Кін спокійно походжав перед своїми книжками й щось нерозбірливо бурмотів. Під пахвою він тримав порожню теку. Потім став, на хвилю замислився, приніс драбину й поліз нагору. З горішньої полиці він дістав якусь книжку, погортав її й поклав до теки. Спустившись на підлогу, знов заходив туди-сюди, стрепенувся, спробував узяти з полиці книжку, вона не піддалася, він набрижив чоло й, нарешті висмикнувши книжку, дав їй дошкульного ляпаса. Після цього й вона зникла в теці. Так він відібрав п’ять книжок. Чотири невеличких, одну більшу. І раптом Кін заквапився. Тримаючи в руках важку теку, він виліз аж на горішній щабель і ввіпхнув першу книжку на її колишнє місце. Довгі ноги йому заважали, і він мало не зірвався з драбини.

Якби він був упав і з ним щось сталося, гріху настав би край. Терезина рука мимоволі підвелася, — вона вже не слухалась, — схопилася за вухо й щосили його смиконула. Широко розплющеними очима Тереза дивилася на господаря, якому загрожувала небезпека. Коли його ноги торкнулися нарешті грубого килима, вона з полегкістю зітхнула. Книжки — то облуда. Правда ще спливе на поверхню. Тереза знає бібліотеку як своїх п’ять пальців, але гріх штовхає людину на вигадки. Є опій, є морфій, є кокаїн, хто ж за всім цим устежить? Вона не дасть себе ошукати. Схованка за книжками. Чому він, скажімо, ніколи не перетинає кімнату навскоси? Стане біля драбини й бере щось із полиці якраз навпроти. Міг би зробити це простіше, але ж ні, треба пройти попід стіною. Під пахвою важка тека, а він околясом ходить. Схованка таки за книжками. Вбивцю тягне туди, де він скоїв злочин. Ось тека вже й повна. Більше туди нічого не влізе, Тереза цю теку знає, щодня ж бо стирає з неї пил. Зараз має щось статися. Адже сьомої ще нема? Як настане сьома, він піде. Та хіба вже сьома? Ні, для сьомої ще зарано.

Зухвало й упевнено вона нахиляється вперед, упирається руками в боки, нашорошує свої плискаті вуха й нетерпляче витріщає вузенькі очиці. Кін із двох боків хапає теку й рішуче кладе її на килим. На обличчі в нього проступає гордість. Він нахиляється й у такій позі клякне. Терезу проймає піт, усе тіло її тремтить. На очі їй набігають сльози. Отже, все ж таки під килимом! Так вона одразу й подумала. І треба ж бути таким дурнем! Кін випростується, кістки в нього хрустять, і він щось випльовує. Чи то він просто сказав: «Так»? Він бере теку, дістає одну з книжок і неквапно ставить її на місце. А тоді те саме робить з рештою книжок.

Терезі стає недобре. Отакої, дідько його матері! Нема більш на що дивитися. Оце тобі й поважний чоловік, який ніколи не сміється і не зронить жодного слова! Вона теж людина поважна, роботяща, але ж такого повік не вчинить! Та нехай краще їй руки повсихають, перше ніж вона таке вчинить! Щоб виставляти себе дурнем перед власною економкою! І оце таке нещастя має гроші! Та ще й які гроші! Такого треба брати під опіку. Бо йому тільки дай у руки гроші. Якби в його домі була інша жінка — одна з отих чистоплюйок з нинішньої молоді, то вже давно витягла б з-під нього останнє простирадло. Та він навіть ліжка не має. Що він робить з такою силою-силенною книжок? Не читає ж їх усі одразу. Такого чоловіка вона б назвала бовдуром, одібрала б у нього всі гроші, щоб він їх не розтринькав, і нехай би йшов, куди очі світять. Вона йому покаже, яку жінку він заманив у свій дім — порядну чи непорядну. Він собі гадає, що може з будь-якої зробити дурепу. Ні, з неї дурепи він не зробить. Вісім років, може, й робив, але довше не робитиме, ні!

Коли Кін спакував для прогулянки другий набір книжок, перша злість у Терези вляглася. Побачивши, що він має намір піти, вона, як завжди, спокійно, зосереджено підпливла до купи паперу і з гідністю стромила під неї совка. Тепер вона здавалася собі значнішою й цікавішою.

Ні, вирішила Тереза, від цього місця вона не відмовиться. Але про те, що він не сповна розуму, вона вже здогадалася. Тепер вона дещо знає. А коли вона щось укмітить, то вже зуміє з цього скористатись. Вона мало що бачить у своєму житті. За місто ніколи й не виїздила. На природі не буває, бо шкода грошей. Купатися не ходить, бо це непристойно. Подорожувати не любить, бо не знає доріг. Якби не треба було робити закупки, то залюбки весь час сиділа б удома. Однаково кожне так і дивиться, щоб пошити тебе в дурні. Ціни з року в рік зростають, а колись усе ж було по-іншому.

Конфуцій, сват

У піднесеному настрої повертався Кін із недільної прогулянки. У такі дні вулиці о цій порі були безлюдні. Ранок вихідного дня люди збавляли в ліжку. Потім вони нацуплювали на себе свій найкращий одяг. Перші години після сну вони простоювали в святобливих роздумах перед дзеркалом. Решту часу відпочивали від власних фізіономій, споглядаючи чужі. Хоча найдужче кожному подобалася своя. Та щоб це довести, виходили на люди. А в будні всі гріли чуба або плескали язиком заради хліба насущного. В неділю плескали язиком задурно. За день відпочинку на самому початку мали день мовчання. На те, що вийшло з цього, як і з решти, інституту, тобто на його пряму протилежність, Кін дивився скептично. Йому вихідний день не був потрібний. Адже мовчав і працював він завжди.

Перед дверима помешкання він застав свою економку. Вона вочевидь чекала його вже давно.

— Прибігав малий Мецґер із третього поверху. Ви йому щось там пообіцяли. Сказав, нібито ви вже вдома. Покоївка, мовляв, бачила, як сходами йшов хтось високий. За півгодини хлопець прийде знов. Сказав, що не заважатиме, він тільки по книжку.

Кін не слухав. Коли пролунало слово «книжка», він напружив увагу й, хоч і з запізненням, збагнув, про що йдеться.

— Він бреше. Нічого я не обіцяв. Я сказав, що, як матиму колись час, то покажу йому краєвиди Індії й Китаю. Часу я ніколи не маю. Проженіть його геть!

— Люди одразу на голову сідають. То такі чистоплюї, перепрошую! Батько був простий роботяга. Кортить мені знати, звідкіля в нього гроші. Бо вся справа в них. Тепер повсюди тільки й балачок: усе, мовляв, для дітей! Нема вже їм ніякого стриму. Так знахабніли, просто дивом дивуєшся. У школі не уроки, а суцільні грища та всілякі скурсії. А як, перепрошую, було в наші часи? Якщо дитина не хотіла вчитися, батько-мати забирали її зі школи й посилали в ремесло! До якого-небудь суворого майстра, щоб трохи розуму набралася. А ниньки ви таке десь бачили? Чи, може, хтось хоче працювати? Про скромність уже й забули. Ви погляньте лишень на цю мол одіж, коли вона вибирається в неділю на гульки! Кожній дівчині з фабрики подавай нову блузку! А нащо їм, перепрошую, оте дороге лахміття? Всі ж бо однаково йдуть купатися й усе з себе скидають. А купаються вкупі з парубками. Чи то бачено було таке колись? Краще б ішли працювати, більше пуття було б. Я завше питаю: звідки в них на це гроші? Усе ж бо з дня на день дорожчає. Он картопля коштує вже вдвічі більше. Воно й не дивно, що діти стають такі нахабні. Батьки й матері їм у всьому потурають. Колись дитині ще можна було надавати ляпасів, з одного боку і з другого. Тож вона й слухалась. У світі діється щось не те. Поки вони маленькі, не вчаться, а як виростуть — не працюють.

У Кіна, спершу роздратованого тим, що вона затримала його цією довгою балаканиною, невдовзі прокинувся своєрідний подив і цікавість до її слів. Ця неосвічена особа надавала такої великої ваги навчанню. У ній є здорова основа. Можливо, вона з’явилася відтоді, як ця жінка почала щодня спілкуватися з його книжками. На інших людях її стану книжки не лишали жодного сліду. Отже, вона була натура сприйнятливіша, може, навіть мріяла про освіту.

— Ви маєте цілковиту рацію, — промовив він. — Я радий, що ви міркуєте так тверезо. Навчання — то все.

Тим часом вони ввійшли до помешкання.

— Зачекайте! — наказав Кін і зник у бібліотеці. Повернувся він з якимсь невеличким томиком у лівій руці. Гортаючи книжку, він склав свої тонкі, суворі губи трубочкою. — Ось послухайте! — промовив він і дав знак рукою, щоб вона відступила трохи назад. Те, що він мав на увазі, вимагало простору. З пафосом, який різко контрастував із простим текстом, він почав читати: