Изменить стиль страницы

Сховатися? Куди? А дами? Андрій знову впіймав на собі їхні гидливі підозріливі погляди. Можна було закласти голову, що одна з них, якщо не всі разом, одразу побіжать до провідника. А якщо спробувати домовитися з ними? О, ні. Це відпадало на всі сто. А які ще схованки могли бути в цьому поїзді? Андрій перебирав у пам’яті будову вагона й не міг нічого вигадати. Його накривала хвиля паніки, хоч поява у поїзді старих знайомих досі залишалася гіпотетичною. Слід знайти таке місце, з якого було б зручно спостерігати. Для цього підходив тільки тамбур. Треба стояти в тамбурі чужого вагона обличчям до хвоста поїзда, адже в той бік ближче і звідти вони мають з’явитися скоріше. З такої позиції він міг би спостерігати й за тим, що діється у вагоні.

А якщо вони все-таки з’являться? Тоді вихід один — якнайшвидше непомітно зникнути з поїзда. Навіть якщо не буде зупинок.

Андрій відсмикнув пластмасову шторку і взявся за ручки вікна. Було вкрай незручно. Довелося скласти стіл. Він напружився і смикнув фрамугу.

— Оставьтє окно! Что ви сєбє позволяєтє? — це була старша пані.

Він щосили смикнув ще раз. Марно. Вікно виявилося міцно задраєним ще з зими.

— Даруйте, — сказав Андрій. — Душно якось… — і вийшов з купе.

У проході було пусто. Обережно підійшов до тамбура, відчинив двері, огледівся і пройшов у сусідній вагон. Зупинився він аж у тамбурі наступного, поглядаючи у прохід між полицями — це був плацкартний вагон.

Там постійно хтось ходив, у проході з усіх боків мелькали то ноги, то лікті, то голови, тому спостерігати за появою нових людей виявилося вкрай незручно. Одного разу серце його стислося, коли він побачив двох чоловіків, які йшли в його напрямку. Андрій схопився за ручку дверей, збираючись зникнути в переході до іншого вагона, але загальмував. Вони просто йшли, нікуди не зазираючи й нічим не цікавлячись. Це не вони…

Двоє наблизилися і передній взявся за ручку дверей тамбура. Молоді хлопці, здорові. А якщо вони? Андрій посунувся, даючи їм дорогу. Двері відчинилися, і вони, не звернувши на нього уваги, зникли у вагонному переході — тільки застукотіли колеса: отак-так, отак-так…

Минуло хвилин двадцять відколи поїзд рушив з останньої станції. Що робити далі? Де подітися? А що як… Андрій відчув, як умить спітніли долоні й закалатало серце. А що як з голови поїзда вагони переважно плацкартні? Може ж таке бути? А з хвоста, куди він дивиться і звідки чекає появи гостей, — в основному купейні… Щоб оглянути плацкартний вагон, достатньо трьох-чотирьох хвилин. Усе наче на тарілочці. У такому разі, хоч у той бік вагонів і більше, звідти вони з’являться раніше. З’являться несподівано, з-за спини, з вагонного переходу. Андрій розгубився. Він не знав, з якого кінця поїзда чіпляють плацкартні, а з якого купейні вагони. Можливо, закономірності взагалі не існувало. Але встояти на місці він уже не міг. Схопившись за ручку дверей переходу, востаннє оглянув плацкартний вагон.

Отак-так, отак-так…

Молодик у синій джинсовці йшов вагоном, зупинявся й уважно вдивлявся по обидва боки проходу, намагаючись нічого або нікого не пропустити. Ось він затримався біля однієї полиці. Кудись дивиться… Нахилився і потягнувся рукою. Майже відразу випростався, закивав головою, притискаючи руку до грудей…

Його таки вирахували. Цього, у джинсовці, він не пригадував. Звідки ж тоді той може знати Андрія в обличчя? Можливо, бачив, коли його, непритомного, тягли по підлозі металевого гаража?

Тепер це вже не мало значення. І шостим, і сьомим, і хтозна-яким чуттям Андрій відчував — шукають його. Намацав ручку дверей переходу й тихо вислизнув з тамбура. По сусідньому вагону він майже біг. На щастя, вагон купейний. Тут переслідувач, безперечно, затримається довше. Хвилин десять на роздуми та прийняття рішення. Десять хвилин! Що вдіяти? Вискочити у вікно? Попросити провідницю, щоб сховала? А якщо викаже? Тоді все…

Андрій панічно ламав голову, взявшись за ручку дверей власного купе. Заходити туди чи йти до провідниці? Напевно, вона б змогла, якби схотіла. Андрій намагався пригадати, як виглядає провідниця, але не міг. Не до всякої ж можна звернутися з таким делікатним проханням!

З протилежного кінця вагона відчинилися двері і впустили трьох молодиків. Усі вони одночасно зупинилися, побачивши його. Все стало на свої місця. Андрій не встиг навіть збагнути, як відсунув двері, вскочив до купе, заклацнув їх за собою і поставив замок на фіксатор. Усе. Тепер його принаймні не візьмуть одразу. Ці двері не так легко виламати. Думай, Андрію, думай!

Він безнадійно нишпорив очима по купе, в якому, як на біду, не було нічого щонайменше придатного для захисту. Дами злякано повитріщалися на нього. А за вікном миготіли придорожні стовпи та пропливали якісь далекі переліски. Що вони робитимуть? Чатуватимуть біля зачинених дверей купе, очікуючи, поки він вийде? Поїзд же не їхатиме нескінченно… Або котрась із цих дам схоче вийти, приміром, у туалет. Як ти їй заборониш відчинити двері?

Тим часом дами забули про своє читання й не зводили з нього очей. Закриті на фіксатор двері не віщували, на їхню думку, нічого доброго.

За дверима почулися чоловічі голоси. Дами злякано застигли на місці, не розуміючи, що відбувається. Вони бачили, як часто та важко зарухалися груди пасажира з несвіжими шкарпетками. Це їм украй не подобалося, але дами розгубилися.

У двері постукали. Постукали по-хазяйськи, рішуче. А тон, яким до нього заговорили, не припускав заперечень.

— Ей, мужик, відчиняй давай. Не тягни час. Однак тобі нема куди подітися, не ускладнюй життя собі та нам. Півхвилини на роздуми!

Андрій схопився руками за верхню полицю, аби не втратити рівноваги. Дами злякано відсахнулися. Тепер у їхніх очах читався справжній переляк. Мабуть, цієї миті Андрій був схожий на божевільного. Він перевірив фіксатор на дверях і, знову взявшись руками за полицю, несподівано щосили вгатив ногою у скло. Дві молодші пронизливо скрикнули. До купе увірвався свіжий весняний вітер, розвіваючи занавіски та волосся переляканих дам. Вони ще кричали, а Андрій доламував гострі уламки скла, що стирчали з віконної фрамуги.

Двері купе засмикалися й одразу по тому заздригалися під потужними ударами. Їх будь-що намагалися відчинити. Старша дівчина смикнулася було до замка, але саме цієї миті пасажир повернув до неї голову. Вона злякано присіла на полицю, так і не діставшись дверей.

Зате стара леді раптово зірвалася з полиці, на якій сиділа, і так штовхнула Андрія в груди, що той вкарбувався потилицею у складену верхню полицю і хляпнувся на сидіння. Не встиг він отямитися від несподіванки, як нападниця була вже на ньому.

— Відчиняй! — не своїм голосом репетувала вона, простягаючи свої фарбовані пазурі.

Підібгавши ноги, Андрій щосили штовхнув її в живіт. Тепер уже дама потилицею випробувала на міцність стіну купе. Стіна витримала.

На щастя, замок на дверях виявився із заскоками. Старша дівчина так і не встигла його відчинити. А за дверима вже стояв справжній галас. Одним лише поглядом Андрій загнав її до матусі, у якої, напевно, перед очима ще літали джмелики, і висунув голову у вікно.

Боже милосердний!

З якою швидкістю летить усе навкруги! Як гуркочуть колеса цього клятого потяга! Земля проноситься миттєво, і розрізнити окремі деталі неможливо.

Андрій відсахнувся. Невже йому доведеться звідси стрибати? А двері смикалися під ударами, поштовхами, наче підказуючи — доведеться!

Завмираючи від страху, він перекинув у вікно одну ногу, тримаючись руками за раму, потім другу, шукаючи ними виступ, який, як йому здавалося, має тут бути. Де ж він? Нарешті його ноги намацали якусь нерівність, але відразу ж спорснули з неї. Бортик виявився надто маленьким, якийсь сантиметр-два, а вагон так хитало! Усе-таки Андрій якось боком примостив на ньому ноги і, тримаючись за раму, відхилився від стіни вагона. Шалений удар вітру мало не зірвав його й не жбурнув, як листочок з осіннього дерева, а коли це не вдалося, заходився розлючено здирати з нього плащ. Під пахвою різали уламки скла, що стирчали з віконної рами, за яку втікач несамовито чіплявся. Положення було вкрай небезпечним: спорсни його ноги з виступу, і він полетить невідомо куди, може, навіть під колеса. Утриматися в такому положенні довше годі й сподіватися. Де ж той сприятливий момент для стрибка?