На вулицях і в книгарнях Кінові нерідко траплялися дикуни, котрі викликали в нього подив своїми людськими висловлюваннями. В таких випадках він, щоб згладити враження, які суперечили його зневажливому ставленню до маси, пригадував один простий підрахунок. Скільки слів промовляє цей тип за день? Щонайменше тисяч десять. Із них троє мають якийсь сенс. Випадково він ці троє почув. Слова, які протягом дня сотнями тисяч проносяться в його голові, які в нього на думці і які він не промовляє, — поспіль нісенітниця, вони просто-таки написані в нього на обличчі; на щастя, ніхто їх не чує.
Економка, щоправда, розмовляла небагато, бо завжди була на самоті. У них якось відразу склалося щось спільне, до чого щогодини поверталися його думки. Коли він бачив її, йому ту ж мить спадали на гадку дбайливо обгорнені «Штани пана фон Бредова». Десятки років стояла ця книжка в його бібліотеці. Щоразу, коли він проходив повз неї, вже від самого вигляду її корінця в нього щеміло серце. Чому він сам не здогадався подбати про книжку, накинувши на неї гарненьку обкладинку? Він виявив жалюгідну байдужість. А тоді прийшла оця проста жінка й наставила його на добрий розум.
Чи вона тільки ламає перед ним комедію? Може, вона підлещується до нього, щоб приспати його пильність? Бібліотека в нього знаменита. Через деякі раритети торговці вже обтоптали йому всі пороги. Можливо, вона готує велику крадіжку. Треба було б довідатись, що вона робить, коли залишається з книжкою сама.
Одного дня він зненацька зайшов до неї на кухню. Недовіра мучила його, він прагнув ясности. Якщо пощастить цю жінку викрити, він її вижене. Він, мовляв, просив склянку води, невже вона не чула, як він гукав? Поки Тереза поквапно виконувала його бажання, Кін оглянув стіл, за яким вона сиділа. На невеличкій, гаптованій оксамитовій подушечці лежала його книжка. Сторінка 20. Прочитала вона ще не дуже багато. Тереза подала йому склянку на тарілочці. На руках у неї були білі лайкові рукавички. Він забув стиснути пальцями склянку, вона впала на підлогу, тарілочка вслід за нею. Цей гармидер відвернув його увагу й виявився до речі. Він не сказав би зараз жодного слова. Кін читав від п’ятирічного віку, ось уже тридцять п’ять років. Але вдягати рукавички, коли читаєш, йому ніколи й на думку не спадало. Кін так розгубився, що це навіть йому самому здалося смішним. Він опанував себе й просто так запитав:
— Ще не далеко посунулись?
— Я перечитую кожну сторінку разів по десять, а то пуття з цього читання не буде.
— Подобається? — Він примушував себе ставити запитання, щоб не впасти, як та склянка.
— Книжка всяка гарна. Це треба розуміти. У ній масні плями, то я вже пробувала і так, і сяк, а вони не сходять. Що мені тепер робити?
— Вони там уже давно.
— Однаково шкода. Яка ж цінна, перепрошую, така книжка!
Вона сказала не «скільки коштує», а «яка цінна». Тереза мала на увазі внутрішню цінність, не ціну. А він завжди торочив їй про капітал, що його, мовляв, становить його бібліотека. Ця жінка, мабуть, відчувала до нього зневагу. Яка ж прекрасна в неї душа! Ночами вона, замість спати, чипіла над давніми плямами, намагаючись їх вивести. Він такий злостивий, що дав їй найпошарпанішу, найзамацанішу, найзасмальцьованішу книжку, а вона почала любовно дбати про неї. Тереза милосердна — не до людей, це не штука, а до книжок. Вона пускає в своє серце кволих і пригнічених. Вона догляне посліднє, всіма покинуте, пропаще створіння на землі Божій.
Кін пішов із кухні, глибоко схвильований. До тієї святої жінки він не промовив жодного слова. Вона чула, як він щось бурмотів за дверима, й знала, на що могла сподіватися.
У високих кімнатах своєї бібліотеки Кін заходив туди-сюди й покликав Конфуція. Той рушив йому назустріч від протилежної стіни спокійно й зосереджено — заслуга невелика, коли твоє життя вже давно позаду. Кін кинувся до нього сягнистими кроками. Він забув про будь-яку пристойність і шанобливість. Його схвильованість разюче відрізнялася від постави китайця.
— Гадаю, я маю таку-сяку освіту! — крикнув Кін за кроків п’ять від Конфуція. — Гадаю, маю й такий-сякий такт. Мене намагалися переконати, нібито освіта й такт невідривні, нібито одного немає без Другого. Хто мене в цьому переконував? Ти! — Він не боявся тикати Конфуцію. — І ось раптом з’являється людина без крихти освіти за плечима й виявляє більше такту, більше душі, більше гідности, більше людяности, ніж я, і ти, і вся твоя школа вчених гамузом!
Конфуцій не дав збити себе з пантелику. Він навіть не забув уклонитися, перше ніж до нього звернулись. Незважаючи на страшенну образу, його густі брови не насупилися. З-під них дивилися прадавні чорні очі, мудрі, як очі в мавпи. Він поважно розтулив уста й промовив таке:
— У п’ятнадцять років уся моя воля була зосереджена на навчанні, у тридцять я усталився, в сорок я вже не мав сумнівів, але вухо моє відкрилось аж у шістдесят.
Цю фразу Кін пам’ятав слово в слово. Та, пролунавши як відповідь на його стрімкий напад, вона дуже його розгнівила. Він хутко порівняв роки — чи вони збігалися. У свої п’ятнадцять він потай, проти материної волі, ковтав книжку за книжкою, — вдень у школі, вночі під ковдрою, присвічуючи собі невеличким і тьмяним кишеньковим ліхтариком. Коли Ґеорґ, його менший брат, якого мати приставила йому за сторожа, випадково прокидався серед ночі, то не проминав нагоди відкинути з нього, Петера, ковдру, щоб перевірити, чи той не читає. Від того, наскільки спритно він ховав під собою ліхтарика й книжку, залежало, чи пощастить йому читати в наступні ночі. У тридцять він чітко визначився в ставленні до своєї науки. Від професорських посад він зневажливо відмовлявся. На відсотки з батьківської спадщини він прожив би собі на втіху до самої смерти. Він вирішив за краще витратити капітал на книжки. Через кілька років — можливо, ще аж через цілих три роки — всі гроші вийдуть. Майбутнє, обтяжене матеріальною скрутою, йому ніколи не снилось, отож він його й не боявся. Сорок йому щойно сповнилося. Досі він не знав жодних сумнівів. Щоправда, «Штанів пана фон Бредова» так ніколи й не здолав. Шістдесяти йому ще не було, а то своє вухо він уже відкрив би. Та й кому його відкривати?
Конфуцій, немовби вгадавши це запитання, ступив на крок ближче, привітно вклонився Кінові, хоч той був на дві голови вищий від нього, й довірчо йому порадив:
— Спостерігай, як поводяться люди, спостерігай, що керує їхніми вчинками, аналізуй, у чому вони знаходять насолоду. Якою ж потайливою може бути людина!
Глибокий смуток обліг Кіна. Яка користь знати такі слова напам’ять? Потрібно їх застосовувати, вивіряти, підтверджувати. Вісім років людина марно жила зовсім поруч зі мною. Як вона поводиться, я знав, а про те, що керує її вчинками, не замислювався. Про те, що вона робила для моєї бібліотеки, я знав. Результати я мав перед очима щодня. Я гадав, вона робить це задля грошей. Відколи я довідався, в чому вона знаходить утіху, я краще знаю, що керує її вчинками. Вона виводить плями на нещасних, знедолених книжках, про які ніхто вже не скаже доброго слова. Це її відпочинок, це її сон. Якби я через свою ницу недовіру не застав був її на кухні, то так ніколи б і не дізнався про її вчинок. У самоті вона вишила для своєї приймачки м’якеньку подушечку й уклала на неї дитинку. За вісім років вона жодного разу не вдягала рукавичок. А перед тим, як зважитися розгорнути книжку, цю книжку, вона пішла й купила на свої тяжко зароблені гроші пару рукавичок. Вона не дурна, загалом вона жінка практична й знає, що замість рукавичок могла б купити три такі самі нові книжки. Я зробив велику помилку. Вісім років я був сліпий.
Конфуцій не дав йому подумати про це вдруге. «Припускаючись помилки, не виправлятися — це і є те, що називають помилятися. Якщо припустившись помилки, не соромся її виправити».
— Виправлю! — вигукнув Кін. — Я відшкодую їй ці вісім змарнованих років. Я на ній одружуся! Вона — це найкращий шлях підтримувати в моїй бібліотеці лад. Якщо станеться пожежа, я на Терезу можу покластись. Якби я створював людину за власним планом, такою практичною вона ніколи не вийшла б. У Терези чудові задатки. Вона народжена для того, щоб доглядати. Серце в неї добре. В ньому немає місця для неграмотної потолочі. Вона могла б завести собі коханця — пекаря, різника, кравця, якогось дикуна, якогось бовдура. Вона на це не йде. Серце її віддане книжкам. Нема нічого простішого, ніж узяти її заміж!