— Ти нічого не розповідаєш про інших родичів.

— Бабуся померла від раку, коли я була малою. А батька взагалі не було. Музикант-гастролер, якому мама акомпанувала на концертах. Кажуть, нібито він зараз у Канаді.

— Хотіла б його побачити?

— Дуже, — аж скрикнула радісно.

— Після того, як він тобою знехтував?..

— То й що? Він же мій батько. Він подарував мені життя — найбільший дар на цьому світі… Хоча прізвище я ношу дідове.

— Як дід тебе називав?

— Моя князівно.

— Гарно. Але чому?

— О, це окрема тема. Історія його першого кохання.

— Цікаво. Там теж не обійшлося без мандрагори?

— Будь серйозний, — по-вчительськи попросила вона. — Слухай. Дід шістнадцятирічним хлопцем потрапив у будьонівську кавалерію. Там і зустрів він цю жінку. Її відбили в денікінців разом з кількома пораненими. Тих одразу ж шльопнули, а її комполка залишив. Ну, звісно для чого. Висока, туга в тілі, волосся густе, як коноплі. І синьоока — наче два наперстки Сиваша під блідим чолом. Кілька днів сиділа понуро в халабуді. Комполка її не чіпав. І бійців теж застеріг цівкою нагана. Шептали, що вона — князівна, що була при якомусь офіцерові. Так того любила, що плуганилася за ним у походах. І всі вірили цим переказам, бо таку кістку породисту мала, такий взір соколиний, таку поставу, наче з мармуру тесану… Третьої ночі князівна вийшла вмитися до криниці, а бійці зорили зі своєї криївки. І ніхто з них не бовкнув жодного солоного слова в її бік. І жоден не сікався до неї. Бо кожному дозволено поглядати на гору, можна й зіп'ястися на вершину, але дістатися неба — хіба дурневі прийде це в голову. Так казав мій дід, і очі його горіли, як жаринки під попелом… Як вони чекали тих ночей, тих хвилин сяйва прекрасного дівочого тіла, що іскрилося в місячній росі. А потім і денне сонце вона заступила їм, коли одягла сіру шинелю і пішла до поранених. У поруділому від крові наметі урвалися стогони, звідколи увійшла туди сестра милосердя. Князівна. А далі пішло-поїхало. Вона літала з ескадрою в степовій куряві, спала в кибитці, їла козятину зі спільного казана і осявала їх голубінню соколиних очей. Але мовчала. Тріщали кулемети, хрипіли коні, ревіли командири, скрипів пісок на зубах, спекотне марево степу розчахалося навпіл. А вона мовчала. Лише її шинеля сірим птахом металася в гарячій пилюці, припадаючи до тих, що стогнали, що спливали кров'ю… Якось дід побачив, як вона перев'язувала молоденького кавалериста. Розпорола штанину і протирала змоченою самогоном онучкою скривавлений пах. Ліва рука її пестила скроню юнака, і чувся тихий воркітливий голос: «Потєрпі, мільонок. Крєпісь, мальчік. Кровушка тєчот мєрно, ето хорошо. Рана бистро очістітса». І той одчайдушний зарізяка затих, принишк, як куріпка. «Невтомно просив я Господа, щоб поранило й мене, — зізнавався дід. — Щоб я стікав під жимолостю малою кров'ю. І щоб вона присіла поряд і торкалася мого тіла своїми довгими тонкими пальцями. Нічого більшого понад це не мріялося мені на тій війні…» Але вбили її раніше, ніж його поранили. Посікли вночі із зальотної махновської тачанки. Падаючи, він устиг побачити в світлі багаття, як стьобали кулі її шинель — і сірі дірки одразу ж темніли. І як вона, обтяжена кулями, зсунулася на коліна і глухо впала обличчям у жухлу ковилу. Неначе в молитві прощалася з ними — своїми і чужими. Чи, може, дякувала за смерть-рятівницю. І дід мій, судорожно хапаючи пальцями ніч, падав услід за нею…

Синичка змовкла. У кімнаті залягла густа тиша. Було чути, як бубнів телевізор за стіною в сусідів.

— До речі, вечір бажань не скінчився, — озвалася вона з напівсутіні. — Ваш хід, маестро.

— Знаєш, мої бажання дуже приземлені…

— Натякаєш на килим? — запитала вона, пустотливо мружачись.

— І на лілові туфлі… Хочеш випити шампанського, моя князівно?

Вона підвелася, закинула голову і двома великими пальцями підчепила бретельки сарафана. Тканина ковзнула тілом і лягла на підлогу.

— Я хочу пити тебе.

…Коли вони наситились одне одним і лежали, млосно розпластані на килимі, він сказав:

— Японці мудрі люди, що сплять на підлозі. У цьому щось є.

— І на меблях заощаджуєш, — усміхнулася вона, — і знаєш, що не впадеш із ліжка.

Нічний вітер розгойдував ліхтар за вікном, і в кімнаті ворушилися, немов великі кудлаті собаки, сині тіні. Час від часу він прокидався і щоразу міцно притискав її до себе. І тіла їх знову тісно зливалися, вгадуючи знайомі западини й горбочки, і тріпотіли в тривкому солодкому дрожі.

— Ти ненаситний… Ти невтомний, — шепотіла вона, покусуючи мочку його вуха.

— Стійкий олов'яний солдатик, — механічно відповідав він.

Коли вже сіріло за вікном, він знову виплив із дрімоти.

Вона сиділа, підібгавши ноги, і розглядала його. Тінь безсонної ночі лежала на її лиці.

— Ти весь у шрамах…

— Чому ти не спиш, Синичко?

— Бо мені шкода марнувати на це час, коли ти поряд. І я не хочу, щоб закінчувалася ніч бажань.

— І це бажання здійсненне, — сказав він і натягнув над ними ковдру, як шатро.

Гра в солдатики

— Здрастуй, Колуне.

— Доброго дня, босе.

— Від тебе жодних вістей. Коли Колун мовчить, говорить його пушка…

— Цього разу ні. Все залагоджується, тому й не хотів вас турбувати. Губернатор сказав, що це його проблема. Все, що не додадуть страховики, буде компенсовано. Це їхні місцеві війни, політичні замутки. Вибори ж на носі.

— І там вибори? Як ми любимо вибирати. Дарма, що не вміємо це робити.

— Самих паліїв ми накрили, босе.

— Ти от що, Колуне… відпусти їх з Богом.

— З Богом? Бачили б ви їх пики, босе. Відморожені дегенерати.

— Тим більше. Це ж піхота. Ти сам розумієш.

— Розумію. Але писки я їм начищу. Носи переламаю.

— Що з тобою вдієш? Колун і є колун.

— Як ви там, босе?

— Нудьгую. Через те й телефоную. Потрібна мені тінь. Знайди акуратного хлопця. З тих, що я сам готував. Буде тінню ходити за мною, страхувати. Але щоб я його не бачив і не чув. Досить того, що мені в спину дихають усі, кому не ліньки.

— Таке скажете. Щоб ви — і не чули, й не бачили… Але бійця дам путящого. Гуцул. Він до вас найближче, в Румунії. Підходить?

— Той чорнявий, з вусиками? Годиться.

— Увечері вже буде.

— Гаразд. Оселиться в готелі поруч. Зі мною — жодних контактів. За залізо братися в крайньому випадку. Чуєш, у крайньому?

— Чую. Що там за війна у вас, босе?

— Це не війна, Колуне. Це гра в солдатики…

Імпозантного меткого єврейчика Цезаря, який приїхав до Мукачева за вказівкою Юхвіда (самого Юхвіда!), здивували манси клієнта. На вигляд не мажор, цілком реальний перець, а фігури малює втемну. Товару на руках не має («В нього, мовляв, алергія на „рижйо“»), заникав десь у каналізаційному колодці. І він, Цезар, повинен його звідти дістати й оцінити. Якби не Юхвідові розклади, сказав би він цьому фраєру кілька веселих слів. А так — сопи в дві дірки і слухай єресь. З розрахунком — інший фортель. Гроші не йому принести, а якійсь бабці. Та ще й виставу розіграти. Текст сценарію й документи додаються. Ці провінціали навіть магазини бомблять із сантиментами. І йому тепер доведеться, як причучвереному, ламати комедію. Бо старий Юхвід, бач, попередив: усе залагодити так, як для його власного сина… «Синок» виглядає покладливим, але сам товар навіть не зважив, проби не зафіксував, камінці не описав. Свята простота…

Тихого пообіддя в дерев'яну хвіртку Баників загупали з вулиці. Маруся, що на ганку лущила квасолю, побігла відчиняти. Двоє молодих чоловіків стояли в костюмах і при краватках.

— Баник Марія Михайлівна?

— Айно, це я, — збентежено підтвердила жінка.

Мовчки увійшли до сіней, поклали на стілець шкіряну валізку.

— Ми уповноважені компанією «Якутголдінвест».

— З Якутії? — здивувалася жінка.

— З Якутії. Компанія здійснила перерахунок акцій, що належать колишнім працівникам. Тут ваша з чоловіком доля з належними за цей період відсотками. Плюс пільгова пенсія за шкідливість, компенсація на лікування і таке інше. Просимо поставити підпис, що отримали передачу.