— Дійсно, — погодився Ілля, — інакше прогримимо у масштабах не те що області — країни!

Малевич витяг цигарки і запалив. А після кількох затяжок промовив:

— За півгодини. Витягати всі підемо. Дайте серце заспокоїться.

Затяжки йшли одна за одною майже без перерви. Колеги мовчки розходилися з кабінету.

У санпропускнику, розчинивши вікно, стояв Беженар, спираючись руками на підвіконня. У двері постукали. Це була Ліда.

— Пробачте, Валентине Івановичу, тут чергова принесла вам заповнену історію на нового хворого. Можна дивитися і писати?

— Так, Лідочко, зроби ласку, напиши. А з чим хворий?

— Написано — артоз.

— Пиши...

— А... Ви що — так розстроїлися? Я гадала, ви курите.

— Та я взагалі не палю. А розстроївся... Навряд чи. Це було непорозуміння. До того ж, шеф вибачився. Та й його можна зрозуміти — не щодня таке стається. Усе вже гаразд.

— Ось, це вам, — почервонівши, промовила Ліда, простягаючи йому якесь печиво чи то пряник у аркуші із зошита. — Якщо ви не палите, то це якраз до місця. Я сама коли нервую, то їм багато. Мабуть, видно?

— Ну що ти, — заперечив він, — усе в нормі. Навіть більше ніж... — вираз його обличчя підтверджував тверду впевненість у цьому.

Дівчина посміхнулася. Взявши пряника, Беженар діловито оглянув його і надзвичайно серйозно промовив:

— Дякую. Сама пекла?

— Так. Але ще вдома.

— Я взагалі-то також непогано куховарю. Після того, як розвівся, — давно вже — у кулінарному відношенні цілком себе забезпечую. І взагалі, живу нормально. От інші жаліються: то не так, на роботі погано, ціни високі... Я не скаржуся. І за пряник дякую. Зараз з'їм. Мені, правда, багато здоби не бажано.

Беженар виразно обтяг на собі халат, демонструючи міцне черево.

— Ну що ви, — посміхнулася Ліда, — дорослий солідний чоловік повинен живіт мати. А у вас він взагалі виглядає...

— Що, невже сексуально? — розсміявся лікар.

Вона почервоніла.

— Ну, гаразд. Я, в принципі, з цим згідний. Іди розбирайся з хворим, а я зараз дожену, поможу.

В ординаторській Голоюх сидів за своїм столом, а навпроти нього примостився довгий худий лікар. Віталій Іванович очолював статистичну службу лікарні.

— Тарасе Васильовичу, я від вас не відстану. Ви відповідаєте у районі за судинну хірургію, тож будьте такі добрі.

— Віталію Івановичу, давайте не зараз, продихнути не можу, їй-Богу...

— Ну, де зрозуміло. Ви ж, хірурги — страшенно завантажені, куди там рівнятися нам, простим смертним... Але я пишу докладну головному. Ні, не тільки на вас, на всіх, хто займається фікцією. У вас по звіту числиться вісімдесят хворих. А статталонів тільки сорок.

— Добре, будуть вам статталони, — примирливо пробуркотів Тарас, шукаючи щось у листках аналізів. — Скажу медсестрі — вона напише. Скільки, ви кажете?

У дверях з'явився Медвідь. Його бачив Голоюх, що сидів обличчям до дверей, і не міг вгледіти набридливий статист. Погляд Тараса шукав співчуття.

Ілля зробив несподівано веселий вигляд і закрокував до свого місця:

— Віталію Івановичу привіт!

— Здрастуйте, Ілля Петрович. А до вас, до речі, також деякі запитання знайдуться.

— І у мене до вас одне є.

— Яке?

— Ви бачили, яку дошку хтось кинув там, де ви свого «Москвича» ставите? Така, — Ілля захоплено розвів руками, — і найголовніше — цвяхами догори! Це хтось навмисно вам поставив. Може, Голоюх, щоб ви його не діставали? — Ілля весело підморгнув статисту. — Добре, що ви сьогодні без машини — точно були би наїхали.

Обличчя лікаря-статиста мінялося поступово, але жахливо. Він насилу проковтнув:

— А... м-машина? Що...

— Яка машина? — не зрозумів Ілля.

— М-моя...

— Так я ж і кажу вам — якби ви на ній приїхали, точно би колеса попробивали.

Не знати навіщо, Віталій Іванович почав мацати рукою по столі, потім піднявся із тремтінням у колінах і, спотикаючись, вибіг із ординаторської, ледве не збивши Малевича.

До вісімнадцятої палати вони увійшли всі разом у супроводі перев'язочної медсестри, яка несла лоток із інструментами. Так і зупинилися біля ліжка Федора.

— Так, шановний, — вагомо промовив Малевич. — Зараз ми вам знімемо цей пристрій і поставимо ту саму петлю. Нічого страшного — тільки відкрутимо гайки, заберемо скобу — та й по всьому.

— А це ще для чого? — не зрозумів пацієнт.

— Потрібно, дорогенький, у ваших же інтересах.

— Не хочу я вашого зашморгу! — обурився хворий. — Мені й так добре! Я он вже говорити можу, жувати... Ні, не хочу! Я ті три доби ледве витримав!

-Послухайте, Федоре Івановичу, — терпляче промовив зав. — Повірте, це ж у ваших інтересах! Ми боїмося ускладнень.

— Яких ускладнень? — Федір категорично не хотів нічого чути. — Мені й так добре. Не дам я вам ставити зашморг.

— Але послухайте, всі лікарі вам скажуть...

— Дійсно, — підтримали колеги, — обов'язково, все може трапитися...

— Та що там може трапитися?! — пацієнт «став у позу». — Я сам чув учора — найголовніший доктор по костях по Україні сказав, що потрібно витяжку. І чортів усім виписав за вашу петлю! Казав, що так за царя Гороха лікували. Ви що, думаєте — я зовсім дурний? Ви гадаєте, якщо я бляху на дахах прибиваю, то у мене зовсім мізки не варять? Та я з вашим зашморгом лежав та терпів, а тепер як біла людина і говорю, і їм... Не дамся!

— Але учора була одна ситуація, а зараз інша! — переконував Малевич.

— Не дамся!

Завідуючий тільки безсило розвів руками.

— Ну, гаразд, — сказав Беженар. — Якщо ви так категорично налаштовані, ми зараз зробимо контрольний знімок, а потім передамо по факсу отому головному травматологу. Нехай він вирішує.

— А що, так можна? — з недовірою запитав Федір.

— Треба! — сказав Малевич. — Якщо ви такий... Везіть апарат! І кличте рентген-лаборанта. Щойно буде готовий знімок — передаємо на Київ.

Уся процесія, приховуючи посмішки, вийшла з палати.

— Олег Вікторович, — сказав Малевич уже в коридорі, — зайдіть до мене, будь ласка.

Коли вони увійшли, завідуючий вказав на диван.

— Я вже у курсі вчорашніх подій. Маю на увазі операцію з приводу травми живота. Не можу не відзначити — ви з честю вийшли з цієї ситуації.

— Ну, напевно, це той випадок, коли переможців не судять, — скромно відповів Олег, — могло бути всяко...

— Навіщо ви так? — не погодився Малевич. — Я вважаю, ніколи не слід принижувати власних заслуг. Тим паче, ситуація була дуже складною. Медвідь зі ІЦуром мені все розповіли... Чесно кажучи, не знаю, як би я сам повівся у таких умовах. Радий, що все закінчилося добре. Олег Вікторович, в мене до вас буде прохання. Моя мати хворіє. Старенька вже. Я сьогодні по обіді повинен поїхати. Це аж у Вінницькій області. В головного я вже відпросився. Медвідь із Голоюхом гарні хлопці, толкові, добросовісні. Але у вас досвіду більше, та й хватка зовсім інша. Підстрахуйте їх. Ви ж бачите, що тут робиться. Там, де ви працювали, — величезна клініка, купа професорів, доцентів... Станься щось — є кого на допомогу кликати. А тут до обласного центру сто «кеме». Не дай Бог, іцось серйозне, термінове — тільки на себе й сподівайся. На біду багато не треба!

— Миколо Прокоповичу! — запевнив Олег. — У межах моїх можливостей повністю на мене розраховуйте. їдьте і не переживайте. Разом упораємося.

— Дякую, — відповів Малевич.

— Нехай ваша мама видужує.

Травматологічна вісімнадцята палата спала, занурена в темряву. Несподівано хтось із хворих заборсався на ліжку, а тоді щось голосно грюкнуло. Потім ще раз — цей раз так, наче щось важке скинули на підлогу, а потім воно покотилося по долівці. Вітюня, притримуючи руку в гіпсі здоровою, піднявся на скриплячих пружинах і увімкнув світло. Так і застиг, зіщулившись, — намагався зрозуміти, що ж трапилося. Двоє його друзів також підняли голови та завмерли у повному нерозумінні. Федір, у якого вже стояла звична Гліссонова петля, щось замугикав і замахав рукою у бік сусіда навпроти, яким був Ревуцький.