Вчора Правик встиг коротким поглядом професійного ока зафіксувати всю обстановку на кухні. Тільки не це… Маленька, завбільшки з книжку, іконка на стіні між двома підвісними шафами. На ній зображена розкрита біблія, зі сторінок Святого Письма проростає біла лілея, яку скропляє кров з великого серця, отороченого терновим вінком. А зверху підківкою біліє напис: «Пом'яни мене, Господи, коли прийду в царство Твоє». Робота не стара, але досить добротно намальована. Ні, не міг він її не помітити. Не було вчора цієї іконки. Перехопив погляд малого.

— Гарна картинка, — ковзнув поглядом по стіні.

Малий ствердно кивнув:

— Бабуся подарувала. Ми до неї в неділю їздили.

— А ти віриш у Бога? — несподівано запитав Правик.

Малий глянув на нього з підозрою, але ніякої каверзи не запримітив.

— Коли як…

Правик з розумінням хитнув головою. Помовчали. Нарешті хлопчик озвався:

— Дядьку, ви посидьте тут, поглядіть за газом, а я до Ромки збігаю. Однаково ж вам чекати…

— Що ж, біжи, коли довіряєш мені своє добро.

— Хіба ви щось украдете? Ви ж міліціонер, я знаю, — і вислизнув з хати.

А Правик знову став вивчати іконку. Як на нього, її б пересунути ліворуч сантиметрів на п'ятнадцять. Тоді висітиме симетрично. Дивно, в цьому помешканні, де кожна річ наче влита у свій строго відведений, вирахуваний до сантиметра простір, допущено таку неуважність. До того ж, іконка до стіни не прилягає, незграбно випинається, наче їй заважає щось. Підвівся, ступив крок і заглянув збоку. Так воно й було: під іконкою виднілася розетка. Правик потер скроню, сів. Отже, для материного подарунка місце виділили тільки тут. Ним заховали розетку. Іконку привезли в неділю, а повісили тільки в п'ятницю. На кухні, над розеткою… Стривай-стривай. Він прожогом кинувся з квартири, намацуючи в кишені ключ від дверей Буркуш. Відімкнув їх, засвітив, підійшов до ліжка. Його цікавила пластинка з чеканкою, що прикривала розетку, в яку Лариса встромляла вилку від програвана. Так і є… Вона красувалася на суміжній з квартирою Саладіїв стіні.

В кишені піджака він завжди носив складаний ножик. Ще з юності — «який комсомолець без ножика!» Ось він і зараз згодився. Викрутив шурупи, але пластина не піддавалася — наче вросла в штукатурку «з м'ясом». Підчепив лезом з боків — і нарешті вона з брязкотом упала на підлогу. Від того, що він побачив, здригнувся, наче від струму. Стара запилена розетка була в двох місцях розколота, в щілини могли полізти цвяхи. І тоді Правик про все здогадався, майже про все…

Приладнав пластину на місце і прикріпив її шурупами. Вернувся до Саладіїв. Господарів ще не було, молодий котяра бавився на кухні фіранкою. Правик підняв віко скрині. Там теж був лад і суворий порядок — десяток різновеликих секцій з інструментами, коробки зі свердлами, бляшанки з цвяхами та шурупами, в'язанки гайок та шайб. Диво-ящик, скарб для майстра. З тильного боку кришки — одразу й не запримітив — ремінцями закріплено два паяльники. Цілком однакові. Втім, один відрізнявся хіба що штепселем, точніше — незвично довгими саморобними стержнями вилки. Слідчий прикинув — завдовжки з півцеглини. Таку товщину мала стіна, що розмежовувала квартири Саладіїв та Лариси Буркуш.

Ось тепер він зрозумів достеменно все. Встромив довгу вилку паяльника в розетку, приховану іконою, знайшов у тій же скрині індикатор і подався знову в сусідню квартиру. Торкнувся латунної пластини над ліжком Лариси — лампочка індикатора червоно спалахнула.

Поряд мертво мовчав «Ноктюрн».

1989 рік

ОСКАЛ СОБАКИ

Ой леле, які вони недорікуваті, ці міліціянти… Невже так важко доп'ясти, що після внутрівенної ін'єкції дещиця крові потрапляє через голку в шприц? Елементарні закони фізики. Особливо доскіпується цей молодик, що назвався Козловим чи Барановим. Прищавий, хирявий на вигляд, а позирає веселим чортом.

— Отже, чебурашка? — перепитує в'їдливо.

— Так, — відповідаю я. — Пляма була схожа на чебурашку.

— Це порівняння вам зараз прийшло на гадку?

— Ні, я полуденкував у буфеті, до мене підсіла санітарка з кардіологічної бригади, посміхнулася й каже: «На твоєму халаті пляма крові, схожа на чебурашку». Глянув на плече: справді…

— Коли вона з'явилася?

— Хто, санітарка?

— Кров на халаті. Чебурашка ваша.

— Мабуть, після першого виклику. Я робив там укол і…

— Не соромтеся, розкажіть про все докладно, — єхидно припрошує молодий мент, косуючи краєм ока на старшого — сухорлявого, франтуватого, що, спершись ліктем на підвіконня, з нудьгою поглядає на вулицю. Там шумить дощ.

Я розповідаю…

«Дев'ята, на виклик, дев'ята, на виклик», — сповістив тріскучий голос гучномовця. Я автоматично зіскочив з ліжка-носилок і розгладив долонями на собі халат. У віконце встромив сиву голову лікар, проспівав по-блазенськи: «Сердце не зря дано, сердце болеть должно». З ним я вже їздив якось, запам'ятав лише одне — як той робив уколи. Стискав голку між двома пальцями і з приплеском вганяв у сідницю хворого. Потім приєднував до неї шприц. Не так боляче. Хоча при цьому й порушується режим стерильності. Та хто на це зважає?.. А ще всім жінкам він говорив «мамочко». Це їм подобалося, а ще більше потішало його самого.

Хряснув за собою дверцятами водій Іван, котрий завжди смокче цукерку. Ось і зараз простягнув нам з лікарем по «барбарисці» і став без угаву торохтіти, що рак можна вилікувати нафталіном. Його теща знає рецепт.

Пригальмували біля ошатного особняка. З хвіртки вибігла повнява дівчинка і вчепилася в мій ящик з ліками — допомагати. В синюватих її вічках тремтіли сльози. Молода господиня, що лежала на канапі, кивнула на сусідню кімнату:

— У тата серце трішки забарахлило. Вчора ходив на цвинтар, а там на материній могилі накидано каміння й сміття. Суботник був, виявляється. Тато рознервувався і ось…

Лікар узяв воскову долоню діда з аскетичним обличчям, щоб порахувати пульс. І раптом на стінному годиннику закувала зозуля. Лікар незадоволено хмикнув, старий болісно посміхнувся. Я тим часом розглядав морських свинок у круглому, як казан, акваріумі. Звірята зіп'ялися на задні лапки й марно дерлися на скляну стінку.

— Чим їх годуєш? — запитав дівчинку.

— Вони, як люди, їдять усе.

Жінка дивилася з сусідньої кімнати уважно, трішки задерикувато. Замість того, щоб метушитися, бідкатись чи глухо схлипувати, як це роблять у більшості випадків при візитах «швидкої», вона сумирно примостилася в затінку. Чимось вона була схожа на Марту. Такою ж приязністю, незалежністю променилися її очі.

Поки старий дихав киснем, пили чай з липового цвіту.

— Спасибі вам, — сказала жінка.

— А ви, мамочко, часом не хворі? — в голосі лікаря звучали дратівливі нотки. І я зрозумів причину: йому не подобалося, як господиня приймала нас. У ліжку…

— Hi, — весело відповіла жінка.

— Мама ніколи не хворіє. Мама — спортсменка, — защебетала дівчинка.

— Он воно що. Яким видом спорту займаєтесь, мамочко?

— Верховою їздою. Трішки.

— Неправда, багато-багато, — знову встряла мала. — Майже щодня.

— Це, мабуть, дуже стомлює, вимагає тривалого відновлення сил? — з неприхованою іронією поцікавився лікар.

— Ніскільки. Мені звично, — усміхнулася жінка. — Тато, колишній геолог, ще малою брав мене з собою в експедиції. Відтоді й катаюся на конях.

На стінах висіли колекції метеликів та мінералів, над акваріумом лимонно світив торшер. І кожна річ, здавалося, знала тут своє усталене місце: пузатий глобус, картина з водоспадом, томики книг, килим трав'яного відтінку, майолікова ваза з бузком і милиці. Навіть елегантні милиці старого, що вилискували темним лаком.

Хворий дрімав, важко дихаючи. Заплющені повіки блищали, як мідні монети. Лікар зробив йому внутрівенний укол і подав мені шприц, щоб викинув. Зі стіни ванни на календарі безсоромно мружилася гола краля. Розхристана копиця волосся, хтиво-п'яні очі, ніжні пуп'янки грудей, каштановий трикутник лона… Я незчувся, як кров із шприца бризнула мені на плече…