Сіла, з телевізійних жартів сміється розкотисто й дражливо. А я відчуваю — для мене. І очі блищать, як мокрі сливи. Скінчився гумор, говоримо про те, про се, більше про медицину — з нею кожен обізнаний. Гостя скаржиться, що спину протягло, ниє. Диктую рецепт: скипидар, оцет, яйце в шкаралупі, кілька днів хай вистоїть. «Гаразд, я приготую, а ви мене розітрете, бо чоловік з пасікою в гори поїхав». Я червонію кожною клітиною, а вона: «Що тут такого, ви ж медик. А я вас нагодую. Бідненький, такий худющий». — «Еге, — намагаюся оволодіти собою. — Баба теж так каже: одні мощі торохтять». Вона сміється: «Хо-хо-хо, кістки, шкіра, м'язи. Більше нічого й не потрібно…» Марто, Марто…

Хтось обережно торгає мене за лікоть. Це водій. Сонно посміхається: «Вйо, бо коні мокнуть!» Значить, знову в ніч. Як там у Нодара Думбадзе: «Випиймо за ніч, що дніє». Це про мене. Їдемо. Знову дрімаю, притулившись скронею до холодної шибки. Лікар торгає мене — боїться, щоб на вибоїнах не вилетів з машини. Були трапунки.

…Алкогольне отруєння. Між бурхливими приступами блювання хлопець благає: «Мамо, чому тато дивиться, чому він дивиться?! Скажи йому, хай піде звідси, ну скажи…» Батько мовчки протирає скельця окулярів, знову втуплюється в сина. Жінка шепнула нам, що він не п'є зовсім. А син…

Напад істерики в молодої вродливої жінки. Її все ще тіпає, прекрасні, як у діви Марії, очі, стомлені й порожні. Чоловік з винуватим виглядом вибігає на вулицю й рве з квітника нарциси. В яскравому ліхтарному світлі видно, як він боязко озирається. Квіти мокрі, пахучі, хрусткі. Він вручає їх нам з лікарем. Жінка задоволено киває. Лікар робить їй укол у сідницю й промовляє: «Будете жити, мамочко».

І ще було… Маленька, хирлява постать з білим клуночком при грудях біля воріт м'ясокомбінату. Клуночок виявляється забинтованою рукою, щойно порізаною ножем. На марлі чорна пляма, вона росте, росте… Стоп! Я допомагаю їй сісти, пропоную: «Покладіть руку на тапчан, легше тримати». Відгортаю ковдру. Закутуляна рука лежить на зеленій клейонці, як немовлятко. Кривава пляма — як личко. Ця кров… вона могла залишитися на клейонці, а потім потрапити на мій халат, коли я знову приліг…

— Відчиніть! Чуєте?! Покличте слідчого! Я все згадав.

— Картина, Леоніде Петровичу, ясна й проста, як канцелярська скріпка, — бадьоро мовить Баранов. — Ось як я бачу її. В саду відбувалися їх вечірні побачення. Пригадуєте слова баби-сусідки? «Безсоромна, тільки відлучиться чоловік, а вона — пасти собак із квартирантом у сад». Фольклор точний. Отже, Сливак, вірний своєму розпорядку, близько дев'ятої лаштується спати, вони — на гульки. Для цього й ковдра припасена за винницею. Так і того вечора. В студента лучилося вільних півгодинки під час чергування (це не від нього залежало — ми перевірили), і він покликав свою пасію. Далі — райські кущі. Однак Сливак, рогатий муж, здогадується про зраду, слідкує за дружиною… або просто випадково опиняється в садку — забув щось: той же ніж, з яким удень щепив грушу. Шкода, щоб іржавіло добро. Натрапляє на полюбовників. Спалах ревнощів, жадання помсти кидає його на студента. Але той спритніший — і ніж опиняється в його руці. Один помах — і сонна артерія перетята. Коханці швидко про все змовляються: він, мовляв, був на нічному чергуванні, вона — на вечірці в колеги. Алібі добротні. Тихо розходяться…

— Забувши ковдру на траві, — підкидаю їжачка.

— Ковдра залишилася за виноградними шпалерами, не в полі зору. В сум'ятті можна було й забути про неї. Не бачу в цьому нічого дивного.

Час докинути нового їжачка:

— Зате трішки дивно, — кажу, — що на ковдрі не виявилося жодної ворсинки з одягу студента, хоча інших, різних, там добра жменя.

Баранов регоче. Я знаю, що він подумав.

— Ні, ти помиляєшся, Льошо. Навряд чи це пір'я численних когутів-залицяльників симпатичної блудниці. Щось не те. А ніж? Чому на ньому лишень відбитки пальців Сливака?

— Дуже просто. Спочатку його вбили, витерли руків'я ножа, знову затисли в його руці й відкинули вбік.

— Навіщо?

— Імітували самогубство.

— Самогубство? Ніж за два метри від трупа…

— Груба імітація, звісно, але злочин не готувався заздалегідь. Дії вбивці були похапливі, сліпі, позбавлені логічного обумовлення.

— Гай-гай, Льошо, багато чого в цій історії позбавлене логічного обумовлення.

— Наприклад? — Баранов позирає насторожено, готовий до чергової шпички в свою версію.

— Наприклад те, що ніхто не бачив, коли і як повернулася Марта Сливак з гостини. А вона там була до сьомої, це вияснено. По-друге, сліди від черевиків студента. Вони ведуть лише до живоплоту Сливаків, до кущів смородини. Кінолог з собакою теж потвердив це. Невже він літав над садом чи стрибав з дерева на дерево? До ковдри у винограднику треба було якось добратися. Щиро кажучи, мене ця ковдра непокоїть. Крім цілої колекції ворсинок, волосин і ниток, вона має ще одну цікаву прикмету. Протерта на вигинах, нагадує накидку з заднього сидіння легковика. Як це тобі подобається, братуню?

Баранов, перетравлюючи сказане, міркує вголос:

— Авто… Було авто. Марту могли підвезти й непомітно висадити. Що ж, автомобілі — це хобі Гайовича.

— Я вже дав йому команду.

— Так чи інак, — набурмосено резюмує Баранов, — а кров жертви на халаті студента — доказ незаперечний. А з фактами не сперечаються, їх пояснюють. До речі, що він ще вигадав після того, як поранена робітниця м'ясокомбінату не «пройшла»?

— Сказав, що пили квас із бочки на вулиці. Продавець простягнув йому кухоль, а з пальця кров стікає. «Що сталося?» — запитав студент. «Якась підлота вкусила», — відповів той. «Що, палець?» — «Та ні, кухоль. А я порізався». Студент приніс пачку бинта й дав продавцеві… Наші хлопці перевірили, розпитали водія — було таке. Але кров, звичайно, не та, що нас цікавить. Тоді я припинив гру в кішки-мишки, сказав йому, що на халаті виявлено кров убитого Сливака.

— А він що? — запитав Баранов.

— Вирячив з подиву очі.

— Артист. Філолог. Але міцний горішок.

Невже це правда — убито Сливака?

Хоча навіщо їм жартувати зі мною. Ні, так не жартують. Слідчий сказав про це якось неохоче, роздратовано, наче сердиться на мене й на себе водночас. І при цьому несамовито зачісував волосся. А що ж я? Вирячив очі: як убили, хто?! Слідчий підглядав за мною з тривожною цікавістю, і очі його промовляли: «Ти, ти?..» Я прошепотів: «Це якась чортівня». А сам злякався. Ні, не того пронизливо-пильного погляду, самого себе злякався. Як тоді… І якби слідчий тої миті строго запитав: «Ти чи не ти?», я відповів би: «Не знаю». Бо в затуманених очах стояла Сливакова масна рожева лисина в темно-зеленавій шахті колодязя.

Він завжди, коли щось просив, починав з кінця, з приємної обіцянки. На кшталт: «Заходьте, пивка вип'ємо. З медом. Я вчора свіженького качнув, липового». І наче згадавши щось, заклопотано додав: «Три камінці обвалилися з колодязної стінки. Залатати б їх. Підсобите?» Я понуро згодився, намагаючись не дивитися в лукаво-улесливі очі. Тоді ми ще спілкувалися по-сусідськи, вірніше, він залучав мене як дешеву робочу силу.

І ось він прив'язав до корби товсту мотузку, до неї примуцував ослінчик, сів на нього й махнув мені: «З Богом». Я спустив корбу на потрібну глибину й зафіксував. Потім подав йому відро з цементним розчином. Він мурував, наспівуючи, а я спостерігав за роботою, опершись на цямриння. На лисині його рясно зібрався піт, вона блищала, як великий рожевий слимак. Я ще подумав: Сливак-слимак… Він наспівував якісь сороміцькі куплети про Манечку і Ванечку, котрі, «як гвинтик і гаєчка, не зійшлися діаметром». Час від часу підводив голову й підморгував мені. А я гидливо відвертався… Цей нікчемний чоловік, цей слимак у людській подобі володіє Мартою, моєю Мартою. Та ще й безсоромно принижує її розпусною немічністю. А на мене дивиться зверхньо, поблажливо, як на слухняного телепня, яким завжди можна послужитися, кинувши кісточку зі столу. Слимак… Тоді мій погляд ковзнув на сокиру, загнану в поліно. А потім — на корбу, з якої звисали напнуті, як струни, мотузки. І холодок пробіг хребтом: досить одного удару по мотузці — й Слимака немає. Сокира притягувала до себе, як магніт. Долоні аж змокріли — так вчепилися в шерехату цямрину, щоб ноги самі не рушили до поліна. Досить лише черкнути лезом по шворці — і все. Марта вільна, і тільки моя…