– Коли вмиєшся – натисни на кнопку у ванній. Я віднесу тебе назад.
– Я тобі вельми вдячна…
Все було б гаразд. Якби у ванній не виявилося дзеркала. Те, що я побачила… це не було моїм віддзеркаленням. Ось коли до мене дійшло, що значить «не вірити своїм очам». Я не те щоб не вірила своїм очам… я просто відмовлялася їм вірити. Цього не може бути… Це не я… Це не моє обличчя… Це взагалі не обличчя… Я вдивлялась у відображення в дзеркалі і ладна була закричати від жаху… але заважав шок. Тоді до мене дійшло, що востаннє я дивилася на себе в дзеркало в Ізраїлі… а це було… досить давно. Губи були розірвані, і я не розуміла, чому… а моє лице… від мене залишилися тільки очі… решта належала людям з фільмів жахів. Волосся… було фіолетового кольору. Я розуміла, що з моїм тілом – ще гірше… і я боялася подивитися. Але подивилася… до мене все дійшло дуже швидко: ось чому вони удвох мене піднімали… ось чому Геральду було так важко… Вперше в житті мені стало себе шкода. По-людськи шкода. Сльози градом текли по обличчю, і в голові була тільки одна думка: «А що коли так тепер буде завжди? Навіщо тоді мене врятували?» Я не знала, що мені робити, не знала, як жити далі. Мене вбило власне відображення у дзеркалі… знищило… пошматувало… розтоптало… Вмиватися? Але що тут умивати? Червоно-синє опухле тіло? Те, що раніше було моїми губами? ЩО ТУТ УМИВАТИ? Починалась істерика. Я ненавиділа себе за свою слабкість, обличчя і тіло – за їх потворність. Я не могла ні вмиватися, ні натиснути на кнопку. Треба було щось робити… Треба вимкнути емоції й увімкнути голову… Я знов підвела очі й подивилася в дзеркало. Спокійно. Думай. Думай. Просто думай. Подивися на себе збоку.
Отже… що ми маємо на сьогодні: ти ганчір’яна безпорадна лялька… Ти не можеш рухатися, їсти – ти не можеш нічого без сторонньої допомоги – це раз… Ти – потвора, і це факт – це два. За твоє життя боролися люди з усього світу, і Геночка перевернув ради тебе цей світ. Вони всі боролися не для того, щоб ти скиглила зараз, дивлячись на себе в дзеркало – це три. Твоя мама не замислюючись ризикнула всім, щоб ти просто могла зараз тут дивитися на себе в дзеркало – це чотири. Я наводила аргументи… п’ять… шість… сім… вісім… і я дивилася на себе, як на сторонню, незнайому людину. Я опустила очі, підняла їх ще раз, востаннє подивилася на себе в дзеркало і тихо сказала: «Дівчинко, я не знаю, хто ти, але я тобі допоможу. Обіцяю. Я поверну тобі твою зовнішність і твоє життя. Я боротимуся разом з тобою. Я обіцяю. День по дню тобі ставатиме краще. Все заживе. Минеться. Обіцяю. А тепер натисни на кнопку».
Геральд відчинив двері, зайшов у ванну, взяв мене на руки й одніс назад у ліжко.
– Тобі легше? Ти вмилася?
– Геральде, скільки я важу? Мене ж зважували, я пам’ятаю.
– Навіщо тобі це… зрозумій, це все просто зайва рідина, яка накопичилася в твоєму організмі через хворобу та операцію… мине час, і все стане на свої місця.
– Скільки зайвої рідини? Геральде, скажи мені.
– Двадцять з лишком літрів… – він промовив це дуже тихо.
– Скільки часу має минути? – Мені здалося, що мене ошпарили окропом.
– У кожного по-різному… іноді місяць… іноді три… іноді… все залежить від фізичного й емоційного стану.
– Ясно. Отже, у мене є два тижні.
– Чому саме два тижні? – запитав він здивовано.
– Неважливо.
– Гаразд… я можу щось для тебе зробити? – турботливо поцікавився мій медбрат.
– Так. Мені потрібен доктор Малага. І фізіотерапевт.
– Про доктора Малагу я пам’ятаю. Фізіотерапевт прийде до тебе через кілька днів.
– Спасибі тобі за все, що ти для мене робиш. І за те, що… не відвертаєшся від мене.
P. S. Коли за два тижні я йтиму по коридору клініки в костюмі яхтсменки, з нафарбованими віями і рудим, а не фіолетовим волоссям, усі мої лікарі відкладуть убік свої течки й мобільні телефони і зі сльозами на очах зааплодують мені. Це будуть справжнісінькі чоловічі сльози в моєму житті… Я збентежуся, опущу очі, а потім по черзі почну ніжно обіймати кожного з них.
P. P. S. Коли через кілька років мені признаватимуться у зрадах, «відбиратимуть» у мене якісь квартири, одружуватимуться, маючи зі мною любовні стосунки, чи хтось битиме і дряпатиме мені машини, я згадуватиму ту дівчинку з дзеркала, яка у відчаї дивилася на мене повними сліз очима… і думатиму: «Які ж усе це дурниці… квартири, подряпини на машинах і ваші зради… яке все це ЩАСТЯ».
У ніч з 10 на 11 липня 2003 року…
Вода! Ти не маєш ні смаку, ні кольору, ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Антуан де Сент-Екзюпері [46]
Я розплющую очі… Стеля… біла… я жива чи мертва? Щось заважає мені дихати… сльозяться очі… і, здається, я хочу пити… Я хочу пити… А це означає… що Я ЖИВА. Треба спробувати поворушитися… Мені дуже боляче… А це означає, що Я ЖИВА. Я хочу чаю… тут є хто-небудь? Хто-небудь… дайте мені мій улюблений Lipton Ice Tea зі смаком персика. Здається… тут нікого нема… Треба спробувати щось сказати… але я не можу… мені заважають якісь трубки… мені боляче говорити… я не чую свого власного голосу… і що це за штука у мене на обличчі… це, напевно, киснева маска… Чому я так голосно дихаю? Мені все це більше не потрібно… я можу дихати без цих трубок… мені негайно треба когось покликати… попросити, щоб вони прибрали все це з мого обличчя… Будь ласка, хто-небудь… вони мене не чують… треба щось зробити… Я хочу торкнутися свого обличчя… але не можу поворушити рукою… ані правою… ані лівою… там теж якісь трубки… ну ж бо… НУУУУУУУУУУ!
Я з усієї сили рвонула рукою… мені боляче, але чомусь приємно… А тепер треба якось витягти ці ненависні трубки… Здається, у мене виходить… ВДИХ… мій перший повноцінний ВДИХ… Вільний… без трубок і кисневої маски… Мій перший ковток життя… тепер можна когось покликати. Я чую кроки і голоси… до мене хтось іде… Я бачу чиєсь обличчя… воно трохи пливе… страшенно сльозяться очі… треба сказати… я намагаюся вам це сказати… але я не чую власного голосу… я чую тільки неприємний тихий свист… обличчя наближається… їх уже двоє… у мене паморочиться голова… Вони про щось говорять… але я їх не чую… що вони роблять?… Боже… здається, вони хочуть знову застромити в мене ці трубки… я прошу вас, не треба… вони мені заважають… мені треба вам це сказати… це дуже важливо… НУУУУУУУУУ! Я почула свій власний хрип:
– I wanna drink… Please…[47]
Це були перші слова мого нового життя.
Мої губи побризкали якоюсь рідиною з маленького балончика… і я знову побачила трубки, які наближалися до мого обличчя. Мені хотілося кричати. Мені хотілося побачити маму…
P. S. Через якийсь час я побачу маму: її на секунду покажуть мені… худу… бліду… втомлену… але щасливу… тому що я була жива.
P. P. S. Мої лікарі так і не зрозуміли, як я в тому стані висмикнула крапельниці, зняла з обличчя кисневу маску, витягла з себе допоміжні трубки і при цьому нічого собі не пошкодила. Ради ковтка води ще й не таке зробиш, а надто коли ти погано тямиш, що робиш.
10 липня 2003 року
В конце туннеля яркий свет слепой звезды,
Подошвы на сухой листве оставят следы,
Еще под кожей бьется пульс, и надо жить,
Я больше, может, не вернусь, а может…
я с тобой останусь… [48]
Мене везуть до операційної. Безсонна ніч і сьогоднішній день одібрали в мене всі сили, всі думки… Головне, що з мамою все гаразд… Її забрали до операційної рано-вранці… операція тривала вісім годин… Мені повідомили, що все закінчилося добре… Більше мене вже нічого не хвилювало… Я не хочу більше думати, я втомилася… Знов ці білі стелі… знов ці лампи… як я їх ненавиджу… і яке дивне відчуття всередині… відчуття з дитинства… на що ж це схоже? Точно, іспит… Я йду на іспит до Життя, але нічогісінько не знаю… знаю тільки один білет… і мушу витягнути саме його… я підходжу до столу… уважно вивчаю перевернуті маленькі картки… простягаю руку… спочатку легенько торкаюся кінчиками пальців однієї картки, відчуваю її шорстку поверхню, але чомусь швидко змінюю своє рішення і беру зовсім іншу… збираюся перевернути… цікаво, чи той квиток я витягну, який мені потрібен?