Наступного ранку мене розбудить мама, і я побачу її сповнене жаху обличчя. Я запитаю в неї, що трапилося, і вона тремтячим голосом відповість мені: «Юлю… ти… жовта…» До мене поволі дійде зміст кожного вимовленого слова, і я зрозумію причину жаху на її обличчі… Історія повторюється…

Мама відразу ж подзвонить татові, який тоді з нами не жив. Тато вже через п’ятнадцять хвилин сидітиме за кермом машини і везтиме мене до лікарні, яка була просто за рогом мого університету… Мені здавалося, що тато дивиться на дорогу, але не бачить її… Мені зроблять УЗІ і не зможуть нічого пояснити. Єдине, що нам скажуть: «Печінка не збільшена і не зменшена… Це не цироз…» Тато нервово ходитиме по кабінету і питатиме при мені: «Точно не цироз?» «Точно, – відкажуть дніпропетровські фахівці. – Можливо, у неї просто жовтяниця… чи жовчний… Вам треба до інфекційного відділення… на “Канатну”…» І мене відвезуть на «Канатну», де ставитимуть крапельниці й годуватимуть ліками під назвою «Ентеросгель».

У цій лікарні працюватимуть чудові фахівці. Вони скажуть мені, «щоб я не хвилювалася», бо «від жовтяниці ще ніхто не вмирав». І я б дійсно через два-три дні вже більше ні про що не хвилювалася, якби цього ж дня про мою хворобу випадково не дізнався Він.

P. S. Я переживу екзамен з вишки, бо я на нього не піду. Мені й так поставлять заповітну «п’ятірку». Але тепер у мене будуть зовсім інші проблеми. Цього дня моє життя зміниться назавжди. І для мене назавжди помре «завтра».

P. P. S. Коли ми з мамою після трансплантації печінки гуляли вулицями Ессена, на мобільний подзвонив мій тато, який повідомив, що дніпропетровські лікарі нарешті прислали свій висновок щодо моєї хвороби: «Вірус нез’ясованої етіології».

До 17 років…

Я смотрел в эти лица

и не мог им простить,

Того, что у них нет тебя,

и они могут жить… ^[60]

Що я робила до сімнадцяти років?… Ніколи не хворіла… жила, як усі… гірше за когось і краще, ніж хтось… грала в теніс… ходила до школи… добре вчилася… зустрічалася з бандитами і відмінниками… літала на навчання до Лондона… подорожувала з батьками і без них… каталася на мотоциклах… стрибала з парашутом… у когось закохувалася… за кимось страждала… так, я страждала, і дуже. Але ніхто цього не бачив і не знав, тому що люди в першу чергу звертають увагу на усмішку. Я страждала за коханою дорогою Людиною, яка назавжди залишила мене через чотири дні після того, як мені виповнилося сім років… і мені потрібні були стрибки з парашутом, пірсинг, тенісні турніри, поїздки, перельоти – все, що завгодно, аби хоч якось заглушити цей дитячий біль. Я нудьгувала за ним… завжди.

P. S. Я не знаю, який тут може бути «постскриптум».

12 липня 1992 року

The show must go on,

The show must go on

Inside my heart is breaking

My make-up may be flaking

But my smile still stays on.^[61]

«The Show Must Go On»… це була його улюблена пісня…

Я ненавиджу число «12».

Ось що залишилося у мене в пам’яті від 12 липня 1992 року. Я прокинулася вранці: мами і Юрка немає. Дивно. Я підбігла до бабусі й запитала у неї, де вони. Бабуся відповіла: «Юрочці стало погано, приїхав лікар… і його забрали до лікарні».

Вдень пролунав дзвінок. Бабуся взяла слухавку і заплакала. Мені можна було вже нічого не говорити. Слова були не потрібні. Я не хотіла їх чути. Я відмовлялася. Мені хотілося втекти. Бабуся поклала слухавку, подивилася на мене і сказала: «Юлечко, Юра помер».

Я пам’ятаю свій дитячий крик: «Це неправда! З моїм братом не могло цього статися! Чому це сталося… саме з моїм братом?» Але це була правда, і я чудово це розуміла.

Я пам’ятаю, як я плакала. Я плакала так сильно, що мене нудило. Я пам’ятаю свого пуделя Кріса, якого мені хотілося притиснути до себе міцніше, щоб він мене трохи зігрів. Я пам’ятаю, як приїхала мама. На ній було жовте плаття в чорний горошок… Я пам’ятаю, як нам не віддавали його тіло…

Я пам’ятаю, як прийшли друзі мого брата, з якими він спілкувався, коли ми приїжджали до бабусі. Я пам’ятаю їхні імена. Вони сиділи поруч зі мною на траві, неподалік від будинку, і розповідали мені про те, що на моїй маленькій іграшковій приставці можна дивитися кольорові мультики. Але це була не моя приставка. Це була Юркова приставка. І на ній не можна було дивитися кольорові мультики. Кольорових мультиків більше не існувало. І не треба мені брехати. Тоді я не зовсім розуміла, що ці прості сільські хлопчиська хотіли, як краще… вони намагалися хоч якось мене розвіяти… допомогти моєму величезному дитячому горю.

Книжки, які він читав… стара шведська стінка… наше дерев’яне двоярусне ліжко… чорний шкіряний мат у нашій кімнаті… наші дитячі сварки… бездоганні риси його обличчя – все це житиме в моїй пам’яті.

Я знаю, що перед тим, як він востаннє поїхав до лікарні, того самого дня… він підійшов до ліжка, на якому я міцно спала, і поцілував мене. При цьому він сказав: «Юлька спить». І ось вже вісімнадцять років я шкодую про те, що тоді не прокинулася і не сказала йому, як дуже я його люблю. Це єдине, про що я шкодую в своєму житті.

Юрко… Мій улюблений єдиний Брат… Він був на десять років старшим за мене… і був моїм другом. Він часто мене дражнив. Він був надзвичайно гарним хлопчиком і шалено мене любив. Він знайомив мене зі своїми друзями, і вони брали мене з собою гуляти. Вони обожнювали, коли я називала «дурнем» когось з їх дружної чоловічої компанії. Він одного разу нагримав на мене, коли я проковтнула жуйку. Але це була перша жуйка в моєму першому житті, і я не знала, що їх не можна ковтати, як цукерки. Я гралася його машинками, й іноді він вдавав, що злиться. Якось він узяв мене з собою на пляж. Мене й іграшковий яскраво-червоний автомобіль з пластиковим жовтим водієм. Напевно, це був «ferrari». Він ніс машину і пульт керування від неї, а мені довірив жовтого водія. Мені чомусь захотілося закопати водія в пісок. Ми потім перерили весь пляж, але так його і не знайшли. Можливо, його потім знайшла якась інша дівчинка, яка так само гуляла пляжем зі своїм братиком…

Я пам’ятаю, як він хворів… Як одного разу серйозно подивився на мене і запитав: «А ти плакатимеш, коли я помру?» І я відразу заплакала, а він почав вибачатися переді мною і пообіцяв, що більше ніколи не ставитиме таких «дурних» запитань. Ще він пообіцяв, що з ним усе буде гаразд. Він більше ніколи не вимовляв при мені слова «вмирати». Я пам’ятаю, як вони літали з мамою до Голландії на обстеження і він привіз мені подарунки. Після Голландії він ставився до мене з особливою ніжністю і любов’ю. Мені здається, що в Голландії він уже все розумів… він знав, що його не врятують. У Голландії вважали, що в нього «цироз»… і навіть розглядали варіант трансплантації печінки, після якої на той час давали п’ять років життя…

Я пам’ятаю, як батьки вперше взяли мене до нього в лікарню… Я пам’ятаю молодого вродливого хлопця – Юркового сусіда по палаті. Всі ніжно називали його Геночка… Через десять років Він врятує моє життя…

P. S. Коли я молюся… а я розповідала вам на самому початку, як я це роблю… я приїжджаю на свій улюблений міст, запускаю в небо паперового літачка, прив’язаного до десятка різнобарвних кульок… На цьому літачку різними мовами я пишу своє бажання… але звертання залишається незмінним… To my God, To my Angel and To my Brother.^[62]

Зробіть те, про що я вас так просила… БУДЬ ЛАСКА.

Я хочу сказати ДЯКУЮ і присвятити своє життя:

Геночці… за те, що показав мені, що таке чоловічий Вчинок. За те, що перевернув заради мене весь світ. За те, що врятував мене. За те, що став моїм Сонцем, моїм Дощем і моїми Карамелевими Сльозами. Пробач, що п’ю дуже багато капучино і змушую дарувати мені собак… Дякую.