Архімандрит підвівся, поклав долоні йому на голову і прошепотів коротку молитву.

— А тепер іди з миром, — сказав коротко й підійшов до вікна.

— Чи можна мені ще якось навідатися? — запитав прибулий.

— Моя келія відкрита для кожного з доброю волею.

— Дякую, брате Миколо.

Чернець обернувся й глянув на нього дитинно здивованими очима.

— Лука я. Наречений у схимі Лукою…

Коли той пішов, він приліг і довго лежав у пітьмі з розплющеними очима. Дослухався — але не нипало коридорами, не плакала нічия душа, пориваючись від мирської юдолі. Та однаково не спалося. Накинувши вовняну реверенду, вийшов надвір. Вереснева опівніч кольнула свіжістю. Огром липової крони нависав над ним, як могутній дзвін. Архімандрит розкинув по-дитячому руки, підняв голову, приплющив очі і глибою вдихнув.

— Іди з миром, іди з легкістю, — прошепотів Лука.

Очі, щоки й борода його волого блищали. Хоча перша роса ще не впала.

Ліхтарі залили фіолетом горбатий брук монастирської вулички. Як він м'яко не ступав, кроки все ж відлунювали в сторожкій тиші. Здавалося, чувся навіть шурхіт листя, що лягало на синій камінь. Вдихав різке, підгірчавлене горобиною повітря і ніяк не міг остудити думки. «Хвоста» начебто не було. В готелі він навмисно голосно сказав адміністраторці, що збирається в монастир. Відбуде службу, покладе свічки… І його не супроводжували. Бодай сюди. Але зараз… зараз він не був упевнений, що полишений на самого себе.

Піднявся на насип дамби. За верболозом скрадливо плюскотіла ріка. Зійшов з дамби в мокру траву. Час від часу зупинявся, але вода заважала дослухатись. Доведеться в поміч попросити вітер, подумав він. Зняв із себе перуку і пожбурив у течію. Відліпив вуса. Ніздрі вільно втягнули і процідили повітря. Кислувато пахло вербою, підсохлим хвощем, свіжим коров'яком. І в цю сумішку дратівливо вплітався запах тютюну. Не від самої цигарки, а від завзятого курця. Ось що приніс йому вітерець. Може, рибалка десь сидить за кущем?..

Вибрався на тверде і рушив на вогні мостових ліхтарів. Ноги грузли в грубому гравії. І раптом на його кроки наклалися чужі, поспішливі й важчі. Як тінь нічної птиці, майнуло щось над головою. Швах — і цю «тінь» він зустрів своєю рукою, в якій хижо блиснуло напроти місяця біле жало. І почувся тамований скрик, і дзенькнуло щось металеве під ноги. Підтримуючи настромлену на лезо кисть нападника, він гострим п'ястуком ударив його в борлак. Той гикнув, захитався і бухнув навзнак. Біля свого кастета.

Він схилився над ним, витер ніж об знайому жовту шкірянку. Підсвітив обличчя мобілкою. Тоді кінчиком ножа штрикнув вухо. Зіниці зреагували миттєво.

— Послухай-но сюди, барачна вошо. Я міг повернути ніж на двадцять сантиметрів нижче. Це означає, що ти вже зараз не хрипів би. Я не зробив цього свідомо. Бо я не вбиваю. Навіть таких, як ти. Недотраханих на зоні. Я знаю, що ти сидів за гвалтування… Тобі мало повій? Кажи, мало? За дітей узявся?!

Барак заклекотав горлом, але слова не видобув. Довелося підрізати йому комір сорочки.

— Я вирахував тебе, фраєре, по запальничці, — нарешті прохрипів той. — Гадаєш, як одягнув маскарад, то сховаєшся від мене?.. Хто ти?

— Я твоя совість, смердючий Бараче.

— Ти мстиш за неї?

— Я ніколи не мщу. Я не можу дозволити собі такої розкоші.

Барак зіперся на лікоть, глянув на свою продірявлену руку і гидливо скривився.

— Ти спалив мій бізнес. Знаєш, як це називається?

— Знаю. І ти б знав, якби на кічі в ленкімнаті читав книги. Це називається «вирівнювання рівнів». Комуністи дбали про це. Погано, коли дехто має все, а більшість — нічого. Але зараз це нікого не бентежить. То чому б цим не зайнятися мені? Я, звичайно, не Господь, на милосердність не претендую. З мене досить елементарної справедливості… Отже, починаю з тебе. Паскудний твій бізнес, Бараче. Наскрізь паскудний і незаконний.

— Ти мене не лікуй. Закону давно немає. Ні прокурорського, ні злодійського. А ти чому лізеш?

— Тому що в мене свій закон.

— Я на твій закон поклав з пробором, — Барак здоровою рукою ляснув себе нижче живота.

Тонюсіньке лезо знайшло його ніздрю. І він затих, притискаючи скривавлену руку до грудей. Насуплено кліпав.

— Послухай, гнидо. Мене важко розсердити, але можна. Я щойно з монастиря і не хочу брати нового гріха на душу. Облиш дітей. З цієї хвилини забудь про них. Чуєш?

— Сучку свою проси, а не мене.

В сутінках не було видно, як побілів рубець на щоці чоловіка, що нахилився над лежачим Бараком.

— Я не прошу. Я попереджаю. — Це було мовлено тихим тріскучим голосом. Слова ніби відскочили від зубів. — Більше я тобі нічого не скажу.

Він рвучко підвівся і розтанув у нічній мряці.

— Фраєр дешевий. Тобі навіть слабо чоловіка прирізати, — долинав з берега істеричний голос. — Якщо я сьогодні тебе не завалив, то завтра… Це моє місто. Тут я командую. І ти це побачиш…

Ріка, нуртуючи на перекаті, гасила ті вигуки.

«Відійти від зла, кажеш, брате. Але як, коли зло само ходить за мною назирці все життя? Воно наче проклятий мій двійник. І сікається, лізе в очі, намагається сокрушити. Як, куди мені відійти? В моєму світі вагу має тільки сила. Сила, що долає іншу силу. І поки я сильний, можу боронити себе й слабших. Можу протистояти злу».

А зараз його просять відійти від зла. На противагу Тата, який учив зло нищити.

«Один наглядач над нами. Один він судити нас буде. Про це пам'ятай. Тому держи коромисло душі своєї прямо. Допустився гріха — добром спокутуй. Не словом сопливим, не слізливими молитвами, усе це — попівський туман. Добром, тільки добром спокутуй. Чуєш, хлопчику?»

«Чую. Але що є гріхом, Тата?»

Тата глянув тоді на нього суворо, навіть сердито.

«Гріх? Це нікчемна слабість, фраєрство, коли душу свою запродуєш, оскверняєш неподобством. Коли впускаєш у неї сумнів і страх. Довго варнякати про це. Одне скажу: тримай душу в строгості й чистоті — і вона сама тобі підкаже, коли, що і як чинити».

«А добро що, Тата?»

Старий опустив обм'яклі повіки, зітхнув:

«Добро — це милість, хлопчику, до всього сущого, до кволого, слабого. До всього, що до сонця тягнеться, а його затоптують і гноблять.»

«То як їх врівноважувати — добро і зло?»

«А так і роби: розтоптав дикий бур'ян на дорозі, а рукою поправ, визволи колосок, що пробивається крізь терня. Нехай росте, нехай радіє світу. Дивишся, він комусь користь принесе. Так і сонце чинить — і палить, і гріє… Душа усе підкаже, хлопчику. Вона в тебе обсмалена, але здорова. Немає в ній спокою, немає великої радості, але нічого, все вляжеться. За злою хвилею добру чекай».

«То, може, ти й мене за такий колосок маєш, Тата, що возишся зі мною?»

«Може й так. Але в одному заклинаю тебе, Лисе: не впускай у душу свою ані гніву, ані сумніву. Бо це такі черв'яки, що живого сточать. І друге: не вбивай. Бий немилосердно, карай паскуд, трощи і винищуй гнидву, але — не вбивай. Бо, вбиваючи, не когось убиваєш, а себе. Не в землю жмурики ляжуть, а на твої плечі. Я замолоду цього не розумів — і от ношу на собі камені. Аж землі тяжко піді мною… Розклад, хлопчику, такий: душі чужі не нами в світ приведені і не нами зведені мають бути. Супроти закону це, найвищого закону.

Живи й іншим дай жити. Але — в законі. З цим строго. Як тут, за колючкою, так і на вільному вітрі. Стежити за цим покладено на нас. На таких, як я, як Coco, як кульгавий Віліс, як ти. Не вибирають таких, як депутатів, не призначають кадровики. На таких — перст судьби-злодійки», — і старий твердо втиснув пальця в його чоло.

«А що, цікаво, скажеш на це ти?»

Він видобув мобільний телефон і відкрив «галерею». Білоголовий дід дивився на нього з веселою хитрістю. Тоді, в Марусі, він непомітно сфотографував білий портрет. І коли випадала спокійна хвилина, заглядав до «галереї». Хоча те зображення давно оселилося в його зоровій пам'яті. Настільки, що непомітно почав зріднюватися з ним.