Господиня, сором'язливо посміхаючись, старанно вивела на аркуші своє прізвище.

— А чоловік кози пасе на цвинтарі. Я за ним побіжу…

— Не обов'язково. Ми вам довіряємо.

— Компоту вип'єте з айви? — спохопилася. — А, може, чогось…

— Ні-ні, спасибі. У нас ще маршрут.

— Розумію. Наших там много робило.

Другий, що досі мовчав, висунувся наперед і відчеканив, як по писаному:

— Шановна Маріє Михайлівно. Компанія «Якутголдінвест» висловлює вам щиру подяку за вашу самовіддану працю. Ваші з чоловіком імена занесено до почесної книги підприємства. Але просимо не розголошувати про наш візит. Компанія зберігає конфіденційність інформації. Розумієте?

— Та де не розумію, — самими губами пролепетала жінка.

Кучерявий, схожий на єврея, поклав фірмовий бланк на стіл і вийшов першим.

Коли хвіртка за ними рипнула, Маруся доклала зусиль, щоб подагричною рукою покласти валізку на стіл. «Тяжка. Майже консерви», — подумала. Розстебнула один замочок, другий — і звідти випнулася сиза твердість пачок з банкнотами. Жінка кинула згори рушник і осіла, як втрачена.

Зозуля з годинника, привезеного колись із Сибіру, прокувала четверту. Маруся здригнулася:

— Йой, зараз треба доїти кіз…

Людину оточують речі. Вони довговічніші за неї. Вони несуть на собі печать вічності, загадку плину часу. Через те дехто й уражений цією пристрастю. Холодною, стійкою, тривалою пристрастю до володіння неживим предметом, який переживе тебе і твій час. Жертовнішої, безкорисливішої любові немає навіть до живих істот. Хоча більшість пересічних людей і вважають мукачівську антикварну крамницю «Святий Марко» згромадженням пустих речей.

Цей кислувато-терпкий аромат не сплутаєш ні з чим. Ні в Парижі, ні в Мукачеві. Здається, тут зупинився час. Тихо і врочисто, як у склепі. Ветхий дідок дрімає під бронзовим канделябром, як змій на осонні. Але це тільки здається, що він дрімає. Як тільки тенькне скляна пацьорка над дверима, чіпкі вічка прицільно стрельнуть у бік відвідувача. Що за птиця? А заходять сюди люди трьох категорій: роззяви, щоб полупати баньками на красу; місцеві малярчуки — щоб пропхати свіжу картинку на реалізацію; і, нарешті, поодинокі покупці, вражені вірусом потягу до старожитностей. Такого старий Бейло нюхом чує, такого він, як рідного брата, зустріне. Але такі навідуються рідко. Як оцей, доладно вбраний, упевнений у собі чоловік, з годинником, що тягне на добру шафу його товару.

— Пана щось цікавить? — свердлить його хитрим поблиском пенсне.

— Цікавить.

— Що б ви бажали?

— Бажав би купити щось вартісне.

— Наприклад?

— Наприклад, яйця Фаберже. Обидва.

Зморщене, як торішнє яблуко, личко антиквара береться довкола очей промінцями, розгладжується на щічках, оголяючи дрібні мишачі зубки. І лунає його сміх, мишачий, пискливий:

— Ці-ці-ці-ці. Я ще такого не чув. Люди з гумором — найсерйозніші люди.

— У мене справді серйозні наміри, — зауважує чоловік, стромляючи до рота янтарну люльку. (Він її позичив на день, щоб похизуватися на одній зустрічі).

— Ви дуже розумно робите, що вкладаєте гроші в антикваріат, — підносить догори пташиний палець-кіготь дідок. — І криза — найкращий для цього період, — а очиці його обмацують, обсмоктують люльку, як чарівний талісман.

— Скажу вам відверто, — клієнт довірливо нахиляється над різьбленим бюрком. — Я не місцевий, і не колекціонер…

— О, молодий чоловіче, колекціонерів я впізнаю за версту. У них зовсім інший погляд. Погляд шляхетного алкоголіка, що любить добре старе вино. Якби ви знали, що тільки не збирають люди: гудзики, запонки, старі праски, метеликів, пивні кухлі, афіші, фальшиві гроші, анекдоти і навіть помилки в газетах… Фантазія збирачів може дійти до абсурду. Хоча як на це подивитися. Коли я навчався у Львівському університеті, ми дружно сміялися зі студента, який колекціонував… кришки каналізаційних люків. Звичайно, не самі чавунні кола, а їх фотознімки. Зафотографувавши весь Львів, на канікулах він їздив у Ригу, Вільнюс, Ленінград, Калінінград. І ось на останньому курсі за кордоном видають розкішний альбом його світлин із люками. І поляки замовляють йому інший — про старі ковані брами. А далі пішли склепи на кладовищах, вітражі, флюгери, криничні журавлі… Гай-гай, збирачі — це особлива каста людей, мій друже.

— Не вам мені розповідати, шановний. Я вже рік працюю на такого. Географію ногами вивчаю. Мій бос із Донецька, помішаний на люльках. Ось учора, до речі, купив для нього штучку…

— Люльки — антик специфічний, — солодко тягне Бейла. — У наших краях гідних екземплярів трапляється мало. Хоча було таке, що гарну люльку я колись продав Іллі Еренбургу, коли той вертався через Мукачево з Парижа.

— Знаючі люди шепнули, що в Мукачеві десь застряла путня колекція люльок якогось полковника. От би її зачепити.

— Якщо десь і застряла, то знаєте чому?

— Чому? — запитав чоловік з люлькою.

— Тому що немалих грошей коштує, — вкрадливо пояснив антиквар.

— Гроші — не питання, — тріпнув той віялом пальців. — За інформацію окрема премія.

Старий пожував губи.

— Ну як тут не допомогти спорідненій душі? Чи мені не розуміти вашого начальника? Люлькарі — публіка серйозна, можна сказати, еліта серед нашого брата. Ви залишіть телефончик, а я передам його в перші руки. Може, й домовитесь… А мені, будь ласка, дайте на хвильку вашу цяцьку. Це, як я розумію, англійська виправа…

Поки старий через лупу милувався люлькою, покупець розглядав картини.

— Кого із закарпатських майстрів порадите придбати, якщо вивільняться якісь кошти?

— Бокшая, Ерделі. З ними ніколи не прогадаєте. Ерделі — віртуоз мазка, європейський авторитет. А Бокшай — барвиста душа цього краю. Ніхто так проникливо й геніально не оспівав Закарпаття на полотні, як він. Можете сміло вкладати гроші. Це — валюта, яка не інфлює.

Прощалися мило, як давні приятелі. І вже коли відвідувач простяг руку до клямки, антиквар зупинив його запитанням:

— А ви придивлялися до мавпи на вашій люльці?

— А що?

— Хі-хі-хі, — смачно захіхікав старий. — Вона показує нам язик.

Чоловік придивився і теж посміхнувся:

— Мабуть, вона знає, що робить.

— Привіт, пані Гелено.

— Доброго дня, пане Алексе.

— Почув ваш голос — і війнуло Європою.

— Спасибі, ваші компліменти завжди нестандартні. Мабуть, вас цікавить звіт про наш барвистий бізнес, як ви його називаєте.

— Мене цікавить, який у вас настрій і яка в Празі погода.

— Пане Алексе, настрій у мене завжди однаковий, бо не він керує мною, а я ним. Це вільні художники можуть дозволити собі місяцями чекати настрій і натхнення, а мені з ними працювати щодня. І погода тут нормальна. Празі пасує будь-яка погода.

— Прага — найкраще місто після Мукачева.

— Після чого?

— Це так. Цитата.

— Я чула, що ви десь на відпочинку.

— Так, у Мукачеві.

— Справді? А знаєте, що воно колись також було чеським?

— Знаю. І чехи возили сюди шоколад, а місцеві жителі фарбували ним свої хати.

— Як мило.

— Мабуть, і чехам так здавалося тоді…

— Ви навіяли мені родинні спогади. Мій дід, коли більшовики в Росії захопили владу, емігрував до Чехословаччини. Їх тут радо приймали. З офіцера він мусив перекваліфікуватися на вчителя математики, і його відрядили в глухе верховинське село на Закарпатті. До своєї кончини він із теплотою розповідав про тих приязних, терпеливих і нужденних людей. Потім діда перевели до Мукачева, завучем у торговельну школу. А бабуся викладала музику. У мого батька про цей період залишилися найсвітліші спогади. Він теж був студентом школи і, якби не окупація, радо залишився б там назавжди. А я, на жаль, ніколи не була в Мукачеві…

— Шкода. Це місто зворушливої еклектики. З Руським кінцем за річкою Латорицею, зі швабським Підгородом, мадярським ринком-піацом, княжим замком Паланком, дикуватою Шайбою, срібнодзвонним Підмонастирем, забур'яненим Борок-Телепом, цегляними вуликами хрущовських Черьомушок, «рокфеллерівськими» Садами, казарменими коробками Пентагону і канально-фекальним циганським табором. Це місто-загадка. Місто привидів невпорядкованої історії. Місто-ностальгія. Місто-фортеця, яка не здається навіть сама собі. Місто ратних і духовних подвигів, черничої схими і бордельної завгури. Тут однаково затишно й домашньо почуває себе в'яло патріотичний русин, національно активний галичанин, москаль-ветеран, тихий шваб, сумлінний мадяр, спритний циган, цадик з Єрусалима й мільйонер із Нью-Йорка. Бо це місто з купажним ароматом мов, говірок, жартів, звичаїв, свят, фестивалів, вин і страв…