— Заздрите?

— Ні, краще своє горе, ніж чужий гаразд.

— Маєте рацію. А ще кажуть: бідний не той, у кого мало, а той, кому мало. Ану гляньте на ці формуляри. Хто є хто?

Дорофей дістав окуляри.

— Пенсіонер, ветеран війни, — кинув формуляр на стіл. — Вчителька, теж на пенсії вже. Учень. Ще одна учениця. Інші троє теж. Хто в цей час читає книги? — старі та діти. Люди в роботі, косовиця наспіла.

— Чи припускаєте ви, що хтось із них міг?..

— З оцих — ніхто, — аж надто поспішно запевнив Дорофей.

Правик удав, що така відповідь не здивувала його.

Барабанив пальцями по верхньому формуляру.

— А ветеран… Як його? Володимир Олексійович Орел… Чому ж він не міг? Теоретично.

— Та хоча б тому, що він цю попільницю обіруч і не підніме. Правиця в нього паралізована.

Увійшов Бучин, за ним — вайлувата літня жінка в гумових чунях на босу ногу. Запахло солодкаво-нудотним духом хліва. Жінка кольнула Правика гострим поглядом і без запитань почала:

— Прийшла я до бібліотеки по одинадцятій. Якраз троє дітей вибирали книжки. Цвак з ними фіглював. Діти пішли, зайшла Марта Михайлівна, вона мою доньку рахункам вчила в школі. Показкували ми з нею про болячки свої. Цвак хвалився, що якісь ліки їй дістане. Я домила підлогу і вийшла разом з Мартою Михайлівною. На вулиці ще поговорили хвилинку, а пак я пішла прибирати клуб. Десь коло полудня замкнула його, бо завклубом іще не вернувся з города. Надворі згадала: треба набрати Цвакові свіжої води і сказати, що завтра прийду пізніше, бо веземо бика здавати. Дивлюся — двері відчинені. Не схоже це на нього, страшно мух боїться. Ступила на поріг і залящала не своїм голосом. Коло столу Цвак лежить. Тихо гойкнула на нього — не ворушиться. Тоді я бігом у сільраду.

— До попільниці ви не торкалися? — запитав Правик.

— Ні, Бог не дасть збрехати.

— Хто ще заходив до бібліотеки після вчительки?

— Товаришу майор, — втрутився Бучин. — Я розмовляв із сусідом навпроти. Він ногу вивихнув, посижкує у холодочку біля воріт. Зранку в бібліотеку забіг гурт дітей, потім вчителька-пенсіонерка Марта Михайлівна. Після неї Володимир Олексійович Орел, наш ветеран. Більше ніхто не заходив. Хіба що ось прибиральниця.

— Старші ниньки не в моді. Тому й забирає їх смерть до часу, — ледь чутно промимрила стара.

Бучин глянув на неї, тоді на Правика.

— Можна ще розпитати самого Володимира Олексійовича. Він підсів до сусіда з хворою ногою, і вони майже півгодини розмовляли, поки зять не підібрав його машиною. В останню хвилину бібліотекар виніс бриля, якого забув Орел. Віддав і повернувся назад.

— Бог не палицею карає, а смертю, — знову шепнула сама до себе жінка.

«Виходить, ветеран поза підозрою, — підсумував подумки Правик. — Відбитки пальців доведеться брати лише в прибиральниці і Дорофея. Тут усе просто. А ти вже ладен був побудувати химерний ребус у стилі „Агати Крісті“».

— Налийте мені, будь ласка, води, — обернувся до прибиральниці.

— Я вам свіжої принесу, — стрепенулася, виказуючи готовність прислужитися. Схопила графин і зачеберяла до дверей.

«Цей графин треба забрати з собою на експертизу. А про бібліотекаря вона не надто шанобливо говорить. Втім, як і Дорофей», — відмітив про себе майор.

Книги, ці вічно свіжі джерела духу, пахнуть усе-таки тліном і пилом. Тому він з насолодою вдихнув надворі лоскітний запах прив'ялого сіна й плодів. Зірвав жменю слив, що звисали низько-низько, хоч губами їх діставай. Усміхнувся, як давній знайомій, молодій жінці в сусідньому саду. Вона плела гачком. Напевно, приїжджа, міська гостя. Для неї тут справжній уїк-енд, не те що для нього.

Та ба, одним днем вимушений уїк-енд у Сорочому не завершився. Гадав, що як тільки будуть готові результати дактилоскопії, зателефонує в прокуратуру району, — хай самі вже там розбираються, чому і як це вона вчинила.

Однак результати ошелешили: на попільниці відбитків пальців прибиральниці не виявили. Можна припустити абсурдну гіпотезу, що баба одягала рукавички, але на тій же попільниці — свіжі сліди, що не належать ні самому Цвакові, ні Дорофею. А крім завклубом, що заглянув до Цвака перед поїздкою на районну нараду, прибиральниці і тих семи читачів, до бібліотеки не заходив більше ніхто. У всякому разі, сусід бачив тільки цих. Якщо читачі не торкалися попільниці — а це належить вияснити — очевидно, був хтось восьмий. Був, і він подбав про те, щоб проникнути сюди і зникнути потім безслідно. Залишити відбитки на каменюці не боявся — в картотеці управління внутрішніх справ вони не зареєстровані. Не боявся також, що на нього впаде підозра. Міг з'явитися як читач, вибрати книжку, розписатися, а потім зробити своє чорне діло і встромити відкладений формуляр в один з ящиків. Тобто забезпечити собі про всяк випадок алібі — мовляв, міняв книжки, помацав диковинну попільницю. Це в разі, якщо ним зацікавляться…

А як проник сюди? Городами. Або сховався заздалегідь на горищі, в коридорі, в якомусь закапелку. А в урочний час вийшов. Погомоніли хтозна про що… і коли Цвак розгадав лихий намір візитера, було вже пізно. Бібліотекар устиг зробити лише два кроки назад. Найімовірніше, що той, хто вбивав, був сильний і спритний… Однак не міг він зникнути безслідно. Хтось мусив бачити, як він утікав городами… Треба розпитати сусідів, хоча б оту кралю, що плела. Розпитати не завадить, але чи варто так примітивно трактувати дії обачного вбивці. Стрибки через паркани, біг стрімголов у кукурудзинні… Він міг далі сидіти в криївці, а потім, коли зібрався натовп роззяв, непомітно приєднатися до них. А міг через горище перебратися в клуб — і шукай вітра в полі…

В нейрохірургії, куди майор зателефонував, новини теж були невтішні. Цвака привезли з проломом черепа, спішно зробили операцію. Передбачення, як кажуть англійці, фіфті-фіфті — однакові шанси як на летальний кінець, так і видужання. Та й ото гарантію, що до нього повернеться пам'ять і здоровий глузд, ніхто не дає.

«Як важко жити в світі, де ніхто не дає гарантій», — буркнув сам до себе Правик. Тоді зателефонував Бучину, щоб зібрав усіх учорашніх відвідувачів бібліотеки, і виїхав у Сороче.

Опитування нічого не прояснило, хіба запевнило слідчого, що невідомий «восьмий» таки був. З читачів ніхто попільниці не чіпав. Бібліотекар поводився звично, жартував, і, як завжди, просив про якусь дрібну послугу. Семикласникам дав «Одіссею капітана Влада», але наказав, щоб до вечора був мішок конюшини для його кролів. Вчительці пообіцяв дістати брошуру про лікування шкіри глиною і одразу ж поцікавився, чи не допомогла б його племіннику-студенту з контрольною роботою. Як відмовиш? Старого Орла силоміць умовив подарувати для бібліотечного стенда кілька фронтових фотографій. Така вже в нього вдача була.

Люди пішли. Прибиральниця, що, слухаючи їх, голосно зітхала в кутку, зараз принишкла. Правику стало шкода її. Лагідно попросив:

— Огляньте уважно приміщення. Чи все тут так, як було до вашого вчорашнього прибирання? Може, бракує чогось?

— Не знаю, я не заглядала в шафу. Бігме, не заглядала.

Правик розгледівся.

— Про яку шафу ви кажете?

— Ондечки та, — жінка повела очима в куток, де стояла вузенька шафка на одні дверцята. Такі можна зустріти в лазнях або робітничих роздягальнях. Клямка навісного замка висіла без колодки. Правик підійшов ближче і, перш ніж відчинити дверцята, запитав:

— Що тримав тут Цвак?

— Як вам сказати? — полохливо загнулася жінка. — А він живий?

— Цвак? Так, йому зробили операцію.

— Тоді в нього й запитайте. Я в шафі не газдувала.

Бучин кашлянув, грізно глянув на стару:

— Ви зрозуміли запитання товариша майора?

Останнє слово, напевно, справило на неї враження, бо одразу ствердно замотала головою:

— Самогонку тримав, прости Господи…

— Випивав на роботі?

— Та не для себе, на продажу. Магазинної не накупуєшся, увечері й поготів. А Цвак чисто жене, що брехати. І людям дешевше, і він має якусь копійчину. Хижу, гадаєте, з чого підняв — з книг?