Правик підсумував жорстко і зовсім тихо — він завжди говорив так, коли хотів дати знати співбесіднику, що розмову закінчено:

— Сержанте, від сьогодні «справи бібліотекаря» не існує. Вважай, що ти мав рацію щодо попільниці…

День почався гарно. Настрій не зіпсував навіть маленький поріз на борлаку під час гоління. Правик старанно припік ранку угорськими квасцями, заходився розтирати долонею потилицю, що тупо нила зранку. А сам згадував, перебирав у пам'яті останні три дні, «сільський уїк-енд», як назвав їх полковник Баглай.

Ось так завжди. Ледь-ледь розпогодиться над твоєю бідною головою, задрімає сатана, втихомириться на день-другий міська шпана — можна б нарешті розслабити розшарпані нерви, привести до ладу папери і власні думки, відпочити від крові й житейського бруду… Та де там. Шеф ревно оберігає його від розмагнічення, дбає про його робочу форму. Гадає, що коли навантажиш віслюка недостатньо, той ляже… Цікаво, що цього разу хоче підкинути? Здається, в місті спокійно.

Полковник заклопотано перетасовував аркуші на столі, наче розкладав хитромудрий пасьянс: яким би це козирем приголомшити карний розшук? Підкрадався манівцями.

— Ти славно покрутився за цей місяць. Продихни трохи, відпочинь від міської веремії. Знаєш що? — а махни на село. Подихай озоном, пожуй садовину без нітратів.

Правик звів у подиві брови.

— Що, вже й міліцію посилають на косовицю? — в'їдливо запитав.

Баглай спохмурнів:

— Районщики запарились, треба хлопцям допомогти. Всього на день-другий роботи. Від тебе вимагається лишень консультація. Дільничний там, кажуть, меткий хлопець. Ти його тільки спрямуй, а сам сиди й вишневими кісточками плюй у небо. Уїк-енд. Ти ще мені дякувати за це будеш.

— Дякую, — приречено зітхнув Правик.

Полковник ще довго розводив про службову солідарність і жертовність на вахті державної законності й правопорядку, а майор втупився очима у вату, що стирчала з вуха шефа, і подумки промовляв своє давнє закляття: «Хіба можна гніватись на людину за те, що вона не така, якою хочеш її бачити ти». Ця молитва не раз рятувала його від внутрішніх вибухів. Допомогла й зараз.

— Напевно, когось прохромили вилами на межі? — запитав примирливо. Не сумнівався, що там убивство, інакше для чого виряджати його, та ще з такою підбадьорливою тирадою. Леоніду Правику вже кілька років доручали здебільшого «мокрі» справи.

— Ні, бібліотекаря вбили в Сорочому. Уявляєш? Можеш узяти ще когось.

— Спочатку сам гляну…

Сороче лежало обіч магістрального шляху, за крем'янистою горою, у розлогій балці. Будинки, двори і навіть вулиці ховалися від спеки під кронами старих черешень, у вітті яких діловито ярмаркували сороки. Ось чому — Сороче. Приїзд гостя вони привітали істеричним скрекотом.

Правик заїхав у двір клубу й побачив у сусідньому городі, відмежованому зеленим тином, молоду жінку в дорогій, як на будній день, дірчастій льняній сукні.

— Де бібліотека?

Вродлива русявка кивнула на облущені двері з тильного боку споруди. Та його вже помітили з вікна, вийшли назустріч. Молодий вусатий міліціонер і миршавий чоловічок у м'ятому костюмі. Його виснажене обличчя було неначе припорошено пилом.

— Дорофей, завклубом, — блиснув той запаленими білками очей і нерішуче простяг кощаву руку.

«Тихий п'яничка», — подумав Правик.

— Дільничний інспектор Віктор Бучин, — відкозиряв симпатичний молодик у формі. І проникливо затарахкотів: — Я як побачив на підлозі труп, одразу побіг до школи…

— Навіщо? — поцікавився Правик.

— По крейду. Треба ж було зробити обрис його положення.

В приміщенні ліворуч від столу майор побачив розкарячену фігуру, виведену крейдою на зачовганій дерев'яній підлозі. Поряд лежав перекинутий фанерний ящичок з читацькими формулярами й чимала каменюка.

— Він був непритомний, але ще живий. На чолі рана з ум'ятиною. Ось на цьому місці, — дільничний помацав спітніле чоло Дорофея. Той дрібно закліпав очима, шморгнув носом. — А це — зброя, — міліціонер наблизив палець майже за міліметр до каменя-попільниці.

Власне, це був уламок якоїсь магматичної породи з видовбом у формі виноградного грона. Камінь правив за попільницю.

«Такою цяцькою і коня можна вкоськати, — подумав Правик. — Отже, коли було нанесено удар, жертва або сиділа, або стояла біля столу… Ні, не сиділа, інакше не відлетіла б на два метри. А якщо не сиділа, то бачила намір зловмисника, могла боронитися. В лоб несподіваних ударів не буває. Чому бібліотекар не захищався? Чому не втікав? Дав себе ударити каменем зі свого столу… І що це за вбивця, котрий прийшов убивати чоловіка на робочому місці, його ж попільницею?!»

— Хто перший застав його тут? — запитав уголос.

— Прибиральниця, — відповіли ті двоє хором.

— Де вона?

Бучин запитально глянув на Дорофея, той — на годинник.

— Як де? Дома, корову доїть, — пояснив як щось само собою зрозуміле.

Майор торкнув Бучина за рукав.

— Збігайте по неї. А дорогою назад порозпитуйте сусідів, хто що бачив о тій порі. До речі, шли це сталося?

— За моїми підрахунками, близько тринадцятої.

— Так, десь три години тому, — підтвердив завклубом.

Дільничний пішов.

Майор став розглядати речі на столі. Перев'язаний пак нових книг, декілька зашмуляних учнівських зошитів, ще один повний ящичок, лупа з надщербленою лінзою, кулькова ручка — вона лежала на стосику формулярів. Правик розгорнув верхній, пробіг очима останній запис: «Еліза Ожешко», «Над Німаном». Відтак ручкою бібліотекаря черкнув на чистому аркуші. Взяв лупу і почергово роздивився цей штрих і запис у формулярі — паста та сама. Свіжа. В інших формулярах, що лежали під ручкою, останній рядок теж написаний сьогодні, їх було сім. Ці семеро читачів, отже, нині були тут. Хтось із них? Але міг бути й восьмий, а формуляр прихопити з собою. Чому ж залишив попільницю? І чи витер після себе «пальчики»?

Глянув на камінь через лупу. Дорофей некліпно спостерігав за діями слідчого. Той перехопив його погляд, знітився, уявивши картинність своєї пози. Спересердя кинув лупу на книгу, різко запитав:

— Ну, то кому заважав ваш бібліотекар?

Завклубом стенув плечима.

— Не знаю, особисто мені не заважав.

— Спасибі за щирість. І все-таки мені цікаво: за що можна вбити бібліотекаря?

— Звідки мені знати? На це є ви, — буркнув той.

Правик сів на підвіконня.

— Ви людина культури, повинні мене зрозуміти. Наше ремесло дуже схоже на їх, — кивнув на полиці з книгами. — Письменників. З тою різницею, що наша робота брудніша й ще менш удячна, ніж їхня. Письменники намагаються відповісти на запитання: що, де, коли? Нам же не відоме основне: хто? Ми ловимо чорного кота в темній кімнаті. Морок — це невідомість, чому кіт нашкодив. Запитання «чому?» нелегке навіть для письменника, інженера людських душ. А його повинен ставити собі щодня опер, тобто я. Інакше моя місія залишатиметься різновидом сізіфової праці. Отже, чому міг статися замах на вашого бібліотекаря?

Очі Дорофея почервоніли ще більше. Він щось натужно ковтнув і сам запитав:

— А чому рік тому в сусідньому селі згвалтували сімдесятирічну жінку? Чому кожна дискотека завершується бійкою? Чому недавно задушили шестирічного хлопчика біля ресторану в місті? Чому немовлят викидають на смітник? Чому? Та що там балакати, — злобно махнув він рукою. — Люди Бога колись боялися, нині не бояться вже й міліції. Дійшло до того, що тюрмою похваляються.

«А цей Дорофей не такий уже й простачок», — подумав майор.

— Гаразд, про це поговоримо потім. Я б хотів дещо про вашого бібліотекаря дізнатися. Намалюйте його, так би мовити, соціально-психологічний портрет.

— Андрій Цвак уродженець нашого села. Мій ровесник, тобто сорок шість років. У бібліотеці працює ледве не з пелюшок, свого дядька заступив. Розлучений, поставив собі недавно дім на сестриному городі, завзято ґаздує. Він це вміє, енергійний чоловік. Був… Знаєте, хто на що вдався. Одні гроші люблять, інших гроші люблять.