Ісус перейшов Перевал

Старовинний вітраж кидав на їх стіл сніп карамельного світла, і вино в скляній карафці виглядало, як оливкова олія. Архімандрит підняв келих:

— Моя заздоровниця — за вас. Нині ви подарували людям скарб. Отже, цей скарб завжди буде з вами. А там, де скарб, там і ваше серце.

Ігуменя пригубила вино і, посилаючись на справи, покинула трапезну.

— Пригощайтесь, — війнув широким рукавом отець Лука. — Тут немає делікатесів, зате ці яства подаровані нам Згори не тільки як найліпша їжа, а й ліки. Так стверджував мій учитель, блаженний старець Веніамін. Упродовж свого довгого подвижницького життя він споживав тільки ці сім заповітних страв: червоний буряк, цибулю, рибу, кашу або квасолю, кисле молоко, яблука й горіхи. Він уважав, що, харчуючись таким чином сім років поспіль, можна цілком оздоровити й навіть обновити тіло.

— А чи казав ваш старець щось на рахунок обновлення душі? — запитав гість-благодійник, підвівши очі, які досі, здавалося, ховав.

Чернець відклав виделку і випростав дужі плечі. Плечі десантника.

— На рахунок цього можу повторити його достеменно, бо свого часу ці слова стали для мене визначальними. Прийде час, казав блаженний Веніамін, і ви не схочете, не зможете бути такими, як раніше. Це може статися враз. І не слід цього боятися. Все змінюється в цьому світі. І людина теж. Змінюйтесь. Одягайте іншу сорочку на тіло. Одягайте душу в нові шати. І не чекайте для цього нового ранку чи понеділка. Ставайте новою людиною вже. Якщо мало працювали — працюйте більше. Якщо забагато — працюйте менше. І так у всьому. Вирівнюйте себе з Природою. Скидайте з себе недобрі звички старої людини (без огляду на те, скільки вам років) — і обновитесь. І з полегкістю підете вперед. І не озирайтесь, не жалкуйте за тим, що лишилося позаду, що впало з вашого горба… Так казав мені той мудрець.

— І так ви прийшли до Бога? — запитав уважний його слухач, що майже нічого не їв.

— Бог завжди був зі мною, — сяйнув антрацитовими очима чернець. — Я це відчував, відколи він покликав мене у цей світ. Моя мати, народивши в муках двох дітей-близнят, померла. А я вижив. Я жив за двох, ніби перебрав на себе їхні долі. Якось у дитинстві я допомагав товаришеві нести колоду з лісу. Щоб скоротити шлях, ми пішли не на міст, а до старої кладки. Була рання весна, вода нуртувала під нами, била об палі крижаними окрушинами. Я підсковзнувся, колода хитнулася і скинула мене в ріку. А того хлопця вдарила по голові другим кінцем, і він одразу пішов на дно. А я вхопився за колоду обома руками і поплив. Поки мене не виловили. Я навіть не застудився. Тоді я зрозумів, що мушу нести на собі ще один хрест. Але на цьому мої випробування не скінчилися. Мене відправили служити в Афганістан. Туди посилали багатьох хлопців з гірських районів. Ця війна була жахлива тим, що з нами не воювали, нас просто знищували. І їх, афганців, судячи людськими мірками, можна зрозуміти. Але нам, молоденьким солдатам, від цього легше не було. Ми супроводжували у вузьких ущелинах автоколони з пальним і боєприпасами. А вони стежили за нами зі скель, вичікуючи зручну нагоду. Весь час я відчував чужі очі на своїй спині. Як беззахисна дичина під прицілом мисливця. Можете уявити той стан крихкої юної душі?

— Можу, брате Луко. Можу. І вихід із того стану тільки один — самому ставати мисливцем. Жорстоким і влучним.

Монах ледь осміхнувся. Це молодило його, навіть при сивуватій бороді.

— Це вже питання вибору. Але мисливець — суддя і кат. Я вибрав інше. Я вручив себе в руки Господа. І душа моя заспокоїлась. А кулі обминали тіло. Хоча хлопців поряд рвало на шматки. Душмани поціляли в першу і останню машини, а потім спокійно розстрілювали нас. Чи знаєте ви, брате, як вибухає вантажівка з мінами і як палає бензовоз?! — архімандрит розповідав начебто спокійно, але обличчя його побордовіло.

— Мені доводилося бачити це в Чечні, — стримано докинув співрозмовник.

— Тоді ви мене розумієте. Хлопці згоряли живцем, шматки тіл розкидало на сотні метрів. А я брав автомат і стріляв у каміння. Я боявся навіть випадково поцілити в чужу людину, яка захищала свою батьківську землю. Вони нас не кликали сюди. І я стріляв у каміння… Якось я їхав у голові колони з водієм та офіцером. Ми побачили на дорозі молодого орла, що волочив за собою крило. Водій засигналив, але птах не зійшов на узбіччя. Я попросив у капітана дозволу вийти і зігнати орля. Він ліниво кивнув. Я рушив до птаха із закривавленим крилом. «Добре б рану посипати стрептоцидом і перев'язати», — подумав я. Але птах не давався в руки, підстрибом побіг уперед. І я кинувся його наздоганяти. І тоді світ розколовся від грому, гаряча хвиля кинула мене в ожиновий кущ. Наша вантажівка розлетілася на друзки. В цинкові труни потім не було що покласти. А я залишився жити. Тільки закинув на плечі ще два хрести…

«Як по-різному, брате, ми захищали свої душі… На Колимі то було, здається, третя ходка. Він відмовився лізти в молібденову шахту. Краще гнити в карцерах, ніж замолоду ставати живим трупом. Карцери не допомагали. І тоді кум шепнув блатним, щоб розібралися з ним. Пахан Шпок бісером не сипав: „Зона — не ополонка, де лайно може бовтатися, як йому заманеться. Або до шобли приставай, або йди горбатити під землю“. Він відповів: „У вас своя музика, в мене своя“. — „Тоді твоєю музикою буде кукурікання“, — сказав Шпок і махнув бійцям. Він дістав заточку і, спроквола підкидаючи її на долоні, сказав: „Якщо комусь кортить побачити почерк корейця Чена — ласкаво прошу“. І ніхто тоді не посунув, бо про Чена чули. А Шпок склав три пальці пістолетом і коротко націлив на нього. Йому добре було відомо, що означає цей знак… І почалися безсонні ночі, бо знав, що приріжуть уночі. Його обминали, як чумного, і чекали. Він ходив, як сновида, а вночі сидів на шконці із заточкою, струшуючи з себе сон. І розумів, що довго так не протягне. Що ось-ось сам, смертельно знесилений, упаде їм під ноги і посічуть його перами на капусту… І тоді прийшло рішення, просте й холодне, як сама смерть. Під сорочку сховав кришку з відра і звалився в безодню солодкого сну. І коли вчув залізний скрегіт у себе на грудях, пружиною скочив з матраца. І заметався у жахкому танці по бараку, описуючи заточкою нищівні дуги — лише криваві цівки бризкали навкруги…»

Це він згадав подумки, а вголос запитав Луку:

— Важка, мабуть, ноша?

— Важка була б, якби ніс її самотужки. А так… Розповім вам притчу. Жив один чоловік. Жив праведно, і тому шлях його був легким. Повсякчас відчував допомогу з Неба. Але настали для чоловіка сутужні часи. Та він не зламався, ревно молився і пережив лихоліття. І ось під кінець його земної путі відкрилося йому чимало істин, навіть дар бачити потаємне. І оглядаючись назад, спостеріг свою дорогу: скрізь, де йшов, бачив не одну, а дві пари слідів. Тільки на найважчому відрізку життя сліди були сиротливо одні. І прийшовши до Господа, спитав чоловік: «Отче, Ти завжди був поряд і підтримував мене, і я ступав Тобі вслід. Але де Ти був, коли мені було найважче, найсутужніше?» — «Тоді Я ніс тебе на руках», — відповів Господь.

До трапезної увійшла черниця і шепнула, що з'явився художник.

— Це мій брат, — пояснив архімандрит. — Рідний. Я попросив його допомогти вибрати в храмі місце для картини.

Художник, худорлявий, гостроокий, з притрушеними попелястою щетиною щоками, з порога прикипів до картини. Здавалося, не він убирає її поглядом, а вона витягує його очі. Обличчя аж загострилося, запало на вилицях.

— Подивіться на руки. На руки дивіться, — зачудувано шепотів. — На всьому можна сфальшувати. На руках — ні. Руки малювати найважче. Лише великий майстер може писати їх так відкрито й сміливо. — Він підсунув лавку, став на неї й уважно вдивлявся в лівий куток полотна. — Так і є! Ось його знак. Бокшай, коли починав роботу, малював у кутику хрестик. Перед тим він молився, одягав чисту сорочку й обов'язково краватку-метелик. Ну, скажіть, хіба без цього можна сотворити таке?!