— Була сила, коли мамка цицьку носила, — відмахнувся той жартом.

Хтось обгортає ряди — а Петро мостить тераси, щоб відвойовані грядки не знесло дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду — а Петро сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. З року в рік. Смішний чоловік. Хтось понуро позирає на розпечене небо — а Петро з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається про неврожай — а Петро несе торбами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нічого. Збризнута вапняним молоком і ретельно просушена на сонці, вона золотою горою встеляє пивницю. Тут же — шеренги банок з маринуваннями та соліннями, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош на нього йде. «Від вина я вдурію, а так — дітям вітаміни і смакота».

— А чому у вас ніякої живності немає?

— Щоб мені в дворі смерділо… — і загинає пальці. — Сіно міняю з сусідом на молоко і сир, кукурудзу — на яйця, самогонку — на гній. А восени поїду на Полтавщину до доньок і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе мені ледве не до хижі. На рік маємо м'яса.

Не переводяться гриби. Щоранку, ще до роботи, за годину-другу Петро з повною кошаркою вертається з лісу. Походи за грибами, крім усього, мають діловий характер. Приглянути дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи. Скромний, але бізнес.

— Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..

Про те, як Петро будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі — за копійки. У буквальному значенні. Каміння носили цілою родиною з городу й потічка. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.

Коли дійшло до стін, Петро зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію виготовлення легкої, теплої, а головне — безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали цегляний бій і шлак із печей. Його змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна і трохи цементу і заливали це між дощату опалубку. А далі розчин щільно забивали кусками цегли. Наступного дня щити піднімали — і стіна росла ще на метр.

Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв у руках жодного відра. На кожному куті будинку стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою матеріал на верхотуру. Там порався Петро. Так само на землі було розкраяно, нарізано і витесано крокви. А нагорі вони лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам несанкціоновано «забрів» у його капустиння. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Петро присік його легко: «Що, цю хащу твій няньо садив?»

З підбережної кринички викопав шанець, кинув шланг — своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. З двох широких труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.

Непросто, але жити можна, коли чоловік своїй голові пан. Він любить казати: «Надійся на доброє, а недоброє й само прийде». Так і сталося. Дочулася біда — за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла тоді враз і частка його душі. Залишився чоловік із п'ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них».

Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, звільнився з роботи. Робітнича еліта, віртуоз баштового крана, в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найліпше родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б малого віддати до інтернату, Петро відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала до інтернату?»

Чухав голову: що робити, аби не робити, а мати гроші. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В селі безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси на тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Петро й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться, не тріскаючись. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на яшму виточує ніжки. По заводських складах все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб'язок. З усього цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні для села меблі. Між тим — вилазки до лісу. Звідти вертає нав'ючений пнями, корінням, вигадливо вигнутим гілляччям. В його руках воно обернеться на оригінальні підставки для квітів. «Зроби мало, але красно» — його трудовий кодекс.

Зробив стільці для монастиря, де брат служить. Вирізьбив крісло з орлом для голови сільради. Той сидить у ньому, як цар. Адже що людям нині потрібно — або дешеве з тирси, або щось модне, поліроване. А йому це не цікаво. З принуки робить, для хліба насущного. А от витесати бричку з дерева — це мрія. На стальних ресорах, зі скрипучими шкіряними сидіннями і високими кованими ліхтарями. Навмисно сховав для взірця стару світлину, де граф Шенборн стоїть біля свого фіакра…

Цікаво інше. Уже добрі півтора року як Петро мав отримувати пільгову пенсію. Є таке положення для батьків, що самостійно виховали п'ятеро дітей і мають відповідний стаж. Дивно, що ніхто це йому не підказав — ні в сільраді, ні в соціальних службах. Коли кинулися збирати документи, постала інша прикрість: у різних документах по-різному звучить прізвище: в одних Звонар, в інших — Звонарь. Десь якийсь писар дописав букву — і пішов різнобій у метриках батьків і дітей. Процес оформлення пенсії на цьому застопорився. Не допомогли й адвокати. Доводьте через суд, котре прізвище правильне, — сказали у пенсійному фонді.

Три місяці минули у виснажливих митарствах. Воістину наш бюрократ невтомний у паперовому крутійстві. Замість того, щоб зранку йти до майстерні, Петро голився, надягав піджак і їхав до міста. А звідти вертався роздратований, з новими й новими довідками, яких усе не вистачало. Сусіди жартували, підбадьорюючи його, а він лише зітхав: «Мені ця буква у серці — як Ленін». Сердитий, але й їх смішив: «Так довго цю пенсію виходжую, що вже й піп за задатком на двір прийшов…» Грішним ділом і на цвинтар ходив — подивитися, як на хресті в діда написано…

В суді сказали чекати місяць-другий, рішення надішлють поштою. Цікаво, міркує Петро, на яке прізвище прийде — Звонар чи Звонарь. Ну, хто докаже достеменно, який він істинний чоловік: з м'яким знаком чи без?

— Я твердий, як камінь, що на моєму городі родить, а мене розм'якшують на гівно. Така от дзяма на пісній олії.

Але він чекає, він терплячий. І несміло планує, що купить із перших пенсій. Доньці мобілку, малому — велосипед. Собі — новий вал на верстат, вугілля в кузню. Йому багато не треба. Светр, пластикові капці на літо, а на осінь гумаки.

Клієнт одразу ж запропонував аванс. Хіба що за матеріал, — згодився Петро і повів його вибирати деревину. Для полиць вибрали ялицю, а для кухонних меблів — дику черешню.

Петро постукав пальцем по брусу:

— Чуєте, як дзвенить? Шість років на вітрі сушиться. Чоловік гладив рукою теплу шерехату дошку, неначе просяклу рожевим соком. Вона пахла черешневими кісточками, і він з насолодою втягував цей терпкий запах.

— А у вас теж руки майстра, — несподівано сказав Петро. — Це видно здалеку, хоч я й не знаю, чим ви займаєтесь.

Клієнт не сказав на це нічого. І вже на вулиці, прощаючись, несподівано запитав:

— А карету ви з якої деревини хотіли робити?

— З акації, — блиснув очима Петро. — З пропареної і пропаленої акації. Вона дзвеніла б на бруківці, як срібна чаша. І служила б довше, як залізна. Акацієві стовпці у винницях по п'ятдесят років стоять. Якщо не вірите, батька мого спитайте…