— На щастя, ні.

— Це сверблячка писання. Коли голова кипить думками, а рука не встигає за ними. Усе, що досі знав, чув, бачив, ти, як ворона в гніздо, тягнеш у свою книгу. Лавина слів обвалюється на тебе, ти досі й не підозрював, що стільки їх знаєш. День завершуєш, обриваючи рядок, з мідним дзвоном у голові. І сни тобі сняться з розділовими знаками і абзацами. А прокидаєшся від голосів героїв, які вже ведуть діалоги десь поруч. І що тільки вони не витворяють з тобою. Не коряться, водять тебе за ніс, вимучують, несподівано стають гіршими чи кращими або взагалі кудись зникають. О, як я розумію графа Льва Толстого, коли той, мало не плачучи, скрушався: «Що вона зробила зі мною, моя Анна!»

— Дійсно, — співчутливо мовив візаві. — Не знати, що краще: звичайний запій чи творчий.

— Краще поєднувати їх. Тому замовимо мерло.

— Звичайно. Істина ж у вині, казали мудреці.

— Ті мудреці були п'яницями, — усмішливо зауважив письменник.

— Як би там не було, а мені бракувало і вас, і мерло.

— А мені бракує матеріалів з перших уст. Тому я й виліз на світ Божий зі свого ашрану. Отже, як ви познайомилися з Тата?

Про Тата він чув і раніше. Але побачив його вперше у Владимирській «критці». Еге, тут сиділи достойники. І його сюди вкинули, обчуханого етапом і невдалою втечею. Це була четверта його втеча і перша — невдала. Він скористався замішанням після того, як у теплушці підрізали Пупа. Він знав, що поїзд зупинять і штрафний вагон вишикують на задвірках якогось полустанку. Так і було. Шоблу вели вздовж пакгаузів. Праворуч стояла колона машин. Він і стрибнув під одну. А потім одним махом кинув тіло через борт і… влип у рідкий бетонний розчин. Ніхто це й не засік.

Машини рушили, і він бачив крізь щілину борту, як братву шикують на «ломку». І тут на вибоїнах розчин почало хилитати — тверда рухлива маса накрила його. Він вистромляв голову на поверхню, хапав ротом повітря, але бетон оглушував знову, забивав ніздрі і виїдав очі. Ноги і руки налилися свинцем, він захлинався глевким розчином, трощив зубами камінці. Раптом його вдарило головою об борт, і, втрачаючи свідомість, устиг пошкрябати рукою у віконце водія…

Тоді його зняли з етапу і доправили у Владимирку. Йому тут світила одиночка, але на той час він уже не боявся самотності. І солодко вдихнув плісняву камінної тиші. Тут можна було відпочити від товкотнечі, козлячого смороду немитих тіл і завчених тупих жартиків табірної тлі.

Після кількаденного перепочинку він ліниво «розколовся» слідаку і був виведений на прогулянку в дворик. Молодь гигикала попід стінами, щоб не зачепити чинних пасажирів, що вільготно проходжалися. А під бляшаним козирком сидів на поліні старий у білосніжній майці. Ні, не приплющені, як мідні монети, повіки, не дурнувата кульбабка в руці, не золотий годинник на зап'ясті, а саме ця білосніжна майка найбільше вразила його тоді. Неначе срібне блюдо в нужнику.

Він, як і належить зайшлому сосунку, прилип до заднього муру і мовчки зорив на старого. Вбирав очима спокійну міць його тіла, тверду ліпнину голомозого черепа, баранячу волохатість грудей, пліч, рук. І ось той розклепив повіки і глянув зовсім не сонно і не ліниво, навіть весело. Ковзнув по чорних фігурах, по облупленій стіні із загратованими проймами і зупинив погляд на ньому. Цибатий білявий пацан дивився на нього відкрито й пронизливо.

Ні, цей дядя був не з простих паханів. Такий за мить війнув би долонею — і пара-друга шісток поволокла б нахабноту на «знайомство». І добре, якби воно обійшлося лише кривавим харканням. А цей лише посміхнувся своїм думкам і знову приплющив, заліпив очі мідними монетами.

«Ні, таки це не простий бугор», — подумав тоді він.

Потім, у хаті, куди його рознарядили з одиночки, він спитав Червака:

— Хто ж тепер глядить у Владимирці?

— Як хто — грузин Коца. Бубнового носить на пальці.

— А Тата?

— Що Тата? Командировка в нього тут, по ходу, з верхотури. Але Коца під ним. Усі під Тата ходимо. Навіть криша. І навіть там, кажуть, — Червак кивнув на запітніле віконечко. — Орден у Тата від самого Горбатого.

— Від котрого Горбатого? Від кишинівського?

— Ну ти, бля, Лисеня, ліпиш в натурі. Від їхнього, від міченого — Горбачова…

А якоїсь ночі розштовхали його й повели до Коци. Коридорний дубак сам відчинив і зачинив за ним двері. Коца сидів закутаний у бавовняний плед, покашлював. На столику перед ним лежали апельсини, гранати, лимонад.

— Пригощайся, — застуджено прохрипів.

— Я ситий.

— Здається, твоє поганяло Лисеня?

— Так кличуть.

— А вже, начебто, й не малолітка. Міг би вже й поважно називатися.

— Ніяк не встигну на зоні паспорт поміняти. Дуже люблю вільне повітря.

— Бо дурник ще, — темнозубо вицірився Коца. — Ніде немає більшої свободи, ніж тут. Ти ще дійдеш до цього. Бо очко, бачу, в тебе не полохливе… Слухай діло, Лисеня. Душняк зараз у критці, душняк капітальний. Коня не дають нам пустити з поселухи. А маляву треба передати на повітря — кров з носа. Дуже поважна ксива. Від самого Тата. Чув, може, про такого?

— Чув.

— Тут мітлами шурують, що ти вмазався на етапі. Правда?

— Я по вуха замазаний.

— Це і добре, і погано. Шепни кумові, що козла включаєш. Шнирьом тебе призначать на дворі, ми їх купимо. Маляву зашиємо в бутсу. А там тягу треба дати. Як — ми ще розкинемо пасьянс. Поки що карти не лягають…

— Я знаю як.

— Дурня ломиш?

— Правда. Коли я на нову поселуху приходжу, одразу січу, як звідси тягу дати.

— Начуваний про твої фортелі. Колися.

І він виклав Коці свій план утечі.

Пахан слухав, некліпно встромивши в нього колючки очей і спльовуючи кісточки граната.

— Послухати тебе — картина маслом. Я на це відмашку даю. Але перетремо ще з Тата. Бачу, ти бродяга тямкий. Чому бичишся? Нам головатих більше треба, як рукатих. Пресують нашого брата нині. Козирних на викуп ставлять, масті змішують, падли. Там, за колючкою, в них канитель, то вони й нас опустити хочуть. А чому, просікаєш?

— Чому?

— Бо владу бояться втратити. На болоті стоять. Бедлам розсусолили. Після Сталіна закон їх — порохно. Пудрити мізки мужикам уже нічим. А в нас понятія — як сталь. У нас общак. Ми їх скоро з потрухами купимо. Але триматися нам треба тісно, як ці зернята, — Коца простяг йому половинку граната. — Солома силу ломить. А дерево вітер гне й вириває з корінням. Ти це зарубай собі на носі. Не вічно ж тобі бігати туди-сюди. Немає, братухо, такого коня, на якому можна від себе втекти… Як це діло обтулиш, по масті підеш. Моє слово.

А потім його повели до Тата. В камері світло не горіло. Кремезна фігура за столом біліла майкою і темніла лицем.

— Сам змикитив? — спитав спокійний і на подив бадьорий серед ночі голос.

— Сам.

— Не боїшся?

— Я волі не боюся.

— А якщо розіб'єшся?

— Тоді пошлете іншу маляву.

— Добре кажеш. Але не добре, що так ризикуєш. Життя — то найбільший дар, хлопче.

— Я Лисеня.

— Герої не мають імен, — почувся з темряви сміх. — Можеш іти. Гуляй на волі, якщо так її любиш, Лисе.

— Я Лисеня.

— Ні, ти Лис.

З того часу його називали Лисом.

Втеча вдалася. Під вечір, коли вже залягали осінні намерки, його вивели підмести скляні друзки — хтось розбив вікно. І раптом почали сипатися шиби з інших вікон. На другому поверсі зчинилася буза. Черговий наряд кинувся туди. Прожектори з вишок теж спрямували на вікна. Тим часом він шуснув попід муром до крайнього стовпа з ліхтарем, який теж хтось знеструмив. Перекинув через кронштейн мотузку. Підтягнувся кілька метрів угору і став розхитуватися, як на гойдалці. Коли вже розмах був достатній, він перелетів через дротяне павутиння і вхопився за гілку дерева, що росло вже за парканом. І потягнув за собою мотузку…

— Ніхто не знав справжнього імені Тата. Ніхто не знав, якого він племені. З мужиками розмовляв їхніми рідними мовами. Навіть з узбеками гугнявив по-їхньому. Жартував: «У мені тільки десята частина слов'янської крові. Решта — орда». Ніхто достеменно не знав його послужного списку. Скільки й за що він сидить. Казали, що його помилували з-під вишки за особливі заслуги перед батьківщиною. Він і тут мав особливий статус. Як би це сказати словом громадянським — граючий тренер, ревізор, представник центру… Він мандрував із зони на зону, провадив розбірки, звільняв і призначав козирних, наводив порядок на зсучених територіях, судив…