя мокрі пасма волосся і почав маленькими ковтками вливати в мене крижаний чай. А я сміялася і весь час повторювала: «One more, one more, one more». У ту мить я зрозуміла одну просту річ: щастя – це просто ковток холодного персикового чаю. І більше нічого не треба.

– Малеку… дякую тобі… ти мене врятував… – я не знала, як йому віддячити. У мене була така ейфорія, неначе мене вже вилікували… подарували мені диво. Я була цілком щаслива.

– Не можу повірити, що я це зробив. – Він явно був невдоволений тим, що порушив усталені норми… але в той же час він усміхався, побачивши, як різко змінився й поліпшився мій настрій.

Машина знову зупинилася. І перш ніж передати мене до рук моїй новій команді лікарів Університетської клініки міста Ессена, він пообіцяв, що приїде до мене на день народження.

P. S. Через сім років Малек напише мені своє перше повідомлення у Facebook: «З днем народження, Сімпсоне! Я ніколи не забуду твою розповідь про Париж і персиковий чай Lipton».

P. P. S. Я ненавиджу виття сирени. Ненавиджу.

1 – 4 липня 2003 року

Can anybody help me I’m outta plans

Guess I left my world in somebody’s hands…

I don’t like to hurt but, but everyone gets weak

Someone to rely on that’s what I really need… ^[56]

Ми приземлилися в Тель-Авіві вночі… Я сиділа на передньому сидінні таксі, мама – ззаду… У машині грала чуттєва ізраїльська музика… Було сумно… чомусь. Напевно, у всьому була винна гарна пісня… а можливо, обставини, за яких її довелося слухати. Водій таксі добре говорив англійською: він розповідав мені про вічний Єрусалим і рекомендував місця, які конче треба відвідати. З одного боку, мені було приємно слухати його добродушні поради – це вселяло в мене надію на те, що я схожа на здорову людину. З другого боку, я усвідомлювала: в машині темно, і він просто не може бачити колір моєї шкіри й очей. Я не стала засмучувати його і називати справжню причину, через яку він віз нас до Єрусалиму. Він привіз нас до готелю пізно вночі, щиро попрощався з нами, і я від усієї душі подякувала йому за цікаву розповідь про визначні пам’ятки Ізраїлю.

Наступного ранку у нас був призначений термін у клініці «Hadassa». Мене мав оглядати один з найповажніших фахівців світу. Я пам’ятаю його ім’я… Ярон Ілан. Термін був призначений на восьму ранку. Я ніколи не любила рано вставати, але цей ранок був іншим… Саме «іншим». Мене розбудила мама, яка як завжди, ніжно зі мною говорила… і не тільки вранці. Але щось було не так. Мене все дратувало і доводило до сказу. Я не могла зрозуміти саму себе і причину своєї поведінки. Було таке дивне відчуття, наче просто не можеш контролювати ні себе, ні свої вчинки, ні свої слова… Мама спокійно мене терпіла, але я бачила, як вона засмучується. Мені хотілося вибачитись, та навіть власне щире бажання вибачитися перед коханою людиною, яка вдруге в житті проходила через справжнє пекло, дратувало. А найдивніше – мені хотілося плакати від того, що відбувалося у мене всередині. Мама думала, я нервую через термін, але термін тут був ні до чого. Я не розуміла, що зі мною відбувається. І мені хотілося спати, як ніколи… Була ще одна причина, через яку я божеволіла: 2 липня… мій термін… день народження мого любого брата.

Я пам’ятаю величезну клініку, в якій я не побачила жодного англійського слова. Мене це дратувало. Я пам’ятаю, як мама пішла подзвонити татові й Геночці й попросила мене трохи почекати. А в мене було тільки одне бажання: знайти яке-небудь місце, де я зможу поспати до того, як мама повернеться. Головою я розуміла, що спати немає сенсу, що це просто безглуздо… бо скоро термін. Але я все-таки пішла шукати місце, де зможу посидіти чи полежати. Було байдуже, де спати… хоч на підлозі, як часто це роблять люди в аеропорту. Так і не знайшовши підхожого місця – мене геть усе не влаштовувало, – я заблукала. Це розлютило мене ще більше. Я загубила маму. І я усвідомлювала те, що погано розумію… мене це лякало. Я поглядала на стрілки годинника, які впевнено наближалися до восьмої, і злилася на себе і на маму, від якої я сама кудись пішла. Нарешті ми зустрілися… Вона була налякана, бо довго не могла мене знайти, і теж ходила колами по клініці. Звісно, мама залишилася у всьому винною. Її пропозиція щось попоїсти викликала у мене черговий напад агресії…

О восьмій годині нас прийняв професор. Я пам’ятаю його серйозне зосереджене обличчя і погляд. Пам’ятаю стіл у його кабінеті. Мама сказала йому, що я говорю англійською. Він про щось мене запитував… елементарне. На всі питання у мене була та сама відповідь: «Даруйте, можна я трохи посплю і потім відповім?…» Я розуміла, що сиджу навпроти того, заради кого ми сюди прилетіли, і зараз верзу дурниці, але я не могла себе контролювати. Над усе на світі мені хотілося спати. Він дивився на мене зляканими очима. На цьому все закінчилося… Я просто підклала руки під голову, схилившись на його стіл, мов на шкільну парту, в черговий раз безглуздо перепросилася і вирішила поспати. Мамі він потім сказав, що мою поведінку можна охарактеризувати одним словом: «напівкома».