З саквояжа добув ваговиту скриньку, увімкнув її і налаштував потрібні параметри. Тоді підніс її до одвірка, де за склом кліпало червонувате вічко сигналізації. Натиснув на кнопку «Control». Сканер загудів, завібрував у руці. Миготіли цифри й літери, тріщав електронний мозок, шукаючи потрібну комбінацію. Аж поки не засвітило на табло слово «Enter». Тоді він легенько натиснув «Delete». За дверима луснуло — і вогник згас.
Він повернувся до будки і шурхнув досередини. Задньої стінки на будці не було, саме тим боком будка притулялася прямо до крамниці. Неспішно натягнув рукавички і поверх кросівок прогумовані бахіли. Тоді видобув різак, склав його, приліпив присосками до вітрини і налаштував потрібний діаметр. Алмазне вістря заскрипіло по склу. Звук приглушувало жебоніння дощу в ринві. Якби хтось проходив мимо, то не зрозумів би, що це і де скрипить. Молотком обстукав прорізане коло і потягнув до себе. Воно не подалося. Знову різак хижо заскрипів, угризаючись в товстезне скло.
Нарешті скляний млинець подався і він проліз в отвір, як в ілюмінатор. Дістав флакон і пройшовся з ним уздовж вітрини, покриваючи скло сріблястим аерозолем. Тепер знадвору ніхто не міг бачити, що діється всередині — тільки власне відображення на склі.
Золото тигра спало в мерехтливому сяйві нічних смолоскипів. Втім, чи спить золото взагалі? Мабуть, ні вдень ні вночі не пригасає до нього людський інтерес. Як от зараз. У спорожнілий саквояж полетіли вишукані прикраси, масивні фігурки, різні коштовні брязкальця. Позолочені сувеніри, посуд та інший баласт він не чіпав.
Наповнивши саквояж, він увійшов до офісної кімнати. На вішалці висів чоловічий піджак, в кишені якого він знайшов носовика. «Це має влаштувати собачок». На крісло була накинута шкура уссурійського тигра. Він згріб її в оберемок і поніс до бокового загратованого віконця, що виходило в двір. Молотком розбив скло і увіпхав туди хутро.
Повернувшись до будки, вкинув у салон циліндричний пакунок з наведеним годинником. Такий же залишив у офісі. Поклав скло на місце, заліпив прозорим скотчем. Покинувши будку, заглянув у двір. У траву, під ноги, кинув позичений носовик. Відрізав пасмо тигрячої шерсті, підпалив, задув і поклав до пакетика. З кишені обережно дістав запальничку, до якої досі не торкався, і повернувся до входу в магазин. Опустив запальничку між ребрами металевої решітки для витирання ніг.
Облізлий пес терся об тротуарний смітник, боязко позираючи на нього. «Пробач, тигре, що поділився твоїм золотом із партією, — обізвався він до пса. — Партія — наш керманич», — згадав гасло, що висіло на стіні ленкімнати в їх колонії. І попхав будку на її попереднє місце.
Дощ ущух, і прогулянка на протилежний кінець міста не здавалася такою дошкульною. Саквояж він обачно заховав у покинутому каналізаційному колекторі біля моста. Взяв тільки сканер і півжменьки золота. Готель Барака, про який розповів Коля, він розшукав і огледів ще вчора. Перламутровий «Додж» стояв на звичному місці між альтанкою та водограєм. Він легко переплигнув через чавунний паркан і зачаївся в альтанці. Крізь дерев'яну решітку добре проглядався напівосвітлений хол. Там нікого не було. Сплять. Що їм ще робити о такій порі?
Навпочіпки підкрався до машини і увімкнув сканер. Ця сигналізація «зламалася» за п'ять секунд. Легенько відкрив багажник, відгорнув килимок і кинув під нього прихоплені прикраси. Відтак привідчинив дверцята і розсіяв по сидінню водія присмалену щетину тигра. «Ти, мабуть, любиш цього звіра — то нехай ним пахне тут». Зачинив авто і знову увімкнув сигналізацію.
«Ці просунуті молоді незабаром грабуватимуть, сидячи на диванах», — весело подумав, ховаючи пристрій.
Зітхнув полегшено і оглянувся довкола. Збоку кокетливо вигинала стан молода берізка. Важкі темні кетяги низько нахиляли гілки куща глоду. Олов'яним килимом, набравшись дощу, стелився газон. А позаду, на пагорбі, бовванів замок-фортеця з підсвітленим залізним орлом Турулом. Колись цей легендарний птах указав кочовим мадярським племенам із-за Уралу шлях на нову батьківщину. Привів їх сюди. Він розуміюче посміхнувся Турулові. Бо щось і нащось привело сюди і його.
Біля альпінарію дзюркотів декоративний водограйчик, і він умив після золота руки. І пішов назад, передчуваючи гарний сон. Єдине, що не радувало, — доведеться рано підводитись.
Конфіденційно
Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні
Гансу Браке
Стеження за Лисом продовжується. Якихось насторожуючих моментів не зафіксовано. Об'єкт поводиться скоріше як відпочиваючий. Контактує з пересічними громадянами, цікавиться їх побутом, родинними справами. Можливо, когось шукає.
Допускаємо, що в нього зав'язалися інтимні стосунки з молодою городянкою, перекладачкою. Тепер безробітна. Дає приватні уроки. Без кримінального шлейфу. Вона доводиться внучкою покійному полковнику медичної служби. У Другу світову війну той вивіз із Німеччини чимало трофейного антикваріату. А також володів унікальною колекцією раритетних люльок. Доля колекції невідома, як і доля інших старожитностей його спадку. Чи ховається тут якийсь інтерес Лиса, наразі невідомо.
Днями Лис мигцем, не виключено, що випадково, зіткнувся на вулиці з місцевим кримінальним авторитетом на прізвисько Барак. Сидів за рекет і згвалтування. Нині успішно бізнесує.
Цікаво, що цієї ночі дотла згорів ювелірний магазин, що належав Бараку. Оперативні дії підтвердили очевидний підпал магазину та крадіжку ювелірних виробів. Лис стосунку до цього немає. В нього повне алібі, підтверджене нашою людиною. Підозрюють самого Барака. Тепер він на підписці про невиїзд.
Щодо Лиса, то він продовжив термін свого проживання в готелі ще на тиждень.
Дещо про делікатеси
Нарешті. Ось вона йде.
Ступає через пістрявий натовп, наче крізь дим, розтинаючи його крилами дражливих парфумів. Від них очманіла ранкова оса, що заблудилася в її волоссі. В очах — зеленкуваті бісики, позбирані з полотен Босха. Її сороміцькі напіврозтулені губи вигнуті, як шийка дзбаника, з якого ось-ось бризне молоде вино. Про що вони мовчать? Повіки схожі на тонкий пергамент, у прожилках якого просвічують таємні письмена. Хто й коли прочитає їх? Скроні молитовно бліді й сухі. Скроні мадонни і вії блудниці.
Вона йде як пише. Пише поезію свого нічного падіння і свого ранкового злету. Пише повільно, з насолодою, млосно, по-лев'ячому колихаючи стегнами, налитими гріховним струмом. Тіні від чоловічих фігур, як лагідні собаки, труться об її коліна, не наважуючись піднятися вище. Кожен мужчина крадькома обертається їй услід. Так поденні маляри споглядають Рафаеля. Жодна жінка не проминає її здивовано-колючим поглядом. Так безбожники дивляться на храм.
Вона йде, і зелені бомбочки каштанів салютують її ногам. Камінці посміхаються до її лілових туфельок і ажурних чорних панчіх. Вона йде вільно, покволом, відсторонено, ніби не знаючи куди.
— Синичко! — зупиняє її голос іззаду.
Граційно повертає свою медальну шийку й запитує з променистою приязню:
— Хіба ми з вами знайомі?
— А хіба вчителька й учень повинні бути конче знайомі? Досить того, що в них спільні знайомі — слова.
— Отже, ви хочете, щоб я вчила вас слів?
— Хочу. Але в нас немає класу.
— Нічого. Ми скористаємося методом Арістотеля. Він навчав, прогулюючись з учнями під оливами.
— Воістину мудрець. Замість олив у нас будуть ці липи.
— То з якої мови почнемо? — лукаво примружилась.
— З французької.
— Цікаво, для чого французька людині з англійськими звичками. Зокрема — зникати не попрощавшись…
— О, тут я справді інтернаціоналіст. Мені імпонує ще й болгарський звичай — ствердно кивати головою, коли щось просять, і робити навпаки.
Вона йшла трішки попереду і від неї віяло свіжістю. Він ще раніше це вловив. Так пахнуть молодим листям дерева, що ростуть біля води. Навіть у спеку.