Правик запитально глянув на дільничного.

— Цілком можливо, хоча скарг не було, — неохоче прокоментував той.

«Щодалі цікавіше», — подумав Правик.

— Отже, в шафі він тримав горілку?

— Паленку і Дюму, — притишено відповіла стара.

— Що? — перепитав Бучин.

Правик посміхнувся, бо здогадався, що мала на увазі прибиральниця. О, зворушливе середньовічне невігластво «найбільш читаючого у світі населення»!

На двох верхніх полицях шафки тісно вишикувалися червоні томи з готичними вензелями на корінцях і золотавим тисненням «Дюма». На нижній — закутуляний у грубий папір добрячий оберемок пляшок. Пакет акуратно загорнутий, схоже, що з нього нічого не викрадено. А от Дюма… Одного тому, четвертого, бракувало у верхній шерензі. Правик погортав останній. Це була збірка творів у дванадцяти томах, 1977 року видання. Слідчого здивувало, що книги такого читабельного автора ніскільки не зачитані — наче вчора з друкарні. Із змісту довідався, що в четвертому томі вміщено роман «Віконт де Бражелон, або Десять років по тому».

— Ці книги він давав комусь читати? — обернувся до прибиральниці.

— Давав добрим людям. Але перед тим загортав у газету.

— Добрі люди… це хто?

— Голова сільпо, завфермою, зубний лікар, синові священика давав. Кому іншому — не бачила, що брехати.

— Обраним, значить, — уточнив майор. — А шафу тримав замкненою?

— Само собою, золотенькі. Там же цінність.

— Яка? — насторожився Бучин.

— Та самогонка ж, — стару здивувала нетямковитість міліціонера.

Той тихо засміявся. Правика це не розвеселило. Метаморфози з переоцінками цінностей давно вже його не дивували.

— Чому ж дверцята не замкнені? — запитав.

— Сама дивуюся, видать, не встиг замкнути, — заокруглила великі сливові очі стара.

«Не встиг… Це я й сам розумію».

Відпустив прибиральницю, Бучина відрядив до сусідів, чиї городи межували з подвір'ям клубу. А сам ще раз уважно оглянув приміщення, приміряючись до нової роботи. Колись, у юному віці, коли весь розум і серце його заполонили книги Хаггарда, Роні, Сабатіні, Купера й того ж Дюма, він мріяв стати бібліотекарем. Щоб у затишку книжних полиць, під лапатим фікусом безборонно пірнати в запаморочливі таємниці, що їх ховають потріпані, вичовгані обкладинки. З тих пір книга завжди була для нього маленьким дивом, жаданою втіхою. Щоправда, невдовзі таємниці перекочували з книг у дійсність, і смислом його життя стало розгадувати їх. Тільки ці таємниці вже не збурювали солодку дрож і натхненні поривання — ці стомлювали, часто ранили душу, псували настрій.

Ось іще одну з них підкинув йому цей алогічний не книжковий світ… Устиг чи ні Цвак заповнити формуляр шанувальника Дюма? З одного боку, тому це було навіть вигідно — в разі необхідності пояснювало, чому на попільниці його відбитки. Зате зайве, щоб формуляр кидався в очі. Отже, формуляр з четвертим томом Дюма треба шукати у двох повних ящиках. Він, звичайно, з більшим задоволенням зараз дістав би з полиці Андрія Платонова чи Костянтина Воробйова, які не потрапили в шафу цінностей, незаймано лежать під табличкою «Книги радянського періоду». Та ба…

Перший ящик він перебрав одним духом. Безрезультатно. Кінчики пальців заніміли від гортання сторінок, у носі засвербіло від паперової порохняви. Розчахнув вікно і взявся за другий ящик. В саду шелеснуло. За кущами смородини майнула знайома плетена сукня. Вродлива сусідка вкладалася на лавицю до свого рукоділля. Йому добре було видно її звідси. Бліде зосереджене обличчя. Руки зграбно перебирають нитки, раз у раз відкидаючи за вухо русяве пасемце. Повнява, але струнка ніжка, закинута на коліно, грайливо похитує синьою в білу горошину пантофлею.

«Ні, не надто оригінально проводить своє дозвілля ця молодичка», — подумав Правик і неохоче повернувся до свого заняття.

Перед очима — маленькі корячкуваті літери, з них ледве висновувалися імена письменників, часто без закінчень. Правик механічно доточував їх, розшифровував, як міг, тоді, схаменувшись, відправляв формуляр у ящик. Того, що він шукав, не було.

За вікном дзенькнуло. В'язальниця, граціозно похитуючи тугими стегнами, несла з хати філіжанку. Сіла, дмухнула на паруючу рідину, піднесла до губів. Правик напружив ніздрі — відчув терпкий аромат на язиці. Під грудьми засмоктало. Спересердя зачинив раму, щоб не лакомитись. Вона почула, ковзнула поглядом і помітила його. Нараз потупила знічено очі, відклала філіжанку.

«Скромниця!»

Залишалася дюжина формулярів. Один, другий, третій… Нарешті! Ось він: «Дюма, 4 т.». Останній формуляр.

«Овва, не надто оригінальне мислення у вбивці. Якщо, звичайно, це він власноруч сюди поклав картку. Однак, чому порожня графа „підпис читача“? Та що це: титульна сторінка теж не заповнена, лише недбало накреслене слово „Білос“. Чи „Біляс“. А може, „Білас“?»

Грюкнули двері, повернувся Бучин. Став посеред кімнати, ляснув себе по стегнах.

— Інформації — нуль. У той час усі були на косовиці. Навіть діти з табору праці та відпочинку.

— А ця дама-рукодільниця теж нічого не бачила? — майор кивнув на вікно.

— Хто, Віруня? Вона саме приїхала, коли ми Цвака виносили до машини. Валізи розпаковувала на ганку. Я й поговорити з нею не встиг. Однокласниця. Дванадцять років не бачились.

— Звідки приїхала?

— З Києва. Тут мати її живе. Сама залишилася.

Правик уважно розглядав жінку, відчуваючи, як вона по-дівочому зіщулюється, напружується під його поглядом.

— Як же ти красуню таку до Києва відпустив, друзяко?

— Ох, товаришу майор, — лукаво зітхнув дільничний. — Не для мене ця пташка. В неї чоловік знаєте хто? Професор. Світило медицини. А я хіба що сільське світило — з ліхтарем винюхую по підвалах самогон та крадених кролів.

І в цьому зітханні прочитав Правик щось більше, ніж просто розчулення від зустрічі зі шкільною подругою. Енергійний, симпатичний Бучин подобався йому.

— Не сумуй, сержанте. Твій і мій ліхтарі заглядають у шпарини, куди не потрапляє сонячне проміння. Вони висвітлюють зло, щоб воно не залишилося безкарним. І це велика місія, друже. Бо страшний не сам злочин, а безкарність, яка розбещує, розкладає людину, суспільство і нарешті — націю. Безкарність неминуче веде до повторення зла. Кожен злочинець мріє придумати «ідеальний злочин», такий, що розгадати неможливо. Та вони помиляються: ідеального злочину не існує. Навіть за виняткової обачності злочинця в ході слідства обов'язково трапиться якась деталь, за яку треба вчепитися обіруч. Бачиш цей формуляр? Він належить убивці.

— Ви знаєте хто?! — прошептав одним видихом Бучин.

— Поки що ні, але скоро знатимемо. Чи проживає в Сорочому хтось на прізвище Білос?

— Ні, немає такого. Біласи є.

— Багато?

— Десяток родин набереться.

— А Біляси?

Бучин заперечно хитнув головою.

— Тоді слухай. Женеш у сільраду і хутко складаєш список усіх Біласів. Придумай якесь звернення до сельчан. Хоча б заклик дотримуватися санітарії у дворах… Одним словом, кожен з дорослих Біласів повинен розписатися про ознайомлення з цим документом. Люди не насторожаться, звикли до бюрократії. Зауваж, розписуватимуться твоєю ручкою, яку ти перед цим добре протреш хусткою. Після кожного візиту непомітно загорни її в папір і поміть ім'я та по батькові «підписанта». Знайдеш стільки ручок?

— У мене сестра в крамниці канцтоварів, візьму напрокат, — збуджено вигукнув дільничний.

— Зачекай. Якщо вдасться, кинь оком на їх полиці з книгами. Може, помітиш том Дюма. Подивися ще раз, як виглядає.

— Та пам'ятаю. Стоїть перед очима, як…

Порівняння майор не почув — міліціонер був уже за дверима.

Правик теж вийшов, хотів ще раз оглянути клуб, горище. Відчинив побиті ногами двері, увійшов до вестибюля, похмурого й сирого навіть у таку спекоту. Десь у нутрощах будинку скімлив баян. Темним залом пішов на той звук, стрибнув на сцену і побачив вузеньку смужку світла збоку. Двері верескнули, як живі. В задимленій комірчині сидів до нього спиною Дорофей і знічев'я награвав уривки народних мелодій. Неохоче обернувся, мружачи запалені сльозаві очі.