— Я не маю чим, — буркнув шкіряник.
— В мене запальничка в лівій кишені. Якщо вам не важко…
Той сягнув рукою вниз. Спочатку обережно помацав кишеню зовні (не простачок!), відтак дістав запальничку і клацнув на витягнутій руці (не комсомолець!). Чоловік смачно затягся і посмішкою подякував тому. Здоровило з цікавістю оглянув запальничку і дещо потеплів очима. Перевів погляд на нього.
— Ні-ні, не золото, — приязно пояснив чоловік. — Просто гарна робота фірми Сваровскі.
Шкіряник похмуро, наче на власному похороні, посміхнувся і вернув цяцьку до його кишені. Перламутровий «Додж» кліпнув йому у відповідь зі стоянки на сигнал брелка.
А чоловік із пакунками бадьоро пішов собі далі. Йому гарно було на душі — такі люб'язні люди довкола. І будка йому сподобалась — ошатна, голубенька, з червоним написом «Партія гуманної демократії». Її, як він і просив, притулили до тильної стіни бібліотеки, за якихось десять метрів від «Золота тигра». Ніби ненароком він зачепив будку плечем — і вона ковзнула на коліщатах. Мобільна партія готова була рухатися в будь-якому напрямку. Коля хвалився, що власноручно малював літери. Бо ж він оформляє стіннівки в Будинку школяра. Тому й виглядала «демократія» трішки по-дитячому кордубато.
Але не це його зараз бентежило. Його думками володіла вона. Він думав про неї навіть у сні, обмацуючи руками порожній простір. І руки все ще пахли нею. На пальцях залишався спогад про змокрілу білизну. В розбурханій уяві домальовувався невиразний малюнок ночі. Вранці голячись, він побачив у запітнілому дзеркалі лазенки її обличчя. В зібганому покривалі йому привидівся віолончельний вигин її стегон.
Та більше, ніж крамольне жадання лілових туфельок, його непокоїло інше бажання, дивне і зовсім йому не знайоме, — бажання говорити з нею. Бажання розповідати їй про те, що він думає, що знає і що приховує. Хотілося розмовляти з нею і бачити при цьому її очі. Ніхто ніколи в житті не слухав його так, як вона. З радісним подивом і легкою іронією — своєрідною формою самозахисту. Навіть коли вона мовчала, слухаючи його, то випромінювала свіжість сприйняття, дух причетності. Теплі блискітки її очей ніби торкалися його губ, ніжили їх.
Саме цього він злякався ще раніше. Пробував обдурити себе, що це лиш емоційна фантазія на тлі сумбуру останніх днів. Звична пригода, поклик плоті, який легко вгамувати й забути. І вчора, коли це сталось і воно не просто сподобалось, а приголомшило, розплющило його, — він розгубився. Поривався стерти цю ніч з пам'яті, а вона щоразу виринала, мов підземна ріка.
Либонь, уперше щось володіло, керувало ним, а не він сам.
«Таки щось ми оминули з тобою, Тата…
Так, ти навчив мене головним речам. Навчив бути вільним. Навіть за колючкою. Бо несвобода — це не тісний простір. Це тіснота душі, мілина серця. Вільними ми приходимо в цей світ, і ніхто не в змозі накинути пута на нашу безсмертну душу. „Де б ти не був, синку, ти завжди вдома. Так і живи, так і поводься“. Мені, бездомному і безрідному байстрюку, ці слова відкрили сутність свободи. Свободи, яка не зовні, а всередині, в тобі. І я став дихати вільно.
Ти навчив мене відчувати час і не боятися його. Ми скоро минаємо і зникаємо, якщо починаємо залежати від часу. Він невблаганний, ми не можемо ні прикупити собі його, ні подовжити. Ми мусимо лише скоритися йому і здатися на його плин. Бо ми — піщинки ріки часу. Якщо ти віддаєшся цій ріці, вона винесе тебе куди потрібно. Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. „І яка різниця, хлопчику, — життя чи смерть із тобою? Хто в труні, а хто на поминках — це, власне, тільки деталь…“
Ти навчив мене ритму. Мудрої, злагодженої вібрації тіла, кожної клітини, кожного нерва. Ритму серця, думки, крові, сперми. У всьому — ритм. Птах, що завис у небі, — це ритм. Риба, що завмерла в глибині, — це теж ритм. Змія, що ковзає по каменю, — теж ритм. Самовладна замкнутість системи. „Знайди свій ритм, підкори його собі — і підкориш свій настрій, спокій, мислення“.
Ти навчив мене слухати людей і говорити з ними. „Слухай людей — і все, що тобі треба, і саме тоді, коли треба, почуєш. Говори так, щоб слова відлітали від зубів, і тебе почують. Говори „так“ або „ні“. Говори коротко, чітко і загадково. Бо всієї правди й так не викажеш словами. Та й кому вона потрібна?..“
Ти навчив мене, Тата, любити життя. Міцно, чіпко… Ламаючи нігті й зуби, вгризатися в нього, смакувати ним.
Ти навчив мене захищати це життя. Спочатку ножем. До знайомства з тобою я, впертий відказник і табірний „боєць“, виявляється, навіть не знав, як годиться тримати ножа. Кут леза має більше значення, ніж його довжина. А рука, твоя рука, має бути легкою і теплою, як тоді, коли хочеш погладити жіночу грудь. І погляд, твій погляд, повинен бути холодним і гострим, як ніж. Тоді ти втричі дужчий, бо вкупі з тобою — ніж, рука і очі… І тоді буде тільки один удар, який не осоромить ні тебе, ні твою жертву. Один, як „цок“ годинника, штрик.
„Бо ми не різники, ми не можемо дозволити собі колоти двічі. Бо це — людина, хоч і шакал. Бо це твій ворог, до якого слід мати повагу… І не дивися в очі. Дивися в ямочку, в кругленьку заглибину під борлаком. Там, де найбільше життя, і де воно найменш захищене. Це лише „плотва“, „комсомольці“ й слиняві фраєри зі страху чинять криваву мокроту. А потім хлюпаються в крові разом із пораненим… Нам так чинити западло, хлопче. Не ми ліпили душу людську, не нам її губити. Хіба що тебе згубити хочуть — тоді захищайся“.
Не раз я згадував тебе, Тата, коли стояв проти якоїсь падлюки чи цілого кодла з жалом, — стояв завмерлий і холодний, як гад, з легкою рукою і легким серцем, без краплі страху. Некліпно вдивляючись у чуже підборіддя, завжди давав їм шанс, простір для відступу. І лише відморожений покидьок, без крихти поваги до твого і свого життя, ліз далі, жадаючи чужої крові. І тоді — „цок“ казав його годинник і замовкав назавжди.
Ти навчив мене всього, Тата, тільки одного не навчив — кохання до жінки. Я завжди купував собі їх, скільки хотів і яких хотів. І завжди платив дорого, як за гарне вино чи за добрий автомобіль. Бо так навчений тобою — за все платити дорого. Бо тоді й тобі дорого повертається. А коли ти купуєш задешево, то це завжди дорого виходить… А вчора вперше я не знав, скільки заплатити. І не заплатив.
А коли я щось не зміг купити, це, мабуть, означає, що воно для мене дороге…
Чи як, Тата?»
Дощ — найкращий друг ночі
Торт ліг на бюро рецепції, і дама-адміністратор здивовано скаблучила брови. Йому незручно і все таке інше; до нього мали завітати гості, але не вийшло; він просить прийняти цей торт, бо інакше він пропаде намарно; і, звичайно, нехай пригостить ним і охоронця, якому чипіти цілу ніч… Вартовий стримано посміхався. Дама проникливо дякувала і просила долучитися і його, посидіти з ними часину за бергамотовим чаєм. А, може, й пропустити щось міцніше в цей сльотавий вечір. Не гріх біля такого розкішного пирога. Він мусів гречно відмовитись, бо щойно повечеряв і збирається одразу ж лягти — завтра вранці важлива зустріч. То просить, щоб його розбудили о пів на сьому, і нехай заберуть почистити черевики, які він залишить у коридорі під дверима.
Розпрощалися, як рідні, і він подався до свого номера. Передача зі Львова була вже спакована в сукняний саквояж. Студент обачно вклав туди і рукавички, і еластичні бахіли. Він переодягнувся в джинси і куртку з капюшоном, взув кросівки. Коли відчинив стулку вікна і ступив на карниз, дрібна вуаль дощу лягла на обличчя. Але це його не засмутило.
«Дощ — найкращий друг таких ночей», — подумав, сплигуючи на дах навісу. Відтак жилавими галузками плюща спустився на землю. Кількома кроками гайнув між туями до паркану і оглянувся. За вологим туманцем скла вартовий і адмін-дама любенько чаклували над його тортом. І йому ніскільки не була шкода «Гаратанця».
Перехожих на вулиці майже не було. Лишень біля нічних генделиків блищали мокрі туші автомобілів. Побачивши свою будку, тихо зрадів, що нарешті сухо буде і йому. Озирнувся і легенько штовхнув її — вона покотилася мокрим тротуаром, порипуючи, як теліжка інваліда. Біля вітрини «Золота тигра» будка зупинилася. Він пройшовся туди-сюди — вулиця порожньо мокла під млявими ліхтарями.