— А-а-а, ти вже тоді був романтичний…

— Так, я вже тоді заздрив птахам, які мають крила.

— Ну, що ж, вважай, Лесику-лисику, що ти маєш свою пташку. Ти триматимеш її в золотій клітці?

— Ні, я не люблю золота. Я триматиму її в клітці зі срібної павутини.

— І все-таки — клітка. Щоб не літати…

— Повір, маленьким пташкам безпечніше в клітці. Якщо ти співаєш, ти відносно вільна, хоч і в клітці. До того ж ця клітка буде з павутини — і пташка будь-коли зможе розірвати її крильцятами й полетіти собі.

— Як сумно ти говориш, Лесику.

— Коли тобі дістається щось дуже дороге, завжди трішки сумно.

— Дивно. Я цього не знала.

— Я теж не знав цього досі.

Дощ ущух. «Вольво» котило безлюдними вулицями, розсікаючи калюжі. Виїхали за місто, піднялися на пагорб біля Кучави. Звідси відкривалася долина, що сіріла у мряці народжуваного дня.

— Чому тобі не спалося, Синичко? — запитав він.

— Не знаю. Мені було самотньо… Знаєш, як мама присипляла мене в дитинстві? Вона вкладала мене і легенько дмухала на очі, щоб я їх не розплющувала. Так я засинала.

Він пригорнув її і вклав собі на коліна. Відтак почав дмухати на обличчя. Вона затріпотіла довгими віями, блаженно примружилася.

— А тобі чому не спиться, Лесику? — запитала пошепки.

— Не знаю.

— Мій знайомий лікар у таких випадках каже, що потрібна вітамінна терапія.

— Мабуть, мені потрібен вітамін С. Тобто — Синичка. Я починаю його приймати вже, — нахилився, шукаючи її губи.

Вітер на часину розколошкав хмари, за ріденьким дубняком прояснів драглистий пруг неба. Це й мало бути сонцем, але воно цього ранку так і не з'явилося. Хоча їм у запітнілій бляшанці авто було тепло і затишно.

Рука майстра

Колі Щуру цього ранку довелось попотіти. Спочатку відніс флешку в комп'ютерний клуб, щоб роздрукувати потрібні документи, що надійшли з Києва. Потім побіг до майстрів за проектом Лізиної мансарди й кухні. Нарешті його відрядили на ринок купити букет і віднести на вказану адресу тьоті Яні. До вибору букета йому було поставлено три умови: його належало купити на вулиці в бабусь, він мав бути без целофану і пахнути. Чим рідкісніші квіти, тим краще. А ще дядько Саша питав, чи знає він дорогу в Кленове. Як не знати? Вони туди їздять на озеро купатися.

На сидінні автомобіля мелодією Моцарта озвався телефон. Це була вона.

— Алло, невідкладна швидка допомога?

— Тобі погано, Синичко? — запитав він.

— Навпаки, мені дуже добре. І починаю до цього звикати. Я запитала хлопчика, який приніс від тебе квіти, хто він. Сказав, що працює в тебе. Ти його начальник.

— Негарне слово.

— Я поцікавилась, чим ви займаєтесь. Хлопчик відповів, що ви всім допомагаєте. А я нічого про це не знаю. Може, ти справді професійний янгол?..

— А ти хіба не помітила крил?

— На тому місці я помітила тільки рубці.

— Так, колись мені зробили операцію з видалення крил. Це було давно.

— Через те я й не помітила крил. Зате я помітила інше: відколи ти з'явився, зі мною стаються дива.

— Дива трапляються з усіма. Але люди сплять і не помічають цього.

— Спасибі, Лесику, за квіти. Не знаю, як вони називаються по-книжному, моя бабуся їх називала «когутячі гаті». Вони росли в неї під вікном, біля корита з дощовою водою. Я вмивалася з нього і бризкала на квіти. І вони розхитували на довгих тонких стеблах свої мокрі рожеві штанці. Я гадала, що такі квіти бувають лише в дитинстві. А виявляється, що ні… Мабуть, я відволікаю тебе своїми дурницями. Чую, ти за кермом. Лети, мій янголе!

Він летів у Кленове. Вузька дорога між старими черешневими деревами була порожньою. На полях добирали картоплю, рвали кукурудзяне бадилля, пасли худобу.

Асфальтівка плавно перейшла в щербатий путівець. Пригальмував біля церкви, запитав у жінки, як знайти Петра Звонаря, котрий меблі робить. «Ось він миє чоботи в потічку», — махнула та рукою. За корчем крушини випросталася вутла фігурка у вицвілому светрі і високих гумаках. Рідке волосся тріпотіло на вітрі іржавим німбом.

Чоловік перетнув вулицю і став коло живоплоту. З вузеньких монгольських очей бризкав смішок.

— Щось'ся, Ильку, імив за косу, як мадяр за диню?

— Мусай, Петре, дашто робити, — статечно відповів сусід.

— Ага, собі ганьбу, людям — сміх.

— Ти, хло, дуже немудро ріжеш. Ліпше свою пилу змасти, бо реве, як полонинський ведмідь.

— Яка вдасть, така масть.

— Ти, Петре, фіглюй собі, а я піду уп'ю децу.

— Випивка — діло добре, бо економне. Більше п'єш — менше їж…

Чоловік повернувся і пішов вулицею в долину. Приїжджий привітався до нього:

— Доброго дня, пане майстре. Як діла?

— Діла в депутатів, а в мене робота, — стрельнув косим поглядом через вузькі шпарини очей.

— А ви чому в депутати не йдете? Зараз це модно.

Той засміявся крупними зубами, а очі зовсім пропали в зморщках.

— Я давно мав бути в парламенті, якби не дідо-куркуль. Не хотів здавати вози і воли в колгосп. І нам показив долю… Якщо ви до мене, то нам горі перти, — Петро кивнув на провулок за потічком. — Лишив я село і пішов у город, навчився робити на крані. На висоті файно: небо, пташки свищуть, людської паскуді менше. Але ж на небі жити не будеш — не настільки святий. Державні гуртожитки, чужі квартири, а діти ж свої… За півночі — голова й очі. Ми з жоною на рекорд ішли. Кажу їй: давай направиме тридцятеро. На старості будемо ходити від одного до другого. Так місяць і проживемо без біди. Тридцять не тридцять, а п'ятьох Бог дав. Треба було своє гніздо вити. У селі сказали: сідай на трактор у колгоспі — дамо ділянку. Дали під горою Гранкою, — показав на узгірок, де посеред саду утвердилася сіра «коцка» під шифером. — Так я навічно заліз, як червак, у цю землю. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів…

З хати вистрибнуло тонке, як прутик, дівча з відром і побігло до колодязя.

— Донька, — пояснив Петро. — Молодша. Старші дві віддалися в Полтавську область. Поїхали на буряки та й лишилися. А ця ще зі мною, і дітвак малий у школі. Зараз свіжа водиця буде, то й пополуденкуєте зі мною за компанію.

Він став відмовлятися, але газда наче й не чув. За мить на садовий стіл лягли брунатні гарячі деруни, солоні грузді, лагідно дзенькнула запітніла чвертка. Гостеві принесли з хати різьблений модриновий стілець. Дівчина ледве тягла його обіруч. Він упізнав роботу — на такому ж недавно сидів у монастирі. Після першої чарки грушівки, та ще підігрітий запитаннями, Петро розговорився.

Розсікаючи засмаглою рукою простір, окреслював свій маєток. Очі впиралися в крутий город, що натужно спинався вгору. Навіть кози лінуються підніматися туди. Нагорі, куди Петро з мотикою ще не дістався, росте лише папороть. Цупка, як дріт. Тому й гора здається кучерявою. Колись там стояла смерекова церквиця. Та людям важко було туди вилізати і вони перенесли її в долину. Коли котили дзвін, той загруз у ямі і до ранку млака його засмоктала. Зараз там криниця, діти припадають вухом до камінного кадуба і чують нібито мідне відлуння. Ось такий у Петра дараб, така землиця.

— Що найкраще родить? — питав гість господаря.

— Камінь. Я збираю, а кроти орють.

Це правда, нива й тепер була поцяткована десятками горбиків свіжої землі. А камінь увесь унизу. З нього вимурували фундамент, пивницю, східці, укріпили берег. А навесні буде ще. Коли інші орють, Петро збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші й коси. Але — це його земля і її належить обробляти. Коли з камінням покінчено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів і бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи землю від дичини. Часто доводиться колінкувати, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці.

З сумовитою уважністю гість дивився на нього, на цього жилавого худенького прометея, що безнастанно довбає скелю з дециметровим шаром грунту. І запитав, де він для цього бере силу.