Поки минали місяці цих невтомних пошуків, Тереза забороняла собі класти платню на ощадну книжку. Нічого вона й не тратила — хто знає, що то були за гроші. Купюри, котрі їй давав Кін, вона складала до чистого конверта, де лежав неторканим і весь поштовий папір, разом з яким вона купила той конверт двадцять років тому. Поборовши вагомі сумніви, вона поклала конверта до валізи, де було її добро — все надзвичайно гарні речі, надбані протягом десятьох років за великі гроші.

Помалу Тереза почала усвідомлювати, що загадку їй пощастить розгадати не дуже скоро. Дарма, час вона має. Може й почекати. Ведеться їй непогано. Якщо зрештою щось випливе на поверхню — вона не винна. Вона обнишпорила бібліотеку всю до останнього куточка. От якби мати в поліції доброго знайомого, солідного, порядного чоловіка, який зважав би на те, що в неї гарне місце, — такому можна було б обережно натякнути на це. Вона багато чого стерпить, чого ж, але те, що нема на кого спертися... Чим нині цікавляться люди? Танцюльками, пляжами, розвагами, тільки не поважними речами, тільки не роботою. Її господар — чоловік поважний, але в ньому теж є щось аморальне. Спати лягає аж о дванадцятій. Найкращий сон — до півночі. Порядна людина лягає о дев’ятій. Нічого особливого однаково ж не станеться.

Так злочин увібгався, розмивсь і став таємницею. Важка, вперта зневага облягла прихований гріх. У ній залишилася сама цікавість, між чверть на сьому й сьомою Тереза всякчас була насторожі. Вона припускала, що може статися щось рідкісне, та все ж притаманне людині. Можливо, йому раптом закрутить у шлунку, й він вискочить з кабінету. Тоді вона поспішить до нього й запитає, що з ним. Біль у шлунку вщухає не відразу. За кілька хвилин вона знатиме, що його спричинило. Але невибагливий, розважливий спосіб життя, яким жив Кін, ішов йому тільки на добре. За ті вісім довгих років, які прожила в його оселі Тереза, шлунок у нього не заболів жодного разу.

Того ранку, після зустрічі зі сліпим та його собакою, Кінові терміново знадобилося багато давніх наукових матеріалів. Він заходився шалено перекидати все в шухлядах. На столі виросла гора паперів. Чернетки, виправлення, копії — все, що стосувалося роботи, він старанно зберігав. Йому траплялася писанина, зміст якої вже застарів, і його було спростовано. Цей архів Кін завів іще в студентські роки. Щоб віднайти дрібницю, яку він і так знав напам’ять, — просто щоб її ще раз підтвердити, — він гайнував по кілька годин. Кін перечитував по тридцять сторінок, хоч йому потрібен був тільки один рядок. До рук потрапляв усілякий непотріб, давно опрацьовані матеріали. Він проклинав їх. Навіщо вони тут? Коли він бачив щось написане чи надруковане, то вже не міг просто так відкласти його вбік. Хтось інший не переглядав би все отак поспіль. А йому ставало терпцю читати все від першого слова до останнього. Чорнило повицвітало. Він ледве розбирав бліді обриси літер. Йому знову спав на думку отой сліпий на вулиці. В Кінових очах грав такий вогник, немовби вони розплющені навіки. Замість давати їм менше роботи, він легковажно навантажував їх з місяця в місяць. Кожен папірець, який він знову клав на місце, вартував йому дещицю зору. Собаки живуть недовго, й собаки не читають, тож вони допомагають сліпим своїми очима. Людина, котра марнує собі зір, варта свого собаки-поводиря.

Кін вирішив повикидати всілякий мотлох зі столу вранці, відразу по тому, як устане, бо тепер він був увесь у роботі.

Другого ранку, рівно о шостій, — йому ще снивсь якийсь сон, — він підхопився з канапи, підбіг до переповненого колоса й рвучко повисовував усі шухляди. Розлігся свист; бібліотеку сповнювали чимдалі різкіші звуки, що краяли душу. Здавалося, кожна шухляда має власну горлянку й намагається гучніше, ніж її посестри, заволати пробі. Її грабують, її мучать, їй укорочують віку. Шухляди не могли знати, хто зняв на них руку. Очей у них не було; вони мали тільки один орган: пронизливий голос. Кін розкладав папери. Так тривало досить довго. Кін терпів цей галас; усе, за що він брався, він доводив до кінця. З оберемком макулатури в худих руках він рушив до четвертої кімнати. Тут, якомога далі від свисту, він, лаючись, заходився шматувати папери — аркуш за аркушем. Раптом у двері постукали. Він скреготнув зубами. Стук пролунав знов; Кін тупнув ногою. У двері вже не стукали, а гупали.

— Тихо! — гримнув Кін і лайнувся. Він уже й сам радий був покласти край своїй шамотні. Та шкода було власних рукописів. Тільки лють додавала йому відваги знищувати їх. Нарешті він підвівся — цибатий, самотній марабу серед гори пошматованих паперів, збентежено й несміливо, немовби вони були живі, обмацуючи їх і нишком за ними шкодуючи. Щоб зайвий раз не завдавати їм болю, він обережно ступив однією ногою вбік. Поквитавшись із кладовищем, він з полегкістю зітхнув. За дверима стояла економка. Стомленим рухом руки він показав на купу паперу й звелів:

— Прибрати!

Свист уже змовк; Кін повернувся до столу й позамикав шухляди. Вони й не писнули. Надто рвучко він їх смикав. Пристрій вийшов з ладу.

Коли зчинився той гармидер, Тереза саме намагалася нацупити на себе накрохмалену спідницю, якою завершувала свій вранішній туалет. Перелякавшись на смерть, вона сяк-так позав’язувала поворозки й притьма подалася до дверей кабінету.

— Господи Боже! — заскімлила жінка флейтою. — Що сталося?

Спершу вона постукала несміливо, потім почала стукати чимраз гучніше. Не діставши відповіді, спробувала відчинити двері сама, але марно. Вона підпливала то до одних дверей, то до інших. Його розлючений вигук пролунав в останній кімнаті, й Тереза здогадалася, що професор там. Тепер вона заходилася гупати щосили.

— Тихо! — люто гаркнув Кін — такий лютий він не був іще ніколи.

Роздратовано й воднораз покірно Тереза опустила шкарубкі долоні на шкарубку спідницю й застигла, мов дерев’яна лялька.

— Лишенько! — прошепотіла вона. — Ой лишенько!

Вона так і стояла — скоріше за звичкою — перед порогом, коли Кін уже відчинив двері.

Зроду забарна, Тереза, одначе, враз зметикувала, яка їй трапилася нагода. Над силу промовивши: «Зараз!», вона ковзнула на кухню. На порозі їй раптом спало на думку: «Господи, він ще знову замкнеться! Чого тільки не зробить з людиною звичка! Щось неодмінно має стати на заваді, в останню мить, отак воно завше! Ох, не щастить мені, не щастить!» Вона сказала це собі вперше, бо загалом вважала себе людиною заслуженою, а тому й щасливою. З переляку голова в неї аж затряслася. Тереза знов ковзнула в коридор. Її плечі нахилилися низько вперед. Ноги, перше ніж зважилися ступати, затремтіли. Цупка спідниця загойдалася. Дрібно перебираючи ногами, вона досягла б своєї мети багато тихіше, але це було б для неї надто звично. Врочиста нагода вимагала врочистого поступу. Двері стояли відчинені. Посеред кімнати ще лежав папір. Щоб двері від протягу не причинилися, вона ввіткнула між ними й одвірком край грубого килима. Тоді повернулася на кухню і з віником та совком у правій руці стала чекати знайомого торохтіння умивальника на коліщатах. Цього ранку він так довго не з’являвся, що вона вже ладна була піти по нього сама.

Коли умивальник нарешті вдарився в стіну, Тереза забула про все на світі і, як завжди, гукнула:

— Уже встали?

Вона вкотила умивальника на кухню й, згорбившись іще дужче, рушила до бібліотеки. Совка й віника Тереза залишила на підлозі. Повільно кралася вона прохідними кімнатами до порога його спальні. Щокрок спинялася й рвучко нахиляла голову в другий бік, щоб дослухатися правим, не таким струдженим вухом. Ці тридцять метрів Тереза долала десять хвилин; вона здавалася собі відчайдушно хороброю. Її страх наростав разом з її цікавістю. Тисячу разів Тереза уявляла собі, як триматиметься, коли досягне мети. Вона міцно притислася до одвірка. Про свіжонакрохмалену спідницю згадала аж тоді, коли було вже пізно. Вона спробувала окинути все одним оком. Поки друге залишалося в схованці, вона почувалася в безпеці. Він не повинен був її побачити, вона не повинна була нічого прогледіти. Праву руку, якою Тереза мала моду впиратися в бік і яка щоразу поривалася ковзнути вниз, вона примусила завмерти.