— Чому для цього повідомлення я зібрав вас тут? Бо хочу показати вбивцю. Всім чотирьом.

Чотири пари очей втупилися в нього.

— Так-так, я не жартую. — Він кивнув підборіддям на людиноподібний матерчатий тулуб, набитий ватою. — П'ять днів тому, після дев'ятої вечора, ви, Марто Сливак, наштовхнулись на труп свого чоловіка в саду. Те, що він мертвий, ви зрозуміли, коли побачили кривавий ніж у траві. Тіло лежало на боці, приховуючи рану. Назвались убивцею, прагнучи врятувати дорогу вам людину, та не знали навіть, у яке місце втрапив удар ножа. Не кажучи вже про інші деталі, які одразу не запримітили й фахівці. — Правик кинув побіжний погляд на колег. Ті напружено мовчали.

— Ви не вбивали, Марто Сливак. У вас є надійне алібі і свідки, які довели, що ви не причетні до цього. Тоді хто вбив? Найімовірніше той, у кого виявлено на одежі кров жертви, — студент-санітар. У часі й просторі тієї фатальної ночі все збігається, вказуючи на студента. Можна відшукати й причину. Отже, підозра, а далі й пряме звинувачення грізною силою нависло над ним. Він, звичайно, хитрує, виляє, вдається ледве не до міфотворчості, але нас це не дивує. Дивує інше: як цей юний убивця, котрий, судячи з усього, здійснив злочин несподівано, стихійно, примудрився не залишити анінайменшого сліду. Мастак, артист, міцний горішок… — Правик знову зиркає в бік помічників. — Але цей горішок, виявляється, з тріщиною. Мастак-убивця не пам'ятає навіть, яким знаряддям орудував і як. Що це: продовження гри, нові хитрощі? Ні, просто ви не вбивали, юначе.

— Хто ж тоді? — вихопилося в Баранова.

— Хто? — тихо перепитав слідчий, підняв із землі черешню, потер об штанину й кинув до рота. Відтак обернувся до студента. — Пригадуєте, як я мучив вас просьбами десятки разів переповідати мені все, що сталося за той відрізок часу, поки ви були в саду… Про ваші дії, про побачене й почуте, про ваші думки, про запахи довкола. Кожного разу я довідувався про все нові й нові деталі, а деталі, як відомо, це — бог. Енного разу ви обмовилися, що перед тим, як прилягти на лавку, зняли халат і повісили на кущ. Бо з дитинства навчені шанувати одежу. Через дрімоту вловили незрозумілий шум. Але ж обривати солодке марево сну так неохота. Остаточно прокинулися й підвелися тільки тоді, коли поряд щось зашаруділо й кинулося в кущі. Саме в цей час за вами засигналили з вулиці і ви, підхопивши із землі халат, побігли до машини. Завважте: халат ви підняли із землі. Чому? Адже недавно чіпляли його на кущ. Отой, наскільки я здогадуюсь? — Правик показав у бік Сливакової ділянки, що розташовувалась ярусом нижче.

Студент, напружений, спітнілий, кивнув.

— Ідемо далі, — провадив слідчий, і знов підчепив двома пальцями черешню з трави. — Виходить, ваш халат хтось чи щось скинуло з куща… Погода була безвітряна. Отже — хтось. Нагадайте нам, будь ласка, що було в кишенях халата.

Студент прокашлявся, набрав повітря в легені, однак голос його був помітно кволим, надтріснутим.

— У лівій кишені книжечка новел Стефана Цвейга і гребінець, в другій — пряники. Мені їх видали в буфеті замість здачі.

— Скільки було пряників?

— Я ж вам казав — три. Один десь потім витрусив.

— Не витрусили. Його вкрали.

— Хто? — студент пришелепувато закліпав очима.

— Той, хто вбив Сливака. Якщо вбивці-самозванці, тобто ви і Марта, не могли залишити на місці злочину жодних слідів, то справжній убивця — залишив. Однак ми спочатку не надали їм значення. На кишені вашого халата (не на руках, як ви гадали), на банці з садовим варом і на ножі, яким убито Сливака, знайдено кров і тонкі світлі волосини. Вони не належать людині.

— А кому ж? — ошелешено вигукнув Баранов.

Правик пройшов кілька метрів і носком черевика відкинув мішковину з горбика. Під нею лежав мертвий собака — великий, кудлатий, рудий. Жовті зуби шкірилися в дикому оскалі. Кожному стало не по собі. Найжахливішим було те, що в цій морді проглядалось щось людиноподібне.

— Експертиза встановила ідентичність тих волосин і шерсті цього безпритульного пса. Це він винуватець усього, що сталося тут п'ять днів тому. Спробуймо вишикувати події в ряд. Сливак нарізує живці з груші для щеплення. Драбина, як бачите, приперта до стовбура. Він на дереві. В цю мить садом пробігає рудий пес, що вже надокучив цілій околиці. Зупиняється біля ослінчика з інструментами, принюхується до банки з садовим варом. До нього, як виявила експертиза, Сливак додав смалець і мед — тоді маса більш живлюща і краще принаджує бджіл. Вар і пса принадив, той перекинув банку. Ось гляньте. — Правик видобув з кишені конверт з фотографіями, знайшов потрібну й простяг Баранову.

— Він ретельно склав інструменти на ослінчику, а банка лежить у траві. Педантичний Сливак не потерпів би такого. І ще про педантизм… На його робочому фартуху — повздовжній розріз. А він не мирився навіть із крихітною дірочкою чи з відсутністю ґудзика, який і застібати не треба… Сливак побачив з дерева собаку, хотів чимось кинути в нього і зірвався. На одній з гілок здерта кованим черевиком кора. Можливо, падіння не було б настільки фатальним, якби він не зачепився фартухом за сучок. Голову шарпнуло вбік, і гострющий ніж у руці механічно черкнув по шиї, перетяв сонну артерію. Сливак одразу втратив свідомість і почав стікати кров'ю. Кров принадила пса… Коли той далі подався шукати якийсь харч, писок був забруднений кров'ю. В кишені халата винюхав пряники, і, поки студент прокинувся, встиг добути один з них і замацькати кишеню кров'ю. Навмисне не придумаєш… Вчора я наказав відловити цього собаку, але він чкурнув із засідки гицлів. Довелося його пристрелити. Пес, що скуштував людської крові, небезпечний ще більше.

Жінка гидливо і водночас пильно вдивлялася в брудну волохату звірину.

— Ось, власне, і вся історія, — підсумував Правик і випростався.

— А як же тепер ми? — жінка теж повільно підвелася. У великих темних очах її застигла розгубленість.

— Ви поза підозрою. Ви — вільні люди, — розвів руками слідчий.

Він розумів, що мала на увазі Марта, що тривожно забилось у запитанні, яке вихопилося в неї мимохіть. Але що він міг сказати їм?

«Усміхніться, красуне, це вам так личить…» «Не вішай носа, хлопче. Здати вчасно залік — далеко не головне в житті…»

Що він міг їм сказати? Хіба він знав, як їм бути далі? Тільки ці бджоли, запрограмовані вищим розумом, достеменно знають, як і що їм робити зараз, завтра, позавтра, завжди…

1990 рік

СІЛЬСЬКИЙ УЇК-ЕНД

День почався гарно — дзвінком Бучина.

— Вітаю вас, майоре. Цвак опритомнів.

— Повтори! — гукнув у слухавку Правик.

— Кажу, бібліотекар ожив, навіть не стогне вже. Дві миски каші виїв.

— А лікар що?

— Каже, що криза минула, житиме чортяка. Які будуть розпорядження?

Правик секунду поміркував:

— Поклади в найближчій церкві свічечку.

Бучин силувано зареготав.

— Свічка зачекає… А от нам би поквапитись, поки залізо гаряче! Я оце… не втримався… почав розпитувати його і, знаєте, що він сказав?

— Що? — майор затамував подих.

— Сказав: «Я нічого не пам'ятаю. Ніхто мене не вбивав. Нещасний випадок. Дайте мені спокій». А сам позирає злякано, як щур з муки. Боїться чогось. Не хоче, мабуть, видати вбивцю.

— Та це ж чудово! — видихнув Правик.

— Не розумію вас, товаришу майоре, — здивувався Бучин.

— Цей воскреслий чорнокнижник, напевно, вперше в житті зробив добру справу. Перед брамою пекла згадав, що існує таке поняття, як сумління.

Бучин ледве не рюмсав на тому кінці дроту:

— Убийте мене, але я нічого не розумію. Може, після безсонної ночі в лікарні мій мозок погано працює…

— Отож. Кидай усе, поснідай і відсипайся.

— Товаришу майоре, але ж справу треба довести до кінця…