Се перший і остатній чинник мого плану.

Чи був у мене ментор? Був і не один. Дуже різні люди, котрі не хотіли бути в житті дурними і бідними. Правда, йдеться не про гроші. Хоча і їх не варто уникати, бо вони — показник потрібности твого діла. Коли зрозумієш, що «діло не в грошах», то мусиш обрати инший показник для виміру свого діла. Людей-учителів мені вистачало, та найбільшу школу дала мені природи і книги. Навіть звичайне дерево з прихованим корінням, із підземними жерелами, що його живлять; стовбур, що пнеться вгору; безліч листочків досвіду; крона, що купається в небі та знає бурі й лагідне сонце… А книги, безмовні ментори, відкрили в мені жагу істин, що звільняють від страху і забобону. В першому їх ряду Святе Письмо. Всього згромадив зо дві сотні книг, котрі можу назвати «моїми». Але щоб їх найти, перечитав тисячі. Найбільше читав у тюрмі. Инші, аби вижити, шукали гнилі лушпайки картоплі, а я — книги…

Чи довго треба вчитися? До скону. Але міняють тебе вже перші п’ять літ. Міняють безповоротно після того, як ти руба скажеш собі: «Се моє діло!» Дуже важно: не треба поспішати. Але й зволікати не варто. Не бійся: ти навчишся тій рівновазі руху і духу. Навчишся не боятися слабости й помилок. Навчишся вибиратися з провалів і манівців. Се втомливий, але веселий і захопливий путь. Бо він твій! Лише не треба забігати в кінець путі — нехай вона буде безконечною. І не марнуй час та сили на пусті теревені й розваги, на сумніви і зради, на суперечки і суди, на самокатування і скарги, на зневіру… Зі зневіри народжується віра. Лише озбройся терпінням. Не чеканням, а сподіванням. Сей світ належить терпеливим. Підсилюй себе подякою, добрим сном, живильною рухливістю, радістю споглядання, волею говорити «ні». Твій путь буде цікавим настілько, наскілько будеш приймати цікавий напрям. Може, ти зупинишся на якомусь відрізку, де тобі буде добре. А може, підеш далі — путь не має кінця-краю…

Економити можна на всьому, крім трьох речей — овочевій їжі, чистій воді і сні. Вночі спіть, доки не виспитеся, та й денним сном не гребуйте. Сріберний сон післяполуденний, а перед обідом — золотий.

«Який запах вам найбільш прилюбний?»

«Скошеної отави після другої Пречистої. Запах трави впереміш із раннім падолистом».

«Що таке кохання, діду?»

«Не доберу слів, аби означити огром сього прочуття. Але як гарно списав його один літерат: «Ми спимо, доки не любимо. Ми діти праху… а полюбимо — і ти бог, ти чистий, як у перший день сотворення…»

Дуже важливо — не спішити. Ніколи, ніде і ні в чому. Не тряси зелену яблуню: коли яблуко достигне — воно впаде само. І якщо воно приготовлене тобі, то впаде у твою долоню.

Не розпорошуйся. Будь шляхетний з усіма, товариський із багатьма, близький із обраними, другом будь одиницям.

Не пробуй глибину ріки обома ногами. Обережність — оберігає. Але пам’ятай: що більша обережність — тим менше здобуваєш.

Буває, тяжко любити людей зблизька — ображені ображають і ображаються. Тоді люби їх на відстані. Се дуже важливо. Передусім для тебе. Чужі вчинки — відображення того, що стається в чужих осібних життях, і до нас стосунку не має.

Світ довкола — дзеркало. Те, що ми любимо в инших, — відбиття того, що любимо в собі. Те, що нас огірчає в інших, — проява того, на що нам варто зосередитися в собі.

Мало — прощати. Прощати слід легко і швидко, щоб гніт той не лягав на твій спокій, не здержував твою свободу.

Коли ділишся, коли навіть подумки посилаєш приязнь світови, — щедроти його вертаються до тебе духовними габами.

Але й обачним будь — не роздай себе цілком. Чаша не має всихати.

У мореплавців є свої кораблі. В мене — моє тіло, яке веде-везе мене до моїх прагнень. Тому його слід додержувати в чистоті і дужости. У многії літа можна ввійти лише благими дорогами і в здоровому та бадьорому тілі.

«Звідки ви знаєте, коли, що і як робити?»

«А пчола звідки знає, куди і коли їй летіти й що збирати, і що з тим робити?! Ми — пчоли великої людської родини. Ніхто з нас не ліпший і не сугірший за иншого. В сьому вселенському вулії живоття кождий із нас дещо знає і робить своє».

Що веде нас дорогами життя

«Що веде вас дорогами життя?» — питають мене.

«Серце. Вдумливе і уважливе серце. Якщо завмерти й прислухатися, то можна вчути його тихий шепіт, голос нутряної мудрости. Серце знає дорогу. Знає, де і як знайти радість. Слухайте його».

«Що ви шукаєте на тих дорогах?» — ізнов допитують.

«Може, красу. Знайти красу там, де й сподіванка не доходить. Знайти таку красу, яку й представа не намалює… На дишлі Чумацького Воза є маленька звіздочка — дуже дрібненька, вогняна порошина. Її називають Візничий Великого Воза. Або Алькор, так казав один мавр, із яким я плив на Крит. Се слово означає — випробування, себто мусай дуже напружити зір, аби вгледіти оту мізерну зірничку. Не дарма її називають Візничим небесної краси.

Стійка потреба краси — либонь, найбільше випробування.

«Що найбільше учить нас жити?»

«Мабуть, смерть. Я теж переже гадав, що вчуся жити, а по правді — вчився вмирати. Все, що ми робимо, є приготовленням духу до того, що колись має статися. Тоді вмирання обертається до нас не смертним страхом, а одною з таїн життя».

«В чому найбільша сила?»

«В серці. В серці, що не знає докору сумління».

«Що є людина?»

«Цар, раб, черв, бог. Усе в одному. Так уважав один мудрий гречин. Накоротко про людину ліпше й не висловиш».

«Яким видите своє майбутнє?»

«Дуже коротким. І дуже довгим…»

«В чому зрілість особи?»

«Се людина, що позбавлена забобонів, помисливости і хитань натовпу; має свіжість сприйняття світу; незалежна від оточення, від упливу инших, зате відчуває спільність із людством у цілому; весь час готова вчитися; приятельство має вузьке, але глибоке; тверда в моральних законах; стало приймає себе та инших; проста і природна в поводженні; живе в гуморі і з гумором, зневажаючи пересмішництво; шанує звичай і традицію, не спадаючи до них сліпо; відкрита до культур, вилущуючи з них найкорисніше; до подій та міркувань стримана, заглиблюється в їх корінь; в кождому ділі шукає і сама творить «самість», єдино свою виробу; з-поміж усього вибирає добре і відкидає зле; дещо відсторонена від велелюдних рухів, не вливається в них беззастережно; не замикається у вузьконаціональному, крайовому, містечковому; поважає кождий народ і приймає кожду людину; держить тіло, душу і серце в чистоті».

Коли бувало дуже сутужно, я, звісно, не сміявся, але мені нічого не заважало всміхатися. Я знав, що найдовший дощ кінчається, і найтемніша ніч також. Все в животті тимчасове. Коли доля зачиняла передо мною двері, я йшов до вікна. Вікно можна розширити і можна прорубати з нього двері… Коли мені щось завдавало біль, я йшов від того геть, але нігда не забував уроку того болю. Не забував смаку боротьби. Здобуваєш, коли дивишся на те, що маєш, а не на те, що втратив. Може, се і є щастя.

Воно не у відсутности клопотів, а в здатности мати з ними діло.