Потім його кинули на карти і вирішили зробити «горщиком». «Козирні» (у свої шістнадцять-сімнадцять тут кантувалися вже й мокрушники) лінувалися ходити в туалет. На перший їх поклик «горщик» мав підбігати з посудиною. І не тільки підставляти її для справляння потреби, а й підтримувати його пуцюрину, поки той мочився. Лисеняті подали бляшанку і пояснили, як діяти. Але він затявся і пожбурив її в закут кімнати. Верховод Штопор поманив до себе корешів, щось пошепталися і розійшлися. А коли всі вляглися, четверо пацанів притисли Лисеня із обох боків скрученими простирадлами до ліжка. Інші дружно потяглися сюди з табуретками. Повилізали на них і з радісним реготом спрямували на нього свої струмені.

Якимось дивом йому вдалося вивільнитися. Вхопив вільну табуретку і кинув у вікно. Вже на підвіконні збагнув, що йому не пролізти через павутиння дротів. А жива підкова підступала до вікна.

Що мав робити?! В нього були голі руки і скляні друзки під ногами. І він почав обіруч хапати їх і кидати в голе братство. Ті відринули, кинулися врозтіч. А він уже біля другого вікна гатив у шибки — і скло сипалося на голову, а відтак, запущене ним, летіло на кривдників, що захищалися ковдрами. Підхопивши найбільший кусень, стікаючи кров'ю сам, він посунув на Штопора. І в очах його множинно і страшно танцювали осколки ненависті. Тоді хтось іззаду (на той час він ще не навчився потиличного зору і вміння вловлювати вібрацію чужого тіла за три кроки від себе) оглушив його табуретом по голові…

Поки провадили розгляд, він хирів у «больничці». Рани поволі затягувалися струпами, біля ока чорніли три металеві скоби, які нашвидкуруч наклав їхній ліпило. Відтоді це око ніколи не сміялося. А тоді йому взагалі було не до сміху. Тим більше дивувала хитрувата усмішечка носатого вайлуватого чоловіка, що заходив у «больничку» за нашатирем для якоїсь роботи.

Його називали тут Вічним Жидом, і ніхто з пацанви нічого про нього не знав. Не належав він ні до попок-ментів, ні до вольняшок, ні до іншої верстви людності короїдки. А мав він особливий статус, без якого не могла обійтися громіздка імперія ВТК. Статус «майстра». І належав до еліти цього темного світу, до тих, що авторитет здобувають не силою, а талантом. І такі завжди в пошані як у блатних, так і в тюремників, бо вони — порода рідкісна. Вони — пахани своїм рукам.

Вічний Жид належав до золотого фонду невільних «майстрів» і давно кочував із зони в зону, тягнучи за собою майже розстрільну статтю. Пеніцитарні структури стояли в черзі за ним, щоби бодай на кілька місяців затягнути до себе у відрядження. Бо був він золотарем, ювеліром геніальної руки, учнем великого Пажване. Такий чоловік не міг не сидіти в 70-ті роки. Причому сидіти глухо, тихо, подалі від стороннього ока. Через те й заховали його тут, подалі від законників. Крім того, тут, як і в кожній колонії, було своє виробництво — виготовлення голярського приладдя. А отже, була своя плавильна піч і гальваніка, такі потрібні для його ремесла.

У крихітній майстерні Вічний Жид творив свою алхімію. Сюди стікався цінний конфіскат і різні коштовні речові докази. Він це оглядав і оцінював. Щось поверталося в державну казну, щось перепродувалося наліво, щось (найвартісніше) залишалося йому для ексклюзивної роботи. Метали переплавлялися, самоцвіти за потреби дробилися і шліфувалися — і під руками майстра народжувалися розкішні подарунки: годинники, портсигари, канцелярське приладдя, інкрустована зброя. Вони підносилися до ювілеїв найвищому начальству або відправлялися в захмарні московські кабінети. Ця секретна кузня була гордістю МВС.

Вічний Жид ходив у фланелевій сорочці під новенькою куфайкою і м'яких юхтових чоботях. Поголений, рум'яний, з хитро примруженими очима за скельцями окулярів.

— Салют, боєць, — обізвався він, хитрувато всміхаючись до нього. — Це в тебе ніс розквашений чи в натурі єврейський?

— Нормальний у мене ніс.

— Зате сам ти не нормальний. Чи, може, ти гадаєш, що, розмахуючи руками, можна від звірів врятуватися? Цим ще більше роздратуєш їх.

— А чим можна врятуватися? — вовкувато запитав він.

— Розумом. Або відкупитися грошима. Що одне й те ж.

— Я не маю грошей.

— Зате я маю, — блиснув фіксою Вічний Жид і покинув «больничку».

За тиждень знайомий капітан знову сопів навпроти нього, обдаючи перегаром:

— Бив би я тебе, паря, як циган залізо, але й так живого місця на тобі немає. Руками ворушити можеш?

— Можу.

— Будеш працювати з Вічним Жидом. Ночуватимеш поки що в «больничці». Кожну суботу о такій порі зустрічаємось. Будеш доповідати, що нас цікавить. А тепер — вільний, як сопля в польоті.

— Можеш називати мене Юхвідом, — сказав майстер, коли вони залишилися самі.

— Чому? — здивувався Лисеня.

— Бо в деяких людей бувають людські імена. Я один з них.

Так розпочався воістину золотий період його тогочасного життя. Після кількох уроків він ішов на задній двір, роздягався догола і вартовий запускав його в «спецхран». Там одягав робу і брався за роботу. Увечері — зворотний процес. А Юхвід тут і жив, і їв, вибирався тільки за потрібними матеріалами. Жодна крихта золота не сміла просочитися звідси. Щотижня провадилась ревізія — що зроблено, які матеріали в роботі, які в резерві.

Увесь інший час вони були полишені на самих себе і золото. Тихо муркотів «Рекорд» і сичав Юхвідів паяльник. А він, Лисеня, здебільшого колотив різні розчини і полірував камінці.

— Гадаєш, ти камінь шліфуєш? — питав його Юхвід. — Ти себе шліфуєш. Бо терпіння і труд усе перетруть. Один мудрий єврей сказав. Камінь твердий, але його можна розколоти, розтрощити на порох. А ти будь — як вода. Вона пристосовується до будь-якої посудини і наповняє її собою. Ми, євреї, як вода. Ми скрізь, ми просочуємося через кожну шпарину і наповнюємо її сенсом.

Юхвід навчив його пити воду. На столику завжди стояв графин, і золотар час від часу наточував собі склянку.

— Пий, — припрошував він. — Пий навіть тоді, коли не хочеш. Вода промиє тіло і освіжить голову.

Втім, на самій воді вони не сиділи. Юхвід діставав спецпайок, а охорона приносила під полою ще й кефір, добрий чай, копчену ковбасу, мандарини, пряники і навіть шоколад. Усе це ділилося навпіл. Після жаб'ятника і короїдської їдальні ювелірна шарашка була раєм для Лисеняти.

Юхвід відучував його воювати. Останнє діло — воювати із зоною. Вона нездоланна, як доля. Але її можна перемогти ізсередини. Для цього треба збагнути і прийняти її закони, що далеко не пусті. І треба знайти тут своє місце. І утвердити себе. Для цього не потрібні ні сильні руки, ні дурна відвага. Потрібна тільки воля. Якщо примусиш інших поважати себе, матимеш усе, що мають вони. Люди слабі, вони туляться до сильних.

— А сильний — це який?

— Це розумний, хитрий і вмілий. Той, що вміє жити сам і дає жити іншим.

Якось Юхвід попросив його показати руку.

— Ні, золотарем ти не будеш. Але золото до цих рук саме буде липнути. Хочеш ти цього чи не хочеш.

А ще Юхвід повчав, що за все на цьому світі треба платити. Він нагадав про це своєму юному помічникові конкретно через кілька місяців їх благодатного тандему.

— Я знаю, Лисеня, що по суботах перед лазнею тебе водять до кума. І там розпитують про мене. Я ціню, що ти не злив нічого такого, що їм знати не треба. Юхвід рідко помиляється. Я не помилився, що вибрав тебе. — Він примружив на нього білясте око, як зазвичай прищурювався на нову каблучку. — Базар веду до того, що час платити по рахунках, боєць. І час збирати розкидане каміння, як казав один мудрий із мудрих євреїв.

Лисеня здогадувався, яке каміння той мав на увазі. Він не все розумів, але бачив, як Юхвід окремі камінці ховав у тріщини штукатурки і замазував розжованою кашкою з булочки. По-перше, хто міг усе достеменно порахувати після його роботи? По-друге, камінці він розпилював і колов. Якось розбив флакон з-під одеколону, і Лисеня довгий час шліфував ці скалки так, як показував майстер. В роботу пішов і червоний абажур з лампи, і виміняний мундштук, і горлянки з пивних пляшок… А в інкрустованих піхвах для кинджала хто розрізнить, де справжній самоцвіт, а де скельце, коли вони ряхтять десятками сліпучих блискіток?