— Чому так гадаєте?

— Не п'є… і в піжамі ходить.

Правик посміхнувся, але тут же, перехопивши її обурений погляд, посерйознішав.

— Двері їх квартири якось дуже близько з дверима Буркуні…

— А це тому, що раніше їх квартири були однією. Там тітка Ларина жила, моя ровесниця й приятелька. Вона здавала в найм одну кімнату квартирантам Саладіям… Тоді ще в них дитини не було, якраз побралися. Тітка хворіла й покликала до себе жити племінницю з села. Влаштувала її на роботу в хімчистку, пожила ще півроку і спочила бідолаха. А з квартирою тяганина почалася. Врешті-решт її розділили між обома квартиронаймачами, бо й Саладії, і Лара були прописані. Ті хотіли викупити в неї половину, давали гроші й вона, здається, попервах згодилася, намірялася вернутися в село. Та подруга з хімчистки відрадила. Є там така розмальована квочка, курить і на зеленій машині їздить. То Сіладії внутрішні двері замурували, прорубали нові й живуть собі.

— З Ларисою не конфліктували?

— Без скандалів живуть, чого нема того нема. Та Ларку й сам Люцифер не спокусив би на сварку. Не та людина, не дано, — з явним співчуттям розвела руками Галина Луківна, котру, дізнався Правик потім від дільничного, сусіди позаочі прозивали Люциферівною.

— Галино Луківно, ви сказали, що спите, як заєць… Учора звечора або вночі хтось приходив до Лариси?

— Ніхто з чужих, крім хлопчика з третього під'їзду, не був на нашій площадці. Вони з Васьком Саладієм прийшли близько п'ятої і через годину пішли. Васько повернувся з матір'ю. Близько сьомої, як завжди, прийшла з роботи Лара. За нею згодом Саладій, та одразу хвилин на двадцять кудись вийшов, певно, в магазин. А Лара позичила в мене три сірники — її скінчилися.

— Ви всіх бачили, коли хто приходив? — здивувався майор.

— Ні, чула.

— Невже впізнаєте кроки?

— Молодий чоловіче, коли доживете до моїх літ і залишитеся один у чотирьох стінах, то навчитеся розпізнавати дзижчання різних мух, не те що сусідські кроки.

«Цілком імовірно, — розсіяно подумав Правик. — І це буде далеко не найкраще з того, чого навчило мене життя».

Пенсіонерка мала рацію: тої фатальної ночі до небіжчиці ніхто не заходив. Експертиза підтвердила це: на стерильно чистій підлозі й речах жодних слідів не виявлено. Молодший слідчий Сергій Баранов знайшов у шухляді тумбочки учнівський зошит з каталогом платівок, який вела господиня. Звірив з ним наявні у фонотеці — жодної не бракувало. Отже, вбивство з метою викрадення колекції дисків, що нині вже мають певну антикварну цінність, відпадало. Хоча хтозна, майор нетерпляче чекав висновків медичної експертизи. Його непокоїло надкушене яблуко на табуреті біля ліжка. Можна було припустити й самогубство, але хто перед тим накручує волосся на бігуді, позичає сірники для приготування вечері… Скоріше померла природною смертю. Ольга Варахоба обмовилася, що Лариса не пила кави. Може, сердечниця? Інфаркт? Інсульт?

Міряв у задумі відстань між столом і вікном, за яким вітер зривав останні листки з облисілих дерев, гримів ринвами, стогнав на горищі.

«Ідеальна погода для вмирання», — невесело подумав Правик.

Увійшов Баранов, поклав на стіл два аркуші.

«В яблуках, поданих на хімекспертизу, отруйних сполук не виявлено. Вміст нітратів і нітритів близько допустимої норми».

«Гр. Буркуш Л. О. померла близько 01.00 години. Смерть настала від спазму м'язів, в результаті чого припинилося серцебиття і постачання крові. Причиною цього могла бути раптова криза одного з життєво важливих органів, нервово-психічний стрес, ураження струмом тощо.

Отруйних речовин в організмі не виявлено. На кінчиках пальців правої руки незначні опіки. Медичне обстеження дозволяє зробити висновок, що до моменту смерті гр. Буркуш Л. О. була практично здоровою».

Правик перечитав усе ще раз.

— Ну ось і все, — обернувся до Баранова. — Оформляйте документи, повідомте її рідних.

Озвався телефон.

— Здрастуйте. Мені б слідчого Правика. Це ви? Ольга Варахоба з хімчистки. Ну, що скажете? Ми собі місця не знаходимо…

— Що тут скажеш? Готуйте вінки і все інше. Як належить у таких випадках.

— Та це зрозуміло, ми все вже організували. Я про інше — від чого вона, Ларочка?..

— Можливо, несподіваний приступ, а, можливо, — електрика. Вона ж музику слухала опівночі.

— Господи! Електрика? І нехай після цього мене хтось переконує, що немає судьби. Ні, товаришу слідчий, таки справедливо кажуть: кому судилося втопитися, той не помре на шибениці… Минулого тижня її так трусонуло струмом, що мало очі не повилазили… Вибачте.

— Кого?

— Ларку. Кого ж іще? Програвач вимикала, її й тріпнуло. Та так, що з півгодини дух не могла перевести. Побоялася далі висмикувати вилку з розетки, покликала сусіду.

— Сусика?

— Та ні, другого.

— Саладія, того, з котрим тітчину квартиру поділили?

— Так.

— Спасибі, Ольго Миколаївно. Ми обов'язково обстежимо той програвач.

Електрика Правик привів з їх управління. Довговидий немолодий чоловік з сумними очима постояв мить перед «Ноктюрном», наче хірург перед операційним столом.

— Можна ввімкнути?

— Авжеж. І поставте ось це, — майор простягнув Моцарта. Йому здалося, що електрик чогось остерігається, боїться — знав про смерть власниці програвача. Але він помилився. Електрик устромив штепсель у розетку, облямовану жовтуватою пластиною, поклав на диск платівку. Затим обережно, справді як лікар, торкнувся пальцем одної металевої деталі програвана, другої, третьої, легенько обмацав шнур, штепсель, пластину з чеканкою.

— Що ви робите? — схаменувся майор. — Для цього ж існує індикатор. Чи однієї жертви тут мало?..

Електрик здивовано озирнувся, поблажливо посміхнувся, показуючи Правику лапату долоню — шкіра на ній здавалася панциром.

— Ось мій індикатор.

— Але ж у мережі 220 вольт, — здивувався Правик.

— Коли менше, коли більше.

— Хочете сказати, цього мало, щоб відкинути копита?

— Чому ж, інколи й двадцяти може вистачити. Якщо вхопишся за два дроти, а ще мокрий чи п'яний…

— І все-таки ви ризикуєте, — хмикнув Правик.

Електрик махнув рукою.

— Гляньте, товаришу майор, у якій я обувці, — підняв грубий черевик на товстій підметці. — До того ж я знаю свій організм, мене щипне та й годі. А тут нічому й щипати — машинка справна. — Він уже без остороги погладжував «Ноктюрн».

— Яка до біса справна, коли дівчину двічі трусонуло, і вдруге — смертельно! — накинувся на нього слідчий.

Електрик стенув плечима, винувато закліпав.

— Гаразд, можете йти, — пом'якшав майор. І вже коли той натиснув клямку, зупинив його запитанням:

— То, кажете, мокру людину струм вражає певніше?

— Так. Спітнілу, наприклад, чи після ванни. І навіть стомлену, знервовану. Так книжка пише, — вибачливо посміхнувся електрик.

«А Лариса Буркуш звечора мила волосся під бігуді. Так, так… І душа її, певно, була стомленою…»

Звучала серенада. Врочисто-піднесений голос скрипки збуджував, тривожив, солодким дрожем проникав у кожну клітину тіла. Правик раптом усвідомив, що ця музика, яку він прослуховує як «речовий доказ», нібито для справи, — має владу над ним. Як би хотілося йому, щоб вона не закінчувалася, звучала довго-довго, жила в ньому, аж поки не вимиє з душі втому.

«„Маленька нічна серенада“, написана Моцартом в пору творчої зрілості, належить до жанру розважальної побутової музики. З давніх пір в Австрії існувала традиція супроводжувати різні свята концертами, що часто відбувалися просто неба. Невеличкі інструментальні оркестри виконували п'єси маршового і танцювального характеру, об'єднані в сюїту. „Маленька нічна серенада“ — зразок подібного роду творів. Перша частина (алегро) з її закличними початковими інтонаціями і маршовим ритмом — справжня святкова музика, сповнена енергії та життєрадісності. Друга частина (романс) має романтичний відтінок. Менуету і фіналу притаманне невимушене змішання гумору, лірики і віртуозного блиску»…