Изменить стиль страницы

— То й що? Однаково цим скінчиться. Хоча... Ти оперуючий, тобі й вирішувати.

Пауза була недовгою.

— Світлано, — сказав Олег, — дзвони, нехай зава везуть — бігом.

— Ну, як хочеш... — протяг асистент, явно не згодний з його рішенням.

***

У кімнаті, де спав професор Соколов, стояли тиша та темрява. Ковдра ритмічно здіймалася у такт його диханню. Годинник на стіні показував першу. Несподівано внизу, у дворі, пролунав наростаючий рев мотоцикла. Можливо, їх було двоє чи троє — і, як на гріх, хлопці зупинилися просто під вікнами професора. Мотори дико заревли, а потім ніч прорізало дзеленчання битого скла і п'яний крик:

— Любка, с-сука, на — получай!

Вони закричали всі разом, знову заревли мотори, і компанія зникла у невідомому напрямку.

Соколов мовчки сів на ліжку. Довго сидів, а потім вийшов із кімнати. Повернувся з чашкою, знайшов у ящику якусь таблетку та випив. Після цього знову заліз під ковдру і поклав подушку на вухо.

***

Напруження в операційній зростало. Хірургів було вже четверо, і тепер вони лише заважали один одному. На місці оперуючого вже стояв Ігор Петрович, завідуючий відділенням.

— Дай мені свіжу серветку, але намочи... Та куди ти лізеш попід руки? Олег Вікторович! Ти вже шукав. Шукав, скільки хотів. Тепер тримай гачки.

— Пробачте, Ігорю Петровичу...

— Пробачте... — повторив роздратований зав, якому не дали виспатися. — Чотири години товклися в животі! Не могли раніше викликати? Кишки нам'яли... Розбери тепер, що тут до чого... Ось це — що таке? Воно було тут зразу, чи ви натравмували?

— Ну що ви! Це було. Он ще й розривчик на брижі невеличкий. Може, де заочеревинно порвалося?

— Може, може... Не знаю я, що тут може. Ну вас до біса! Є завклінікою для таких випадків — викликайте. Чорт зна що...

Годинник на стіні операційної показував уже пів на другу і продовжував відраховувати час. А ще за півгодини професор Соколов увійшов з піднятими, вже помитими руками і, не говорячи ні слова, попрямував до операційної сестри.

— Чому мовчимо? — єхидно запитав він невідомо в кого. — Що, змучилися?

— Ну, давай, Олег Вікторович, не тягни резину... — завідуючий відділом явно не збирався брати ініціативу на себе.

— Оперуємо закриту травму живота, — почав Олег, — повшивали розриви печінки, проводимо ревізію кишечнику і не можемо знайти пошкодження.

Його голос звучав сухо та скупо.

— А чому ви вважаєте, що воно повинно бути?

— Каловий запах у черевній порожнині.

— Гм-м...

Нервозність професора поступово проходила, звільняючи місце робочій зосередженості.

— Дійсно, запах є. Ну, давайте дивитися. Тільки нас тут явно забагато. Сергій Миколайович із інтерном нехай сядуть відпочинуть, а ми ревізнемо живіт.

Двоє слухняно відійшли, а завклінікою взявся до кишок.

— Так... тоща... Тут гаразд. Ось вже здухвинна... Нормально. Це просто гематома. Може, й ви нам'яли... Скільки часу оперуєте?

— Від пів на десяту, — невдоволено промовив анестезіолог.

— Що?! Чотири з половиною години? А чого ж ви копирсалися? З глузду з'їхали! Хворого з такою крововтратою п'яту годину на столі тримаєте! Слухайте, що це за дитинство? Та-ак... Поперечно-ободова... Норма-ально... Ну як це можна? Тут же ж нічого немає! Кишечник не пошкоджений, якщо не брати до уваги, що ви його п'яту годину мнете. Ану, стоп... Стоп...

— Ну, чуєте? — Олег збуджено втупився в оперуючого. — Чуєте? От ми, коли сюди доходимо, явний запах чуємо. Десь поступає. Ось і місце підозріле.

— Не таратор, — перебив його професор. — Ревізуємо ще раз. Щось тут не так. Ось нисхідна, ось сигма.

Професор Соколов перебирав кишечник кілька разів, щоразу підозріло тягнучи носом. Він також добре розумів, що буде, якщо «закрити» живіт із незнайденим розривом кишки. Нарешті він випростався і глянув на колег.

— Зашивайте. Ми перевірили все. Розриву немає. Кишечник цілий. Закінчуйте операцію. Дренажі надійні поставте. Якщо все-таки пропустили і почнеться перитоніт — оперуватимемо повторно.

Завклінікою розвернувся і, здерши на ходу рукавиці, жбурнув їх на підлогу, після чого вийшов із операційної.

***

Усі виходили, наче вичавлені. Відкривалися крани в передопераційній, халати скидалися під ноги. Хірурги вмивалися просто на інструменти, що купами лежали в раковинах.

— Чорти би забрали ваші операції... — завідуючий відділом ніяк не міг заспокоїтися. — Все не як в людей... П'ять із половиною годин... Завтра шеф на планерці розбиратиме по частинах.

— Ігорю Петровичу, навіщо ви так? — повернувся до нього Олег. — Ви ж так само не зашили! Правда? У вас також сумніви були.

Олег роздратовано витирав обличчя рушником, здогадуючись, іцо зійдеться все, безперечно, на ньому.

— Я не зашив? — обурився завідуючий. — Не вистачало, щоб я після вас животи зашивав! Сам розрізав — сам і зашивай. В нас із тобою дипломи однакові, й категорії, до речі, також. Якщо ти вліз у живіт, то чого у когось іншого повинна голова боліти?

— А чому ви кажете — «вліз»? — не погодився Олег. — Я що, якусь помилку допустив? Випадок неординарний. Я лише хотів сказати, що будь-хто одразу б не розібрався. І у вас були сумніви, і навіть у шефа. То чому ви з розгону на мене п'ять із половиною годин вішаєте?

— Нічого я на тебе не вішаю. А розбиратися мусили швидше.

— Звичайно, — промовив Олег, не приховуючи образи, — правий той, у кого більше прав...

— Чорти би забрали! Ну, хіру-урги! Ну, діячі! Йоп-понський бог! — цей крик, що пролунав з операційної, належав анестезіологу, який досі порався біля хворого, виводячи із майже шестигодинного наркозу. — Ну, діячі, маму вашу... П'ять годин операції! Давно спати пора, а я, як дурний наркоз даю! І вони дірку в кишці шукають!

Не дивлячись на те, що маски та бахіли вже було скинуто, всі натовпом залетіли до операційної. З хворого вже поскидали операційну білизну, і рана на животі була закрита білою пов'язкою. Анестезіолог знаходився у стані надзвичайного обурення, крокував туди-сюди по операційній, розпачливо хитаючи головою. Ірина чи то здивовано, чи то злякано затуляла рота рукою, хоч на обличчі її ще досі була маска. Санітарка тихо гигикала у кутку.

— Що стали? — просто розвів руками анестезіолог. — Обісрався ваш хворий. Під себе наклав. А ви діру в кишці п'ять годин шукаете! А я стою і нюхаю поруч із вами...

Олег мовчки підійшов до хворого і зазирнув йому між ніг. Потім розвернувся і, виходячи, копнув ногою скільки було сили скручені на підлозі професорські рукавиці.

***

Невиспані і невдоволені обличчя учасників нічної операції контрастно вирізнялися на загальному тлі решти присутніх на ранішній п'ятихвилинці. Шарудіння миттєво вляглося, коли увійшов завклінікою, займаючи своє місце «у президії». Його довге обличчя виглядало змарнілим та похмурим.

— Слухаю, — промовив він, — починайте.

Олег підвівся з місця і, поглядаючи на аркуш паперу, почав:

— За час чергування поступило четверо хворих. Чоловік тридцяти двох років із післяін'єкційним абсцесом сідниці. Оперований під місцевим знеболенням. Жінка сорока двох років, громадянка Польщі. Сольовий діатез, ниркова колька. Приступ знято. Повідомлення в адміністрацію подано. До речі, звідти дзвонили півгодини тому і просили, щоб ви, Валерію Павловичу, подивилися її.

— А чому хвора в нас, а не в урології? — запитав Соколов.

— Її прийняли до початку мого чергування, напевно, була підозра на апендицит... Ну, і останній хворий. Чоловік двадцяти двох років. Нещасний випадок на виробництві. Розриви правої долі печінки, внутрішньочеревна кровотеча другого ступеня. Хворий оперований. Ушивання розривів печінки, дренування черевної порожнини. Стан хворого на ранок задовільний....

Він замовк, відчуваючи незручність.

— Н-да-а... — завклінікою підвівся зі свого місця і перейшовся перед аудиторією. — Цей випадок заслуговує на особливу увагу. Ситуація така: бригада хірургів вищої та першої категорій чотири години оперує хворого, зробивши на цей момент уже все необхідне, — шукає розриви кишечника. А все тому, що їм дружно мариться каловий запах. Потім до них приєднується завідуючий відділенням, і вони продовжують у тому ж дусі ще годину. Тому хворий невиправдано довго знаходиться під наркозом. До того ж хворий, як відмітив сам Олег Вікторович, із крововтратою другого ступеня. Як це назвати?