Андрій автоматично ще раз глянув досередини, у купе. Жінки наче заклякли на місцях, очманіло дивлячись на пасажира, який виявився смертником. Зараз будь-яка з них могла якщо не штовхнути його вниз, то принаймні без перешкод відчинити двері купе. Та вони наче прикипіли до своїх місць. Можливо, їм передався жах, що блиснув в очах попутника, якими він панічно стріляв по стінах, усвідомлюючи, що його невблаганно затягує туди, звідки немає вороття. Тримаючись з останніх сил на цьому вузькому виступі, він, очевидно, тільки тепер остаточно зрозумів, що може зараз загинути. Просто та швидко.

Не глянути вниз! Не глянути, бо тільки голова йде обертом, а зорієнтуватися все одно неможливо. Дивитися треба вперед, щоб не вгатитися в якийсь придорожній слупок або нерівність рельєфу. Невеликий насип спускався вниз від колії, прилегла місцевість, більш-менш рівна, поросла кущами лозняку.

«Стрибнути в кущ», — майнула думка. Просто на кущ, зверху! Уявлялося, що відштовхнувшись ногами від виступу, він опише плавну дугу і приземлиться просто на кущ, який спрацює наче мат і зменшить удар. Якщо, звичайно, якась груба гілка не проштрикне його тіло наскрізь на такій швидкості! Та й у кущ ще потрібно було потрапити. Як розрахувати цей рух, це падіння? Коли відштовхуватися? З якою силою?

Андрій відчув, як терпнуть стопи. Ще кілька секунд — і він уже не відштовхнеться, а просто впаде на насип із гравію. Перебравши пальцями по рамі, за яку тримався, глянув уперед, вишукуючи кущ, і погляд його несподівано вперся в чуже обличчя. На другому кінці вагона, на підніжці, тримаючись за поруччя, стояв той кремезний молодик у джинсовці і спостерігав за ним. Він також готувався до стрибка, оцінюючи можливе місце приземлення. Андрієві вдалося в якомусь неймовірному повороті голови глянути ще й назад. З того боку не було нікого. Але від цього не легше. Ці круті хлопці відразу ж пострибають, щойно стрибне він. Або зірвуть стоп-кран і вийдуть, щоб скрутити його, ледь живого після падіння. А може, і скручувати не буде кого…

Це безвихідь. Назад! Назад, у вагон! Тепер Андрій відчував єдине — жагу життя. Його ліва нога спорснула з виступу, і він ніяк не міг намацати нею потрібне місце — зовнішній край стопи затерп і нічого не відчував. Зараз зірветься права… М’язи не витримують, правий гомілково-стопний суглоб розгинається. Щось ріже в долоню, напевно, він таки не доламав віконне скло! А старша дівчина вже смикає ручку дверей, намагаючись їх відчинити. З усіх його думок пульсувала єдина: жити!

Андрій не бачив, хто увірвався в купе. Звіддалік просто на нього насувався кущ. Відчуваючи, що цієї миті ним керує щось підсвідоме, щосили відштовхнувся ногами від того бортика. Все полетіло шкереберть, кишки підступили до горла…

Він так нічого й не зрозумів. Легкий доторк плечима, відразу ж ноги наче вперлися у щось тверде і — удар, удар плечем, потім головою, удар…

Далі вже просто нічого неможливо було розібрати. На нього посипався град ударів, він летів сторчголов і бився об щось всіма частинами тіла. Бився так, що в голові гуділо. І кінця-краю цьому не було…

Голова йшла обертом, гуркотів поїзд, хоча останній вагон давно промчав повз нього. Андрій намагався звестись на ноги, але не міг: завалювався й падав на бік, і так без кінця. Нарешті йому вдалося підвестись на руках і колінах.

Кущ залишився кроків за тридцять позаду. Як же він його проминув? На превелику силу Андрій все-таки підвівся і тепер стояв хитаючись. Поїзд зупинився. Останній вагон був доволі далеко від нього. А куди подівся той хлопець? Від поїзда відокремилася людська постать — хтось стрибнув з підніжки на насип. Зараз переслідувачі опиняться тут!

Андрія знову хитнуло вбік, але він втримався, зробивши навіть перший крок. Голова досі крутилася, і він спробував іти, нахиляючи корпус, як йому здавалося, у протилежний бік. Перші кроки далися важко, але на п’яти наступала небезпека, і він поволі побіг. Лише за якийсь час своєю запамороченою головою збагнув, що біжить уздовж колії, хоча за логікою належало відходити від неї. Біля обрію щось зазеленіло. Кущі чи ліс? Чи це вже в очах зеленіє… Все одно він не встигне туди добігти: зараз дебелі хлопці підуть навперейми і скоротять відстань до нього майже вдвічі!

І раптом поруч блимнуло щось синє. Чоловік лежав обличчям донизу, незручно підібгавши ноги. Одна рука неприродно викручена, друга схована під корпусом. Чоловік не рухався і, схоже, не дихав. Андрій перейшов на крок: машинально переставляв ноги, обходячи тіло. Це був той, у джинсовці. З його лівого вуха по щоці грубим чорним мотузком стікала цівка крові.

Перелом основи черепа, подумки констатував Андрій.

Могло статися й навпаки. Тоді у такій незручній позі залишився б лежати він сам. От би тоді піймали ці хлопці облизня!

XV

Вони бігли просто на нього, розтягнувшись у ланцюг уздовж насипу. Троє. Тепер їх залишилося троє. Після вимушеної зупинки ноги знову стали неслухняними, наступні кроки далися насилу. Проте Андрій знову побіг, намагаючись хилитися на лівий бік. На кидок під гору довелося мобілізувати всі сили. Вискочити з цієї низини під насипом і не впасти…

За якихось метрів двісті йому забракло повітря. Кляте хвилювання! Це від нього. Андрій ніколи не вмів з ним боротися. Навіть раніше, в часи регулярних занять спортом. Так сталося і тепер. Слина в роті загусла, і цей згусток заважав дихати. Андрій сплюнув і подерся крізь смугу ріденьких кущів.

Ліворуч підіймалося вгору зоране поле. Розбита, вся у вибоїнах грунтова дорога огинала його півколом. А далі, там, де вона губилася, починались якісь балки, кущі, що переходили в рівну низину. Напевно, це була долина якоїсь річки. Андрій побіг тією польовою дорогою, стараючись, наскільки це можливо, економити сили. Чотири кроки на один подих. Легені працювали на повний об’єм, і про переслідувачів Андрій намагався не думати. Він упіймав ритм і біг. За спиною усе ще нікого не було, і це додало йому сил. Хлопці, либонь, знайшли свого друга у джинсовці, і їм тепер не до втікача. Хоч би це було так! Бо якщо його впіймають, то й цей труп неодмінно допишуть на його рахунок! Ще трохи, і Андрій зникне: звідти його неможливо буде побачити. Ще трохи…

Надія додавала сил, і він біг в обраному ритмі, але не втримався й озирнувся. Так само, як і під насипом, розтягнувшись ланцюжком, переслідувачі бігли за ним. Від найближчого Андрія відділяло кроків триста. І він одразу збився з ритму, знову забракло повітря. Не вистачало тільки зашпортнутися. Тепер лише три кроки на один подих. Скільки ще він зможе протриматися в такому темпі? Андрій таки озирнувся ще раз.

Передній біг непогано і був явно ближче до втікача, ніж решта. Тим часом дорога, що огинала ріллю, почала досить різко забирати вліво. Уже виднілися кущі верболозу, за якими були плавні. Справжній ліс очерету! Але до них ще так далеко…

І тут переслідувачі припустилися помилки. Озирнувшись наступного разу, Андрій побачив, що двоє з них зійшли з дороги й побігли навперейми через ріллю. Вони не знали, що таке сира весняна рілля, зовні начебто суха, а коли спробували, завагалися — продовжувати їм ці муки чи повертати на дорогу. Третій біг дорогою, відчутно скоротивши відстань до переслідуваного.

Верболіз був уже недалеко, й Андрій також звернув з дороги, але у протилежний бік, і побіг у напрямку кущів, вигравши цим маневром кількадесят метрів у тих двох. Передній же, навпаки, зрізавши кут, тепер ще більше скоротив відстань, що їх відділяла. Андрій біг з останніх сил, роблячи тепер лише два кроки на один подих. Дихання постійно збивалося. Скоро він не витримає і впаде. Це не той випадок, коли можна сподіватися на друге дихання.

З розгону він вскочив у кущі, все-таки зашпортнувся, впав і викотився на галявину. Просто перед ним текла річка. Круті береги поросли вербами. Річка виглядала вузенькою, але не настільки, щоб з розгону її перескочити. Доволі швидка течія і спокійна поверхня води свідчили про чималу глибину, принаймні у цьому місці. Напевно, це притока Стиру.