— Підключайся! — кинув він їй, звільняючи місце біля руки хворої.

Інтерн відскочив убік, і Андрій знову взявся за масаж, а той засикав грушею апарата.

— Не чую! — злякано промовив молодий лікар. — Нічого!

— Та викинь на хрін той апарат! — крикнув Андрій. — Зіниці глянь! Зіниці!!!

— Широкі зіниці!

— У реанімацію дзвонили?

— Зайнято!

— То біжіть!!! — Андрій сильніше натис на грудну клітку.

Під руками хруснули ребра.

— Здається, чую! — крикнув інтерн, тримаючи пальці тепер уже на сонній артерії.

— Зіниці глянь!

— Вужчі стали! Точно!

Інший фельдшер приніс із машини портативну кисневу установку й намагався під’єднати її вивід до дихального мішка.

Андрій припинив масаж і випростався.

— Не чую! — перелякано зойкнув інтерн, продовжуючи тримати руку на шиї дівчини. — Не чую! Немає пульсу… Нічого немає!

Андрій знову натис на грудну клітку. Вона була якоюсь м’якою та безжиттєвою. Під руками в нього хрупали ребра. Ця дівчина була ні в чому не винна. Просто трапилася йому на дорозі, і це стало причиною її нещастя.

— Щось чую! — крикнув практикант. — Вузькі! — додав за якусь секунду.

До Андрія все це долітало ніби здалеку, із всесвіту. Він ще тримав дівчину на цьому світі, але серце не запускалося, і вона поступово вислизала з його рук у темряву. Від хвилювання та напруги в нього попливло перед очима, стало гаряче. Андрій зрозумів, що втрачає її. Тіло на кушетці здригалося під його поштовхами, біле й безжиттєве. Дихальний апарат продовжував нагнітати повітря, від чого в її грудях грало та булькотіло. Боже, яке це було жахливе булькотіння! Набряк легень. Це кінець.

Кінець усьому.

— Де реанімація?! — закричав Андрій, не в змозі побороти відчай.

— Побігли, зараз будуть тут.

Фельдшеру нарешті вдалося під’єднати балони, і кисень пішов до дихального апарата. Розчин Рінгера вже струминно подавався у внутрівенний катетер, який стирчав з рани на руці, і мав штучно підвищувати тиск у кров’яному руслі. Але все було марно.

— Давайте адреналін, внутрісерцево. Швидко!

Ситуація змушувала вдатися до цього засобу відчаю, який далеко не завжди призводив до успіху, натомість несучи великий ризик. Останній резерв, останній шанс…

Андрію подали шприц із довгою голкою. Тремтячими пальцями він намацав міжреберний проміжок під лівою груддю і вколов, спрямовуючи голку в бік серця на потрібну глибину, водночас відтягуючи поршень на себе. Де ж воно?! Чи в неї взагалі немає серця? Нарешті в шприц линуло густе та червоне. Андрій натис на поршень, одномоментно випускаючи туди вміст шприца. Все.

Що ще можна було зробити?

— Не чую… — сказав інтерн. — Нічого немає…

Це був кінець. Ця смерть лежатиме на його совісті усе життя, а можливо, і після. І він знову натис на її груди.

Розчинилися двері, влетіло кілька людей, і в перев’язочній одразу стало тісно. Ігор. Він чергує сьогодні в реанімації. Ще з порога Ігор зрозумів що й до чого. Він підняв повіки, торкнувся сонної артерії, приклав фонендоскоп до грудей. Важко дихаючи, Андрій зацьковано дивився на обличчя колеги, сподіваючись угледіти на ньому бодай якийсь проблиск надії, але… Та несподівано Ігор роззявив рота, і в очах його щось промайнуло, а губи самі вимовили: «От чорт…» А наступної миті він гукнув до медсестри, що прибігла з ним:

— Ану… Дефібрилятор, швидко!

Апарат підтягли до кушетки. Андрій стояв поруч, відчуваючи свою цілковиту безпорадність, позбавлений можливості допомогти, і тільки заважав. Розкрутивши дроти, Ігор потер клеми і кинув йому:

— Тікай!

Андрій відійшов і присів у крісло. Зі скронь текло, грудям бракувало повітря. Тіло на кушетці струсонуло розрядом. Ігор відклав клеми і притулив фонендоскопа до грудей.

— Орисю, підключайся ще на другу вену, швиденько — тепер уже мусиш вколотися…

Далі Андрій не чув. Якась сила підхопила його з крісла. Невже? Невже вона житиме? Він хотів і боявся в це повірити. Ігор знову слухав серце, довго, у різних точках, а потім обернувся й поплескав Андрія по животі.

— Ну ти, гігант! Чого такий переляканий? Уперше, чи що?

Андрій лише кліпав очима:

— Що, запустилося?

— Та здається… Коли я прийшов, була класична фібриляція. Що ти їй робив? Колов внутрісерцево?

Андрій вихопив у нього з рук фонендоскоп і притулив до грудей дівчини. Десь здалеку-здалеку… А на сонній артерії вже відчувався цілком пристойний пульс. І вона вже дихала! Сама. Цього було досить. Головне, що вона житиме! Поруч готували ноші.

— Слухай, — згадав Ігор, — тут чогось твій пес без роботи ошивається. Сидить і лупиться на вікно, тебе чатує. Звідки він узявся?

— Її треба швидше до реанімації, — відказав Андрій, переймаючись іншим.

— Та звичайно, що не до гінекології. А ти чого такий тормознутий сьогодні?

— Намахався за день, — Андрій відвів його вбік, — а тут ще такий стрес… Це атас… Уяви собі… Реакція на новокаїн. Анафілактичний шок… Це ж ошизіти можна! Я вже думав, що загнуся тут разом із нею…

Ігор тільки почухав потилицю, зсунувши шапочку на лоба, і промовив:

— Веселі справи… Навмисне не придумаєш. А проби на новокаїн ти, звичайно, не зробив?

— Та хто ж знав?! Ти завжди робиш?

— Ну… намагаюся… — не зовсім упевнено відповів Ігор.

— І я намагаюся! А тут… — Андрій не знайшов слів. — Та мені зовсім інше в голові було! Уяви, я з нею… — він махнув рукою. — Потім розповім…

— Атож… — промовив Ігор. — По лезу ходимо… Не знаєш, де й коли тебе підстереже… Іди сядь або вийди надвір, подихай крізь фільтр… Ось тобі гарна сигарета! І не хвилюйся, усе буде гаразд. Дивись оно, вона вже рожева, дихає сама, а ти кажеш… Я тобі її за ніч так відремонтую — завтра на дискотеку піде. До речі, звідки вона? Не знаєш? Нічого, завтра розберемося.

Андрій відчув, що йому справді бракне повітря і, наче очманілий, вийшов на ґанок у холодну весняну темряву.

II

Сигаретний дим хмарами зависав під стелею, не збираючись утікати крізь розчинене вікно. Андрій лежав на дивані в ординаторській реанімаційного відділення, із задоволенням випускаючи в повітря нові й нові його порції, відчуваючи, як поступово розслаблюється. Здається, усе поволі налагоджується. Пацієнтка, через яку він, без перебільшення, втратив половину власного здоров’я, лежить у палаті реанімаційного відділення під наглядом, у вену капаються розчини з ліками. Усе навкруги врешті-решт набуло якогось врівноваженого стану. Про те, що буде завтра, думати не хотілося, та думки лізли самі. Зранку вона прокинеться з головним болем, відчуваючи жахливу слабкість. Болітимуть і поламані ребра. Що він їй скаже? Але теперішній його стан був близький до ейфорії. Він бився до останнього, навіть уже втративши надію, і переміг. Тому не надто замислювався над цим. Головне, що сьогодні не сталося найгіршого. Головне, що вона житиме.

Ігор взяв зі столу свої «слухавки» і пішов до палати. Андрій, підвівшись, відкинувся на спинку дивана і скривився від болю в хребті. У скронях запульсувало та застукало, наче він знову опинився у вагоні того злощасного поїзда. Не в змозі побороти це враження, він заплющив очі…

На місто насувалися сутінки. Вокзал вирував звичайним буденним життям. Високий чоловік у довгому розстібнутому плащі і з собакою чималих розмірів зайшов у вагон приміського дизеля й одразу привернув до себе увагу пасажирів. Вони з цікавістю розглядали майже чорного пса з жовтими грудьми, довгими висячими вухами й розумним поглядом. Собаку звали Діком, і він не полюбляв подорожувати залізницею.

Огледівшись, його господар побачив те, що шукав. На одній із лавок посередині вагона виявилося два незайнятих місця поруч. Навпроти також замість трьох пасажирів їхало тільки двоє. Слід було поспішати — позаду вже хтось пропихався із сумками. Чоловік із собакою рушив проходом, обминаючи сумки та пакунки. Усі оберталися і проводили їх небайдужими поглядами. Нарешті дістався. Бабця, яка сиділа скраю, зиркнула на Діка, поцямкала губами і вмостилася зручніше. Навпроти неї сиділи чолов’яга провінційного вигляду в плащі й кашкеті та дівчина в жовтій куртці і з заплетеним у косу волоссям. Ця дівчина привернула увагу нового пасажира буквально з першого погляду. На колінах у неї лежала розгорнута книга.