— Він там! Там, сучара! — почулося зовсім близько, з-за очерету.

Очевидно, це була реакція на те, як він шубовснув у воду.

— Стій, гадюко! Чуєш? Вилазь назад! Вилазь, паскудо!

— Тихо! Заткніться, падли!

Очевидно, це загорлав найголовніший із них. Отаман. Андрій навіть зрадів, усвідомлюючи, що в нього залишилася ще краплина іронії. Він цокотів зубами, використовуючи перепочинок, а ці гади заважали йому зібратися з думками.

— Послухай, паскудо! — переводячи подих закричав знову той, останній. — Ти зараз вилізеш сюди, до нас… Ти зрозумів? Якщо ти цього не зробиш, ми тебе, падло, нікуди не повеземо. Ми просто отут здеремо з тебе шкуру. Ясно тобі? Кажи, вилупку, ти вилізеш?

Андрій мовчав, здригаючись усім тілом. Скорчені закляклі руки самі трималися за плавун. З води стирчала тільки голова.

— Ти вилізеш, кнур поганий?!

Переслідувачі рухалися у його напрямку. Хлюпало дедалі ближче. Зараз… Господи, невже вони не бояться? Невже вони не бояться сюди йти? Ні, вони не повинні долізти до нього. Вони не додумаються до трюку з плащем! Зараз вони побачать, що далі йти неможливо й повернуться назад. Але якщо побачать його у воді, можуть зрозуміти, що далі безпечно, і тоді полізуть за ним до кінця.

І раптом у його голові народився експромт. Це була геніальна ідея. Ледве розтиснувши зведені корчами щелепи, Андрій спробував щось сказати, але нічого не вийшло.

— Що?! Що ти там, стерво, белькочеш? Вилазь сюди, тут і поговоримо!

Усе-таки бояться, інакше б самі прийшли.

І, зовсім осмілівши, Андрій закричав:

— Рятуйте! Поможіть!

Його зуби так зводило холодом, що вийшло цілком правдиво. Для переконливості Андрій конвульсивно шубовснув кілька разів руками по краю плавуна.

За очеретами запанувала тиша. І раптом там, у них, почувся якийсь глухий сплеск. Хтось скрикнув. «Отаман» голосно вилаявся. Андрій упізнав його голос. Ще раз хлюпнуло.

— Стах, руку! Руку дай! Руку дай, сука!

Хтось пронизливо закричав. За очеретами чути було борсання та брутальну лайку. Тепер паніка починалась у них. Ті, хто потрапив на те місце, повинні були панікувати. Андрій це знав. Далі вони не підуть. Виберуться назад, до річки, й чекатимуть його десь по краях болота, якщо зуміють. Або перемерзнуть і покинуть цю справу взагалі.

За очеретами знову хтось закричав несвоїм голосом, а далі… Далі навіть з такої відстані Андрій почув, як ідуть бульки. Ще раз хлюпнуло…

— А-а-а… — заревів інший. — С-сука-а-а… Кранти! Стаху, кранти! Усі подохнемо! Нехай вони горять, ті бабки! Вилазити треба, Стаху!

— Заткнись, бо застрелю! — зашипів той. — Застрелю, як собаку!

Там знову щось захлюпало й шубовснуло. Чулися якісь зойки, розгублені вигуки. Андрій зрозумів, що його ворогів залишилося двоє.

Тепер він дав собі волю, борсаючись у воді руками й ногами, розгойдуючи плавун. Від інтенсивної роботи м’язів тіло перестало тремтіти, і його крики та благання про допомогу зазвучали явно бадьоріше. Не перестаратися б!

Він пірнув, якраз коли кричав оте «а-а-а…» Булькання вийшло досить виразним. Ще один раз Андрій дозволив собі виринути на поверхню і — все. Він загинув. І тепер не мав права ні на які прояви життя — ані хлюпнути, ані пискнути. Відпустивши плавун, він загріб під водою руками й поплив по руслу, яке іноді так звужувалося, що голова його мало не чіпала осоку по обидва боки від нього. Мертві не мають права плюскотіти по воді та шелестіти осокою. Шелестять та хлюпають лише живі.

І вони хлюпали на повну катушку. Андрій уявляв собі, в яку халепу потрапила ця команда. Вони надто довго стояли на одному місці, не виключено, ще й скупчившись. Напевно, плавун під ними почав просідати, занурюватися у глибину. Саме тоді, коли вони відчули серйозну небезпеку, під одним із них цей болотяний настил продерся, і невдаха опинився в такій самісінькій пастці, з якої нещодавно пощастило видертися Андрієві. Можливо, це сталося навіть на тому самому місці. Двоє, що залишилися, очевидно, не знали, як вийти з цієї жахливої ситуації, але ще якось трималися на поверхні.

Андрій же якимись дрібними спастичними рухами під водою просувався руслом, поступово віддаляючись від цього жахливого місця.

Коли він як тільки міг обережно й тихо виринув на поверхню, плюскіт та крики ще чулися. Після «загибелі» втікача переслідувачі спробують пробитися назад своїми ж слідами, остаточно руйнуючи болотяний настил. Інсценувавши загибель, Андрій свідомо відвернув тих двох з правильного шляху, направивши на хибний, відібравши в них більшу частину шансів. Хоча у цьому не варто себе винуватити.

Характер рослинності навколо вузенького русла змінився. На краях плавунів серед осоки траплялися якісь широколисті рослини, а осока почала з’являтися майже в самому руслі, яке стало зовсім вузьким. Пливти стало важко. Андрій спробував стати на ноги й був приємно здивований — вода сягала пояса. Ноги, щоправда, стрягли в намулі, але це вже була тверда опора. І він сміливо поліз в осоку.

Після всього пережитого повірити в порятунок було важко. Та глибина місць, по яких він ішов, дедалі зменшувалася, високий очерет несподівано скінчився, і Андрій на своїх тремтячих ногах вийшов на справжні заливні луки. Коліна вгиналися, в черевиках кавкало. Важкі від води штани стягувало донизу. Вода ледве сягала щиколоток. Минулорічна осока в цих місцях виглядала наче підстриженою, отже, восени її косили на сіно. Хотілося кричати від радості — тут ходили люди! Він усе-таки виліз із гиблих місць!

З неба сіявся дрібний дощик. Тіло знову затіпало від холоду. Легенький вітерець так і обпікав його крізь мокрий светр. Плащ залишився там. Зовсім змучений, Андрій присів на якусь купину, але не в змозі приборкати колотун, підвівся й, ковзаючи та спотикаючись, побіг покосами. Швидко натрапив на стежку. Земля скоро змінилася — під ногами вже не цямкало. Очерет невеликими купками ріс майже на сухому, все частіше траплялися кущі верболозу. Що там?

Широкою гладдю весняних розливів блиснув Стир. У ширину річка подекуди сягала сорока-п’ятдесяти метрів. Спокійно котилася вода між зарослих вербами берегів. Стежка у високій траві давала надію на швидке закінчення болотяних пригод. Тепер не було сенсу шкодувати сил. Намагаючись бігти так, щоб працювали всі м’язи, Андрій усе-таки зміг зігрітися. Зовсім знесилений, він час від часу переходив на крок і скоро, вийшовши на якесь підвищення, побачив грунтову дорогу, по якій нещодавно їздили кіньми. Праворуч з’явилося чималих розмірів озеро, і Андрій зрозумів, що йде по дамбі. Під ногами стало зовсім сухо, й місцевість пішла догори. На схилі росли якісь невисокі покручені дерева. Це ж яблуневий садок! Зрозумівши це, він знову побіг і скоро побачив за деревами дах якоїсь похиленої набік споруди, а потім і стару сільську хату. Надворі зовсім смеркло, і маленьке вікно її вже світилося. Десь зовсім поруч загавкав пес. Важко віддихуючись, Андрій сперся на двері й постукав у них кулаком. Попід стіною хати лежали наскладані дрова, на городі пов’язані снопи кукурудзиння. З комина зміївся дим. Тільки б стало сил дочекатися, поки відчинять, і переступити через поріг!

XVI

Скоро всередині почулися кроки, і в отворі дверей з’явилася постать літнього чоловіка. Він був вищий за Андрія і худий як тріска.

— Здорово, діду… — гість проковтнув, наче йому заважав клубок у горлі. — Пустіть до хати погрітися, бо зараз вмру…

Дід зіщулився й низько нахилився, вдивляючись в обличчя чоловіка, що стояв на порозі його хати, потім сплеснув руками, схопився за голову і, видаючи якісь незрозумілі звуки, потяг непроханого гостя до хати. У кімнаті з низькою стелею та маленьким віконцем горіло тускле світло слабенької лампочки й було надзвичайно тепло. Не чекаючи запрошення й не звертаючи уваги на бабу, яка здивовано піднялася з лавки, Андрій здерев’янілими пальцями почав скидати з себе мокрі штани. А дід кружляв навколо нього, намагався щось пояснити знаками і продовжував якось дивно сикати. Тільки тепер Андрій усе зрозумів. Дід переніс операцію з видалення гортані й тепер дихав через спеціальний отвір на шиї — звідси і цей звук. Говорити дід не міг узагалі.