— Я вірю, — сказав той і пішов уздовж потічка, що, звиваючись в'юном, дзямкотів у кременистому руслі.

Хтось любить люльки

Цікаво, що Тата його теж «упізнав» по руках.

Тоді, під Кустанаєм, після різанини в «303-му», де трьох червоноперих пришпилили до воріт, піднятий у багнет омон вихопив із палаючої зони дюжину авторитетів і «танків» і вивіз у степ.

— Заборонені речі — перед себе на землю! — весело гаркнув майор.

Обсмалений ряд не ворухнувся.

— Слухай команду: скинути одяг!

Знову анічичирк. Майор, не повертаючись, рукою прокреслив у повітрі дугу. Клацнули затвори, і понад головами зеків затріщали, пересікаючись, автоматні черги. Спроквола почали розстібати тужурки.

— Закопувати будуть, — почув він хриплуватий голос збоку. Тата?! Так, це був той старий із Владимирської «критки».

Солодко потягуючись, наче на пляжі, він знімав куртку, відкриваючи білосніжну майку над дрімучим хутром шерсті. Збоку щось тихо цокнуло. Це з-під штанини Тата сповз ніж.

Тонкої білої сталі, з ручкою янтарного набору. Замашна цяцька. Один із стрілків перехопив сонячну блискітку сталі, рушив у їх бік. І тої миті він, Лис, босою ступнею легенько присунув ніж до себе, накинув на нього майку.

— Ув'язнений, два кроки назад, — шепеляво скомандував ряболиций сержант.

Лис скорився, криво посміхаючись. Рудий запилюжений чобіт відгорнув одяг — біле вістря сліпило на сонці очі. Хутко підійшов офіцер. Ряба пика щось шепнула йому.

— Твій ніж? — сухо спитав майор.

— Винен, громадянине начальнику.

— Ще раз запитую: ти впевнений, що ніж твій?

— Ну-у-у, таку штучку не сплутаєш. Дорога.

— І заплатиш дорого, — сказав майор зовсім тихо і обійшов його збоку.

— З дорогим задоволенням, — устиг промовити і від глухого удару впав обличчям на жорстку колючку.

Це було подарунком, бо коли всіх, у кого знайшли зброю, закопали по шию в пісок, він не знемагав так довго, як інші, від спраги і не божеволів, коли в очі, ніздрі й вуха лізли мурахи; й коли охоронці задля розваги мочилися на їх голови, а відтак посипали їх піском, щоб тверда кірка розпікала тім'я…

Його відкопали першого, облили водою й затягли до якогось підвалу. І він зрозумів, що це протекція Тата. Старий сидів навпроти й перетирав зубами курагу. У білосніжній майці.

— Негарно брати чуже, — промимрив, не перестаючи жувати.

— Надто гарне перо. Полакомився.

— А ти б своє завів, бродяго.

— А я маю. Подарунок від корейця Чу, — випростав долоню і стулив пальці в гострий палаш. Долоня, чорна і тверда, була неначе вкрита кам'яним мозолем.

— Ого, ти нею ачей стіни пробиваєш?! — здивовано осміхнувся Тата.

— Буває, що й стіни, — відповів він, — коли дуже на волю кортить.

— Дурило картонне. Воля не в кулаці. Воля в голові. Якщо є голова, звичайно…

Він його не впізнав, бо потім, за спільною трапезою, запитав:

— Звідки і куди путь тримаєш, хлопчику? — Тоді він уперше назвав його хлопчиком.

— А нізвідки і нікуди.

— Що нізвідки — це при твоєму віці не дивно. А от куди — годиться знати. Бо ведуть нас не ноги, не очі, а розум, — Тата торкнувся скроні, неначе скинув комашку.

— А якого роду будеш?

— Дворянського. Двір — моя хата, мати — кіча, батько — кримінальний кодекс, тітка — решітка. Яких ще родичів треба?..

— Славно співаєш. З такою метрикою вірна дорога в закон. Та ще при твоїй бойовій удачі. Хвалю. Хвалю, але не радію, — коротко обірвав розмову й заплющив очі.

…Мине якийсь час, і Тата, втаємничивши його у всі тонкощі «понятій», у всі розклади блатного світу, несподівано заявить, що руки в нього — не зека. Руки в нього — майстра. І він такого майстра — тонких справ — зліпить з нього. Для цього нагострить його очі, відточить розум, вимуштрує волю. Для цього він домігся його переведення на тиху Туруханську шабашку, де сиділи й мутили щось у лабораторіях технарі-науковці. А Лис при них був бібліотекарем. Сам начитувався до мідного дзвону в голові, вивчав з ленінградським професором іноземні мови, самотужки студіював юриспруденцію.

А невдовзі передали його в лапаті руки Мочалова, понурого єгеря з Уссурійського краю, що сидів за вбивство двох посадових браконьєрів. І той виклав йому науку, яку в жодних книгах не вичитаєш. Науку живого лісу. Мочалов і тут, на зоні, організовував для начальства полювання. І брав із собою Лиса. Той зрозумів тоді, що немає вищого знання, ніж знання Природи. І людина в ній — істота не найкраща, не наймудріша. Після цієї школи його можна було називати Тигром. Але він залишився Лисом.

Тоді він ще не знав, яким «майстром» хотів бачити його Тата. Той усе більше потерпав від старої рани в грудях і готував собі заміну. Лис мав стати послом, людиною-змичкою між двома майже рівносильними світами, які розмежовував колючий дріт. Між зоною і не зоною.

«Ударить грім, — казав Тата, — і ці світи не тільки наблизяться впритул, але й зіллються. І тоді такі люди, як ми, хлопчику, стануть на вагу золота. І навіть дорожчі за золото, бо золота буде багато, а тих, кому порядкувати ним, — обмаль».

Він упізнав його одразу. Наче той зійшов з картини, яку він носив у своєму мобільнику. Навіть сидів зараз так — зіпершись ліктем на стіл і випнувши вперед груди. Тільки голова вже майже лиса, поплямована ластовинням, як камінь лишаєм. А на горбатому носі іржавий віхтик волоссячка. І лице сіряве, наче свіжим попелом притрушене. А сам легкий, верткий. Лише очі важкі, оловом налиті.

Він упізнав його одразу, коли дорогою від Петра зупинився біля сільського генделика, щоб запитати адресу кондитерки Марти. Четверо літніх чоловіків у святочній одежі сиділи за столиком на вулиці і обмірковували церковні справи. Один із них підвівся і став детально пояснювати йому, як знайти «сокачку» Марту. Але він нічого не чув, краєм ока розглядаючи довготелесого горбоносого діда. «А всі гадають, що це в мене ніс поламаний», — несподівано для себе подумав він. Сів за сусідній столик і замовив собі чаю. А старим принесли пляшку, пиво й закуску.

Дослухаючись до їх жвавої говірки, не всі слова розуміючи, він здогадався, що один із них приїхав з Канади. З цього приводу вони й зібралися. Згадували різні історії, перебиваючи одне одного, сміялися. Той, що допіру розмовляв із ним, напирав на другого, червонолицього буцмака:

— Ти видів! Що ти, Митре, видів — цуцлик жидів. От Мішо, той не вчений, але товчений. Той знає, на чому світ стоїть. Скажи йому, Мішу.

— Що сказати, — хмикнув голомозий. — Ота наука не пиво — в рот не увіллєш. — Голос був м'який, протяжний, з лукавими інтонаціями.

— Розкажи панові Юркові, як ти від смерті відпросився.

Всі засміялися. Гість підохотив:

— Ану, Мішу. Я давно твоїх казок не чув.

Старий утішно наморщив носа, відсьорбнув з кухля.

— Вмерти я мав ще в сорок четвертім. Студебекер двох солдатів колесами упластав, а мені правий бік розквасив, утоптав у тіло і гранату, й казанок. Лежав я і гнив у шпиталі. Як падалиця в траві — половина ціла, половина червива. Дохтори якось позашивали голову, склали рамено, а клуб закостенів, закляк. Монашки перевертали мене, як кимака, і перстові хрестики на чоло клали. Лежав я ночами в липкій постелі і просився в Неї. Дай, Небого, мені в Кленовому ще церкву перекрити, бо вже й по іконостасу дощі течуть. Лише дарабчиками встиг поплатати — і зняли мене з турні на війну. Мушу се зробити, Паніко, мушу. Бо хто ж?.. І тут гіби спицею щось мене вкололо в бік. Раз і вдруге. Та так, що аж із постелі якась сила на землю верла. Заскрипіло щось у мені, як у старій вербі, хрумкнуло — і подався мій клуб, захляпав у холоші. І встав я, і пішов ногами до криниці напитися.

…І вдруге відпросився я. Нараз по Хрущову то було. Возили ми касу лісорубам за Майдан. Міст поточина знесла. То я рушився трос натягувати через оту повінь. З дерева на дерево. А смеречиною хлипнуло — дріт мене по голосниці тріснув і клецнув я голідрига. Било мною по камінному воринню, як чорт ногавицями, і в папороть кинуло. Увечері до тямки прийшов. Посуканий, як бляшане горня. Совався черваком по соломі — ані кісточки живої. І проситися в Неї зачав, шептати, казати замір свій. Діло книжне. Напоумило мене написати історію про наше село. Що від нянька чув, від уйковів, інших старших людей. Та й сам щось видів на віку, щось міркую. Інтерес не малий, а роботи ще більше. Пласт років і хмара людської старанки. Не фігля. Розказати все — тижня мало. А тут — письмо. І хто се зробить, як не я. Хто?! Відпросився…